Зазвичай, приповідка “в житті можливо все” передбачає по-казковому вдалий розвиток подій, щось неймовірно приємне, ба навіть нудотно-романтичне.
Бурхлива уява малює карколомні сюжети про те, як в одну мить світ людини може зазнати кардинальних змін. Сьогодні простий вантажник, випадково потрапивши на око відомому режисерові, вже завтра стає голлівудською кінозіркою й відбирає у багатостраждального Лео останню надію заволодіти омріяною статуеткою “Оскар”.
Найпривабливіший хлопець у школі ладен зробити будь-що, аби тільки завоювати прихильність пухкенької сірої мишки. А клерк-невдаха стає щасливим володарем багатомільйонних статків і маєтку на березі моря, які перейшли у спадок від троюрідної тітоньки, про існування якої новоспечений багатій і гадки не мав.
Навряд чи, бодай хтось задумується, що абстрактне “все” може таїти у собі негатив: заради підтримки психічного здоров’я комфортніше жити з вірою у власну недоторканість і безсмертність. Така самовпевненість нерідко стає причиною нарікань на “важку” долю й приводом поскиглити через дріб’язкові негаразди.
Герой книги Андрія Бачинського “140 децибелів тиші”, Сергій Петрина, обдарований піаніст також не міг припустити, що відчуття втоми після довгих занять музикою, а згодом вивих руки й неможливість брати участь у цьогорічному міжнародному конкурсі – не кінець світу, а незначні труднощі.
Сергійкове життя полетіло шкереберть, коли через недбальство водія зеленої фури, в автокатастрофі загинули його батьки й молодша сестричка. Сам він втратив слух, голос, а разом з ними і мрію побудувати грандіозну кар’єру музиканта.
Далі події розгортатимуться навколо інтернату, існування у якому перетвориться для хлопця на початковий етап школи виживання. Тут Сергій змушений буде звикнутися з думкою про неповносправність, навчитися спілкуватися за допомогою жестів й уникати зустрічей з місцевим хуліганом Вітьком.
Історія, де через певні трагічні обставини, на які не поширюється сфера людського впливу, можна в одну мить втрати все, дає змогу зрозуміти, що жоден не може залишатися впевненим у завтрашньому дні.
Коли втрачаєш контроль над ситуацією стає по-справжньому страшно. Від цього шокуючого усвідомлення взагалі можна з’їхати з глузду.
Сирітство, інвалідність, байдужість оточення, недбалість соціальних служб, заробіток шахрайством – нетиповий для підліткової літератури перелік проблем, які підіймаються у “140 децибелів тиші”.
За спробу привернути до них увагу громадськості, зокрема підростаючого покоління, Бачинському, безумовно, слід віддати належне.
На противагу неординарному сюжету, книга переповнена купою банальностей, які легко можна переплутати зі статусами у соцмережах. Чого лише варта “попсова” філософія учителя інтернату після невдалого Сергієвого самогубства: “З часом ти зрозумієш, що світ глухих не менш цікавий, ніж світ, наповнений звуками. І запам’ятай: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї”.
Подібні переконання згодилися би для заспокоєння хіба що малюка, який загубив улюблену іграшку, але ні в якому разі не для дитини, яка стала круглою сиротою й геть нічого не чує. Звичайно, при бажанні знайти раціональне пояснення незворушній поведінці Миколи Павловича, його слова можна трактувати як намагання відгородитися від чужого горя загальними фразами.
Однак, на жаль, це не єдиний у сюжеті епізод, після прочитання якого хочеться поставити під сумнів обізнаність автора щодо тем, про які він наважився розповідати.
Уважний читач мав би помітити, що Вітьок, якому вже виповнився дев’ятнадцятий рік, досі перебуває у стінах дитячого інтернату, тоді як через досягнення повноліття, його слід було би влаштувати у який-небудь професійно-технічний навчальний заклад.
Окремої уваги заслуговує безтурботний міліціонер, який, помітивши Сергійка в черзі до каси за квитками, зовсім не збентежився відсутністю дорослого супроводу. Більш того, добросердний правоохоронець, впевнившись у глухонімоті малого, провів йому лікбез, пояснивши, що для інвалідів передбачений безкоштовний проїзд.
“На сьогоднішній день підліткову літературу не можна назвати звичним для українського читача явищем. Допоки вона не досягла свого “повноліття” важко визначити чіткі критерії, за якими можна було би оцінювати твори цього жанру літератури”.
Також варто зазначити і фанатичне бажання автора ділитися своїми роздумами із читачами за рахунок втручання у мову героїв: він ніби перекрикує персонажів, не даючи останнім розкритися й, так би мовити, зажити на сторінках книжки повноцінним життям.
Мова позбавлена індивідуальності та логічності: доволі важко визначити вік чи соціальний статус того, хто говорить. Наприклад, ватажок вокзальних злодюжок Сашко-Глухар майже не вдається до жаргону, спілкується настільки неприродно інтелігентно, що ті, хто вірять у реінкарнацію, мали би повне право припустити – в одному з попередніх життів шахрай був філологом.
У той час як його підопічний, маленький Ромчик висловлюється напрочуд образно для свого віку: “Вовків боятися – в ліс не ходити! А це навіть не вовки, а так – шакали, що звикли падаллю харчуватися”.
На фоні суворого дотримання принципів моралі більшістю персонажів, лайка, яку учитель інтернату Микола Павлович зронив в пориві емоцій, переймаючись Сергійковим майбутнім, виглядає чимось надзвичайно непристойним й справляє ефект, прямо протилежний потрібному.
Можна зробити припущення, що така літературна обережність зумовлена побоюваннями Бачинського травмувати вже не дитячу, але ще не зміцнілу остаточно психіку підлітків. Зважаючи на те, що він і так пішов на серйозні ризики, взявши за основу насущні соціальні проблеми простих людей, а не розкручену прихильниками бульварного чтива історію кохання двох вурдалаків.
В будь-якому разі, письменники, які вирішили приймати безпосередню участь у творенні нової підліткової літератури, мають бути готовими до того, що цей жанр, так само як і примхливий підліток, вимагатиме до себе особливого ставлення.
Якщо говорити узагальнено, праця в жанрі “young adult literature” – справа невдячна, адже на авторів покладена особлива, не побоюся цього слова, місія.
Непросто створити історію, сюжет якої міг би зацікавити навіть тих тінейджерів, кого художня література присипляє не гірше за перегляд випуску економічних новин, при цьому, не знехтувавши змістовною складовою. І тут, борони Боже, письменникам вдатися до моралізаторства.
На сьогоднішній день підліткову літературу не можна назвати звичним для українського читача явищем. Допоки вона не досягла свого “повноліття” важко визначити чіткі критерії, за якими можна було би оцінювати твори цього жанру літератури.
Тож, навіть попри неоднорідність “140 децибелів тиші”, книга, завдяки своїй головній ідеї не бути байдужими до чужого горя (“Рятуючи одну дитину, ти рятуєш цілий всесвіт!”), все ж таки варта уваги підростаючого покоління.
Не кажучи вже про авторів, які зможуть використовувати твір Бачинського в якості “чужих граблів”.
Олена Нестеренко, ВВС Україна
9 thoughts on “Важкий характер підліткової літератури. Рецензія на книгу року ВВС Україна”