“Київ-86”. Уривок роману про Чорнобильську зону

У романі ‘’Київ-86’’ Маркіяна Камиша змальована закинута столиця УРСР. Автор останні шість років автор досліджує Чорнобильську Зону у нелеґальному, ‘’сталкерському’’ форматі. Він є одним з найдосвідченіших представників течії: сумарно провів за колючим дротом більше пів року життя та кілька місяців прожив у Прип’яті. Тому найкраще знає, як писати про закинуте.

Після аварії на ЧАЕС у 1986 році – Київ ледь не спіткала доля Прип’яті. На ціле літо місто перетворилася у напівпорожню пустку з безлюдними вулицями і важеліли ядра абрикос, які ніхто не зривав – у місті нікому було їх зривати: не лишилося дітей, їх вивезли – подалі від лиха.
Цей роман – гарячий поцілунок літа в кинутому місті-мільйоннику за тридцять років після його відселення. Провідник, ‘’сталкер’’, веде двох туристів до заповітної мети – кинутого Києва, який мріють побачити всі туристи на планеті, та дістатися до якого наважуються лише одиниці.

Про автора:
Маркіян Камиш – письменник, чорнобильський нелеґал. Його дебютний роман ‘’Оформляндія або прогулянка в Зону’’, про нелеґальний чорнобильський туризм – схвально сприйнятий критиками і названий найсильнішим та найцікавішим дебютом 2015 року (Дзеркало Тижня, Літакцент). Всього за пів року після публікації – ‘’Оформляндія’’ вийшла друком у Франції, у видавництві Flammarion.

Давайте відверто: зараз я розкажу все, як було, а ви можете мене потім засуджувати,
та знайте – ця сповідь від чистого серця. Коли все почалося? У перші дні того палючого і далекого серпня. В мій Радомишль давно завалилося літо і його буєцвіття перетворювало замурзане Полісся на пишний сад. У такі дні часто забуваєш, що поряд безкрая пустеля мертвої Землі і треба довго летіти ґвинтокрилом, аби дістатися до першого живого міста по той бік Дніпра. Я саме колупав свій дирчик: викотив його з гаража, поставив гріти боки під сонцем і слухав іноземні пісні. Окрім візитів, я взагалі мало цікавлюся рідним Містом: не роблю тематичних запитів у пошукові системи, не читаю новини у пам’ятні дати, уникаю контактів з журналістами і не веду блоґ про покинуті місця, які знаю краще за всіх.
Та кілька разів на рік дзвонить блакитний телефон. Це Толік – мій менеджер, якщо у таких, як я, взагалі можуть бути менеджери. І якщо до таких, як Толік, взагалі можна вжити слово „менеджер“. Він отримує свої двадцять п’ять відсотків і дуже старається. Він дзвонить, коли знайшов мені жирних клієнтів – іноземців-мажорів, яких треба провести в Місто, показати їм пустку і ще багато всього показати. Отримати свої п’ять тисяч доларів і жити спокійно до наступного разу: квасити, ремонтувати мотоцикл, тягати з річки жирних линів і готувати їх у коптильні, чорній від кіптяви часу.

В інших ситуаціях я намагаюся про Київ не згадувати.

Тоді саме задзвонив блакитний телефон. Толік говорить швидко, ковтає слова і картавить, ніби всотав всі мовні дефекти, і лоґопедам можна показувати його на конференціях, замаринованим у банці, як цікавий приклад мутацій гортані, голосових зв’язок, ну, всього того, за рахунок чого людина може говорити, а не просто нявчить, скажімо, як кицька. Цього разу японці. Просто не уявляю, де він їх знаходить.
Толік розсилав листи в іноземні тураґенції з пропозиціями порушити закон, сидів на тематичних англомовних форумах і працював, працював, працював. Мені з ним пощастило. Тридцять років тому ми гналися наввипередки на велосипедах „Україна“, аж раптом з-за рогу вигулькнув Москвич кольору червоної цегли і Толік, мимоволі здавши на розряд з акробатики, приземлився лівим коліном у наждачні абразиви темного асфальту. Скалічившись. У Київ він ходити не міг. Лишалося шукати клієнтів і пропивати свої двадцять п’ять відсотків зі мною в єдиному пристойному пабі сонного Радомишля – охоронця і прикордонника мертвих земель.

Японці. Засмаглі індустріальщики з важкими тушами дзеркальних фотоапаратів: тупі запитання, сотні кілометрів ходу, засідки, дахи хрущовок, говорити англійською, слухати японську. Ненавиджу Київ.

Я чекав на них у готелі славного міста Коростишів – звідси до Міста дістатися зручніше за все. Місцина не з приємних, і щастям тут не пахло ані під час червоних парадів, ані під російську попсу дев’яностих. Не пахне і тепер. Смердить старими матрацами і тхне хрущобами з узбецькими килимами на стінах. Номерний фонд цілком нагадує київський готель „Дніпро“. Тільки дерева ростуть не в кімнатах, а в коридорі. У таких потворних гігантських вазонах, біля яких сидять беззубі повії на бордових дерматинових кріслах. Тут червоні стіни, ніби Хемфрі Боґарт пішов у шалман, а кіно з ним раптом стало кольоровим, ніби з часів Лакі Лучано готель не ремонтували і не витирали пилюку, яка запорошила вульгарний бордовий плюш. Тут все просякнуте сексом. Всі ці стіни, – вони ніби зведені із засохлої сперми і тільки для годиться пофарбован і в червоне. Може, це і не фарба взагалі.
Тут є все для розкішної історії: задряпаний до півсмерті бар з похмурими типами і колоритний, вузький провулок без відгалужень, дверей та газопроводів. Саме такий, аби напідпитку зустріти там трьох румунів, пару разів перепитати що вони там лопочуть своєю, блядь, циганською мовою і отримати лезом під ребро.
Сюди не дотяглися щупальця онлайну, і оптоволоконні дроти не дотяглися, тут не слідкують за модою і не репостять відомих блоґерів. Чорт забирай, ну звісно не репостять. Тут хлопці зрізають зі старих запорожців верх, перетворюючи їх на кабріолети: перетворюють на гордовитих жеребців битих поліських трас і везуть верескливих дівок під товстим шаром дешевої косметики в густі соснові ліси, везуть під звуки попси і декалітри дешевої слабоалкоголки, везуть культурно відпочивати біля малих поліських водойм.
Уже вечір, а я навіть не хочу в бар. Не хочу нариватися на сині дині автохтонів, не хочу тиснути на їхні базові цінност і – порушувати територію і зазирати в очі їхнім жінкам. Я замовлю піцу і літр яблучного соку, слухатиму музику, дочекаюся кур’єра з теплою картонною коробкою, неспішно жуватиму, і вкотре почну перебирати спорягу, готуючись зустріти японців.
Я бачив їхні самурайські резюме: шалені драйви на action-камерах, семитисячники і вертухи на бордах. Вони купують спорягу на замовлення і ганяли країнами, де ембієнтом гасять автоматні черги повстанців. Шаробанилися пустелями і бурями, коли пісок забиває фототехніку і треба ховати її у спеціальні чохли. Вони навіть збиралися ганяти на борді у смерч, але, дякувати Богові, передумали в останній момент і просто напилися в полі з панорамою реднецького дестрою на півдні Американщини. Попри це все, я не знаю, як вони витримають дорогу на Київ. Дзеленчить блакитний телефон – Толік їх нарешті привіз. Вони широко посміхаються, але ховають себе за окулярами Ray-Ban Aviator. Толік каже, що це – Наокі та Ікумі. Чудово, неясно тільки, яке з імен чоловіче.
Все було як завжди. Я довго не спав, а коли спав – то мало й уривчасто, але без тривожних снів людини, яка чекає лиха. Спав міцно і не бачив шмаття рваних снів: вони в мене завжди йдуть шматками, ніби компіляція з яскравих і насичених дією короткометражок п’ятисекундного кіно. Японці прокинулись раніше, були на взводі і нічого не могли з собою вдіяти. Ходили вперед-назад, рефрешили стрічку FB, матюкалися на швидкість мережі, виходили на балкон і тривожно дивились у небо, сподіваючись не отримати по носі важкою слиною першої, зливневої краплі. Толік повезе нас до місця входу. Я кручуся навколо його Тойоти і повторюю, що всім треба сховати рюкзаки в машину і у нас саме підходящий для цього багажник. Ми зараз ніби група у смугастих купальниках: помітні відразу і здалеку. Клоуни ми, коротше.
Хмари помалу відступають і вже світить прохолодне та яскраве вранішнє сонце. Толік дає по газах, крізь бокове скло я роздивляюся ранкові тумани на залитих довгими променями полях. Втичу на силуети ЛЕПів на ґоризонті і сиротливі ікла покинутих водонапірок. Я нарікаю, що виїхали ми запізно. Але вже скоро під’їдемо до колючки, гнатимемо асфальтовими роздовбишами і рвучко зупинимось у потрібному місці. Толік запаркує машину там, де я скажу, а японці – перелякаються. З машини ми кулею виплюнемося в хащі. Тихо-мишачи підкрадемося до кордону. Менти і ВОХРи у цей час саме роблять ранкову пробіжку. І ми робимо – біжимо, перечіпаємося через товсті гілки минулорічних буреломів. Японець швидко повторює слово «Fuck».

За моїми розрахунками, ми потрапимо в Київ за три дні.

Метрів за триста після того, як він вперше сказав «fuck», ми заскочили в лісок, я бухнувся на землю і скомандував привал. Біжучи, думав тільки, що нас зараз візьмуть і я виглядатиму, як невдаха. І другу частину бабла не отримаю. Не взяли. Японці скинули чорні туші рюкзаків на сухолистя минулої осені і впали на них, відхекуючись. Я говорив, що найстрашніше позаду, але я – останнє брехло. Звідки мені про те знати? Аби заспокоїти їх, я роблю впевнений вигляд і пускаю ротом кільця диму у вранішній ліс. Він допитується, як ми підемо, як будемо обходити пости, випитує про зелені плями лісів на старій топографічній карті у мене в руках, а вона сидить чомусь мовчки, ані пари з вуст, і слухає ліс.
Після першого привалу всі відчувають полегшення. Підриваються і тягнуть важелезні наплічники в гущавину соснового лісу, ще не встигши втомитися і знаючи – попереду свіжа прохолода неглибоких рік, а над головою – гарячі засоси палкого серпня.

Саме купатися.

Години три минуло, як ми перелізли колючий дріт. Ніби і щойно, а ніби вже давно – ліс одноманітний, нескінченні лави сосон довжелезні, а під ногами хрускотять шишки і шурхотить золотава хвоя, занурюючи у безодню спокою. На моїх трекінґах кругляві шнурки ковбаски, які постійно розв’язуються і я шнурую їх щораз швидше, хутко підриваюся, ніби вибираючи маршрут. Насправді мені просто заблукати у трьох соснах і я постійно забуваю, з якого боку росте на деревах мох, з якого боку Північ, з якого боку колючого дроту справжнє життя. Я молюся на GPS, молюся на сигнали з космосу – вони намалюють мені маршрут, ніби чайки, які сповіщають про берег.

Парить на дощ.

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

11 thoughts on ““Київ-86”. Уривок роману про Чорнобильську зону

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a online game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life websites and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a video game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life websites and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. Second life is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life authors and blogs

  4. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life websites and blogs

Залишити відповідь