Двічі по п’ять. Історичні романи

Оскільки темою на всеньке #літо_читання я обрала історичні романи із (бажано) незвичним побутовим колоритом, було б чесно скласти п’ятірки з книжок, які я вважаю гідними представницями цієї категорії,  а також таких, які ще планую прочитати (не факт, що цього літа, але ж). Серед прочитаного у мене переважно будуть відомі і дуже відомі тексти. А от TBR складають малопопулярні, проте потенційно цікаві тексти.

П’ятірка читаного

Перший пункт з усіх найменш побутовий та найбільш знаменитий. “Вулфголл” Гіларі Мантел прогримів одразу, заполірувався Букером, швидко отримав телеекранізацію та залишається одним з найвідоміших історичних романів нашого часу. І він справді дуже крутий. Власне, на мій смак, це і є ідеальний “персоналізований” історичний роман про роль особистості в історії. Томаса Кромвеля – юриста на службі Генріха VIII – у версії Мантел важко назвати приємним чолов’ягою, але він цікавий. І цікавий, в першу чергу, ходом думок. Попри те, що йдеться про доволі класичну для жанру сюжетну схему із скирдами історичних персонажів та реальних подій, на ділі “Вовчий зал” радше є романом ідей. Тільки таких, які негайно втілювалися в життя, – на радість чи горе їхніх авторів чи виконавців.

У другому пункті також йдеться про історичних осіб. Тільки “Дивовижні створіння” (ненавиджу російськомовну версію!) присвячені визначним, але з політичної точки зору – менш масштабним подіям. Тут у центрі оповіді стоїть та знервовано зиркає в різні боки Мері Еннінґ – піонерка палеонтології, що зокрема познайомила сучасний світ із іхтіозавром. Трейсі Шевальє стримано, але безжально показує, в якому кутку в 19 столітті було місце жінки в науці. Особливо, якщо жінка молода, неосвічена та з бідної родини.

Пункт третій також відноситься до жанру “довигадана біографія реальної особи” (аж двох!), але побутова компонента тут нестримно більшає. “Здобуття крил” також розповідає про життя непересічних жінок на початку позаминулого сторіччя, тільки тут оповідь ділиться навпіл. Одна половина розказує, як могло житися на Півдні Штатів юним аболіціоністкам із схильністю емансипувати всіх – ну, для початку хоча б отримати вищу освіту білій жінці та навчити читати рабиню. І версія С’ю Монк Кідд в загальних рисах непринципово суперечить біографіям Сари та Анджеліни Ґримке. Але іншою половиною роману опікується неісторична, зате правдоподібна Хетті – та сама рабиня, в якої не всі питають: а що насправді потрібне тобі?

Фуф, історичні особи у мене скінчилися, далі буде просто два атмосферні тексти.

Четвертим пунктом йде блискуче “Збіговисько брехунів” Карен Мейтленд – фантасмагорична, сатирична й дарк-Не-фентезійна варіація на мотив “Кентерберійських оповідок“. Група найдивніших людей, яких тільки можна собі уявити, збирається докупи, бо в в 14 столітті самотньому подорожньому вижити важко. Тим паче, якщо ним цікавляться нехороші люди. І особливо, якщо на дворі – чума.

Ну а п’ятий пункт, в свою чергу, розповідає про наслідки історичних подій для “маленької людини”. Друга світова скінчилася, і чотири дівчини-єврейки, що вижили під час Голокосту, зустрічаються на шляху до Землі Обітованої. От тільки до молочних рік ще треба дожити, адже британські квоти не дуже щедрі, і спочатку на майбутніх подруг чекатиме гостинна “колючка” табору для переміщених осіб. Отут про побут вже дуже багато, але він… добряче специфічний. Про “День після ночі” я вже багато писала, наприклад, можна почитати тут.

А тепер – п’ятірка бажаного.

“За сонцем” – то раз. Я нещодавно подивилася-таки Banished і тепер мені страшенно цікаво почитати щось прицільно про-жіноче про каторжних в Австралії. А тут навіть цикл романів – доволі багатообіцяючий, бо – як годиться – розповідає про кількох героїнь із різним соціально-біографічним бекграундом.

“Острів в глибині моря” – то два. Мені траплялися вже кілька текстів про Гаїті та тамтешні особливості рабства (і те, чим все скінчилося), але жодного разу ще то не була книжка, написана жінкою та про жінку. А цей роман якраз такий. Ще й авторці довіряю майже безумовно.

“Лонґборн” – то три. Побутовішого варіанту, мабуть, і не вигадаєш, адже тут йдеться про перемалювання подій “Гордості та упередження” з точки зору служниці з садиби Беннеттів. Мацати класику брудними руками! Мммм. Люблю таке.

“Пані суддя” – то чотири. Читати про добританську Ірландію мені завжди цікаво. А тут ще й історичний детектив із головною героїнею. Треба брати!

І нарешті “Хільда” – то п’ять. Тут знову повертаємося до значущих персоналій, бо Нікола Ґріффіт розповідає свою версію житія Святої Хільди з Вітбі. Судячи з анонсів – нам обіцяють натуральну, а не метафоричну магію! Але ще треба подивитися.

Ксенія Сокульська, блоґ Vaenn’s.