Українська антиутопія. Жанр-профілактика суспільних захворювань

Мишка плакала, кололася, але продовжувала гризти кактус – це про моє читання антиутопій. Недолюблюю цей жанр, бо він видається трохи передбачуваним. Розумію, що нарікати зась: усі жанри мають свої прийоми і схеми, але в антиутопіях половина розвитку сюжету відома зі старту: є суспільство, де все або вже дуже погано або буде погано, а поки що удавано добре; є персонаж у цьому суспільстві, який постає ніби як всі, але водночас щось йому муляє, дошкуляє, і ось він уже сумнівається, чи по дорозі йому з цією системою.

Далі персонаж із подивом віднаходить подібних до себе, але вже на вищому рівні пізнання недосконалості суспільства; далі відбувається бунт, прозріння і – залежно від настрою автора – або світло в кінці тунелю, або (що частіше) крах ілюзій і смерть (фізична чи духовна) буремного героя. Дуже добре, якщо в епічнозамішане тісто антиутопії додають якоїсь родзинки – наприклад, іронії. Проте назагал іронія суттєво знижує градус величності усюдисущого Зла, тож частіше автори відмовляються блазнювати, аби зберегти величний пафос протистояння маленької людини проти великої системи.

В сучасній українській літературі антиутопій порівняно небагато, проте є віддані жанру автори. Серед них – Тарас Антипович і Ярослав Мельник, які цього року опублікували романи «Помирана» і «Маша, або постфашизм».


691846_front (1)

Додому, в метафізичний смітник


Як свідчить анотація, «Помирана» Тараса Антиповича – роман-дистопія. Між дистопією й антиутопією майже нема різниці: і там і там «все пропало», однак у дистопії це зрозуміло одразу, а в антиутопії – ще треба довести.

У «Помирані» автор занурює читача в депресивну атмосферу з перших сторінок, персонажі постають моральними каліками, що живуть в ізольованому середовищі, їдять птахів, старі речі й усе, що можуть знайти на величезному смітнику, Кориті, – єдиному джерелі їжі.

З цивілізації тут нічого не лишилося, єдина суперновація – це здатність місцевого доктора Фрезе зрощувати живу плоть із мертвою, тому якщо якась невідома звірюка зжерла чиюсь руку чи ногу, то Фрезе просто пришиває на місце втраченої кінцівки якусь залізяку, та й по всьому. Мова коритян кострубата, але не позбавлена засобів експресії – мало не кожну фразу супроводжує матюк, записаний навпаки (ілуха, бойобвод і т. д.) Людей, що мешкають поза колючим дротом, коритяни ненавидять, оскільки колись проти них воювали і зазнали поразки їхні предки. Насправді ж головною причиною злиденного життя і є ізоляція, небажання вийти за рамки клекотливого казана депресивного існування. Метою напівтваринного життя коритян є пошук їжі, однак почуття дружби, любові ще жевріють в душах кількох мешканців, зокрема головного персонажа Нельсона. Нельсон живе без мети, як усі, але його існування змінює спілкування зі старцем Савою (алюзія на Григорія Савича?). Перед смертю той передає Нельсону знання про технологію видобутку «чорнухи», тобто нафти, яка може порятувати коритян, однак старець не пояснює, що з тією «чорнухою» робити. Поборовши сумніви, Нельсон приймає рішення згуртувати коритян заради спільної мети – видобутку чорнухи – і стає їхнім лідером. Спільна мета, як завжди, визначає, хто є хто.

«Помирану», як і попередню антиутопію Тараса Антиповича «Хронос», читати швидко, але атмосфера твору важка, книжка безпросвітна й депресивна. На створення гнітючості автор поклав увесь свій літературний хист, і йому це вдалося, проте чомусь «Помирана» мало фігурувала в літературних обговореннях.

Читати: Антиутопія з душею


img555_1_15

Промінчик світла, кинутий на трупи


Натомість роман Ярослава Мельника «Маша, або постфашизм» здобувся на ширше обговорення й потрапив до коротких списків Книжки року-BBC. 2013 року Ярослав Мельник вже перемагав у конкурсі з антиутопією «Далекий простір», і цього року його шанси на перемогу теж були високі.

Як і в усіх творах письменника, під сюжетну основу підігнано філософські погляди, причому цього разу автор послуговується не символами, як у «Далекому просторі», а прямими розлогими вставками, де пояснено світоглядну сутність постфашизму як супільства на позір демократичного, але насправді жорсткого, тиранічного. Жертвами у цьому разі постають стори – істоти, яких вищі люди споживають у їжу, маючи за тварин. Книжка починається описом м’ясокомбінату, куди головний персонаж прийшов писати репортаж для газети «Голос Рейха». У журналіста є дружина, син, спілкування з якими давно вже нічим не наповнене, а також господарство зі сторів, серед яких є молода Маша. Знайомство читача з Машею відбувається, коли господар доїть її і ссе молоко просто з її грудей. Це одна з найогидніших сцен книжки, адже одразу зрозуміло, що Маша – таки людина. З часом Діма, який за сумісництвом ще й колій сторів, починає сумніватися, а чи справді можна вважати людиноподібних істот тваринами, й жахається від усвідомлення щоденних унормованих владою злочинів. У Діми прокидаються незрозумілі почуття до сторів. Зокрема, дедалі важче їх убивати й розбирати (кривавих сцен тут предостатньо, вбивства нічим не відрізняється від коління, наприклад, кабанів, і Ярослав Мельник не шкодує барв, описуючи, як колють собі подібних, як їм відрізають голови, розбирають нутрощі, варять вушка і ніжки і т.д.) Урешті Діма еволюціонує від колія до борця за права сторів (у суспільстві якраз утворилася партія, що протистоїть ідеології вбивства сторів) і закохується в Машу. Разом вони тікають, шукаючи кращий світ.

Хоч «Маша» – це дуже кривава книжка, все ж вона сповнена ідеалістичного пафосу й віри в те, що гуманістичні цінності переможуть.

Вічні світоглядні питання на зразок: що таке людина і людяність, як оточення впливає на формування людини, як боротися проти системи переплітаються з проблемами вегетаріанства. Сам автор каже, що не думав писати «Машу» як гімн вегетаріанству, однак це неминуче спадає на думку й викликає тривалу огиду до м’яса.

За композицією роман клаптиковий, що втілено і в оформленні: сюжет розривають вирізки з газет, світоглядні маніфести, дискусії, уривки з філософських праць. Усе це витворює з роману своєрідний художньо-філософський трактат і додає роману епічності, робить його нелінійним, цікавим, хоч фінал можна передбачити (антиутопія, як-не-як).

Читати: «Маша, або Постфашизм». Уривок з українського роману-антиутопії


І «Помирана», і «Маша, або постфашизм» апелюють до широкого читацького кола і працюють на те, щоб вразити аудиторію огидністю зображуваних світів (особливо «Маша»). І хоч читати ці тексти неприємно, напевно, таке читво варто сприймати як гірку пігулку для профілактики суспільних захворювань. От тільки для того, щоб ліки подіяли, треба, щоб книжки прочитало якомога більше людей. Інакше є ризик лишитися непомітним.


Тетяна Синьоок

(Visited 400 times, 1 visits today)
  • Катя Воєвська

    Полюбляю антиутопії. Хоча поки читала всі, які подобалися. Мені все ж подобається більше не передбачуваність ходу сюжету, а самі світи, які створюються авторами. Ну як створюються, швидше, письменники підмічають і загострюють ті риси, які й так притаманні суспільству, просто мало хто їх помічає, якщо не ткнути носом. А ткнути носом красиво мало хто вміє)))
    Щодо цих книжок – хотіла б прочитати колись залюбки. Може, навіть аби погнобити знову нашу українську літературу))))
    PS: Вийшов якийсь сумбур, просто біда…

    • Yakaboo

      🙂 дякуємо, що ділитесь думками.
      а які ваші антиутопії улюблені?

      • Катя Воєвська

        Старі і добрі антиутопії з попереднього коментаря)))

    • Garik Petrushok

      От мені дехто й закидає, що, буцімто, ти скаржишся на передбачуваність антиутопій, бо просто не читала крутих цікавих антиутопій:) Можливо… Порадь щось, може, зміню свої погляди 🙂

      • Катя Воєвська

        Ну мій список не буде оригінальним для любителів цього жанру – Бредбері “451 градус за Фаренгейтом” (як на мене, частково відображає майбутнє, яке можливе найближчими роками), Замятін “Ми”, ну і Орвел “1984” (до речі, мені все ж “Ми” сподобалося більше). Ще рекомендують Гакслі “Який чудесний світ новий!”, але поки не випало честі її прочитати. А більш сучасні існують, але не такі якісні і мають фантастичну складову переважно.

        • Garik Petrushok

          читала книжки Замятіна й Орвела. Сподобалися обидві.