Ось-ось вийде український переклад книжки Елізабет Гілберт The Signature of All Things («Природа всіх речей») у Видавництві Старого Лева. На честь цього публікуємо рецензію на книжку від перекладачки Анастасії Завозової.
Зізнаюся, я не читала Eat, Pray, Love. Взагалі, ви помітили, що будь-яку розмову про Елізабет Гілберт неможливо почати без згадки Eat, Pray, Love? З одного боку, це дуже сумно – адже коли б випало Елізабет Гілберт отримати нобелівську премію з літератури, то всі скажуть, пффф, намолено. З іншого боку, це дуже добре, бо, якщо Елізабет Гілберт вдалося написати книжку, яка сподобалася великій кількості людей, то відразу зрозуміло, що Елізабет Гілберт в житті досягла всього якось і без моєї на то думки.
Але, як би там не було, а найвідомішу книгу Гілберт я не читала. Коли книжка вийшла, я жила в орендованій однокімнатній квартирі, яку здавали разом з усім, що залишилося від померлої тут бабусі.
Слава богу, що без самої бабусі.
Мабуть.
А то, знаєте, на антресолях тоді дверцята заклинило.
Мене оточували віденські стільці, югославські комоди, три килими, лінолеум і незручне почуття, коли ти уявляв своє доросле життя в трішки інших інтер’єрах. Тому книжка про те, як жінці стало недобре від життя в США і вона поїхала миритися з тугою в Італію, на Балі або ще куди там, не дуже могла стати в нагоді людині, у якої грошей вистачало тільки на Молоді. З одного боку, тобі кажуть – відпусти ситуацію, з’їж макаронів, їдь на Балі, займися там з якимось мужиком йогою, а з іншого боку, ти приїжджаєш додому, виходиш з автобуса, а там твій колишній однокласник Тоха якраз з в’язниці відкинувся і пити заодно кинув. І ти така: «Що б на моєму місці зробила Елізабет Гілберт?» А Елізабет Гілберт така: «Я б на вашому місці зробила висновки».
Тож, я так і не прочитала тоді Eat, Pray, Love і не дуже поспішала читати The Signature of All Things, тому що несвідомо боялася, що звідти на мене теж вистрибне якась несподівана Італія, яка застане мене, як водиться, поперек Росії. Не скажу, що це гідний спосіб ставлення до книжок. Зрештою Елізабет Гілберт не винна в тому, що вилікувалася від депресії швидше, ніж доїхала до Молоді. Можливо, мені просто потрібно було поїхати їй назустріч.
Але все одно, все одно, щоразу, коли в розмові приємних мені людей виринав інший її роман – найбільш схожий на роман – все одно звідкись вилазила, як бабуся з антресолей, ця тінь Eat, Pray, Love, яку, втім, все частіше супроводжував чесний подив, тому що раптом виявилося, що в романі The Signature of All Things немає нічого від найуспішнішого роману Гілберт, немає навіть натяку на ось цю популярність з продажами та подальшою екранізацією з мускулистим Хав’єром Бардемом. Виявилося, що Елізабет Гілберт, написавши успішні мемуари з видом на квітучу грошову чакру, взяла і написала те, що хотіла написати спочатку, а саме – чудовий, дуже старомодний роман про ботаніку, мохи та мар’яж вчених сердець, перешкодити об’єднанню яких може тільки невміння, власне, об’єднуватись.
При цьому не можна сказати, що The Signature of All Things був якось вже несподівано оригінальним в структурному, сюжетному або мовному плані. Ні, це дуже гожий і міцно скроєний неовікторіанский роман, сюжет якого приємно встає на місток від Амстердама до Таїті з заходом в усі світові порти. Тут є і спритний і незламний татусь-ділок, і чудова мати енциклопедичного складу характеру, і вірна домоправительниця, і дві обов’язкові для кожного товстого роману доньки – одна білоручка, на інший орати можна – і любовний трикутник, і чоловіки, які з мікроскопами вміють поводитися краще ніж з жінками, з катастрофічними, зрозуміло, наслідками й для мікроскопів теж. Тут є і таке виразне, таке впізнаване вікторіанське захоплення всім новітнім, всім науковим, всім реальним і відчутним при повному співіснування в одній з усім цим ноосфері любові до френології, спіритизму і красиво оформленою маячнею сивої кобили. Тут є тубільці та пірати, шукачі пригод і збирачі гербаріїв, заборонені книжки, пізнання світу, практичні сукні з щільної тканини, місіонери, ботанічні сади, темні кімнати, величезні бібліотеки та вічне очікування чоловіка, який в вікторіанському романі часто схожий на діда Мороза: завжди з’ясовується, що його за великим рахунком вигадали батьки. Героїня роману – Альма Уіттакер – багата і розумна, але, як відомо, завдяки цьому заміж не вийдеш. Альма міцна тілом і, на жаль, розумом – вона досконало знає латину, вміє спілкуватися з найрозумнішими вченими сучасності, обожнює ботаніку, але, на жаль, з таким приданим далеко не заїдеш і Альма до п’ятдесяти років застряє в маєтку свого батька, де є місце оранжереям, екзотичним рослинам, всілякому природному вихованню і навіть чомусь схожому, якщо не на волю, то спокій, не кажучи вже про наукову роботу. Альма – персонаж неромантичний, але дуже-дуже вікторіанський: це закостеніла та підкована Меріан Голкомб, сюжетотворча Ада Лавлейс, оздоровлена Гаррієт Мартіно. Вона вивчає мохи та нікуди не поспішає, поки на сорок восьмому році життя не зустріне на своєму шляху художника орхідей, який розмалює їй все подальше її життя.
Життя Альми – товщиною майже зі все дев’ятнадцяте століття – розписане захопливо і любовно. Батько, мати, сестра, випадкові люди та навіть божевільна подруга раптом не тільки виникають на сторінках зовсім живцем, але і поводять себе як цілком живі люди – вмирають або раптово, або проживши довге життя в тіні основного сюжету. З’являються в дитинстві та зникають на все життя. Перетворюються з добрих знайомих в малоприємних незнайомців – і навпаки. Та й сама Альма, з волі Гілберт, всю дорогу займається рівно тим – ну або майже рівно тим – що могло б запропонувати їй і справжнє життя: сушить коників, пише листи, повзає з лупою біля маленької колонії мохів, втрачає надію замість невинності. Звичайно, видно, що в романі десь загубилися шматочки інших історій, як воно завжди буває, коли ми зустрічаємо людей, яких впізнаємо на відсотків сімдесят, а потім, знаєте, з’єднання розірване, але в цілому, в цілому саме ось це і помітне бажання автора написати такий роман, який хочеться, написати його з величезною любов’ю не тільки до Альми, Пруденс, Генрі, Ханнеке і пса Роджера, але і до мохів, орхідей і стручків ванілі, написати його так, щоб люди ходили собі сюжетом, як їм заманеться й отримували від цього задоволення, і робить книгу Гілберт несподівано страшно чарівною. Цей чистенький і ладний на вигляд романчик, де, як і належить будь-якій неовікторіанщині, темрява затерта тінню невігластва, а в світлих плямах проглядає то секс, то протофемінізм, раптом якось зовсім виграє від того, з яким помітним задоволенням цей текст творився. Це дійсно чисте читацьке задоволення – дитяче читання (ну ок, 16+) зі справжніми героями в найбільш прекрасному значенні цього слова. Можливо, у цьому романі й немає страшно глибоких смислів, від яких на репутації письменника відразу наростає щонайменше Букер, зате тут є думка простіша, але й потрібніша: не вийшла заміж, тоді хоча б погуляти вийди.
Анастасія Завозова, Bigga Книга
61 thoughts on “Короткий зміст – жінка чудово проводить 19 століття”