Запроданець. Уривок з роману Букерівського лауреата Пола Бейті

Лауреат Букерівської премії Пол Бейті, чорношкірий мешканець Лос-Анджелеса, все життя ріс з усвідомленням власної чорноти, про яку важко забути в Америці навіть у часи чорношкірого президента. У своєму новому гостросатиричному романі, який за два роки з дня виходу зібрав цілу низку престижних нагород, автор кидає виклик священним принципам Конституції США: його чорношкірий герой вирішує відновити у рідному Діккенсі давно забуту сегрегацію. Якщо бодай це допоможе привернути увагу до Діккенса й повернути на карту містечко, давно поглинуте Лос-Анджелесом, герой роману зробить найскандальніший крок, який тільки можна уявити: відродить у рідному місті рабство.

Книжка «Запроданець» вийшла у видавництві КМ-букс. Автор: Пол Бейті.


Читати: Переможець Букера 2017 — Джордж Сандерс. Та ще 12 букерівських романів українською


Фрагмент


П’ЯТНАДЦЯТЬ

Вони прийшли на запах. Близько шостої ранку я виявив перед будинком першого хлопчика. Згорнувшись ковтюшком, він важко дихав і намагався просунути носа під ворота, мов пес у хоті. Вигляд він мав цілком щасливий. Пройти малий не заважав, тож я не став його чіпати і пішов собі доїти корів. Не знаю, з якого дива, але в Лос-Анджелесі сила-силенна дітей-аутистів, і я вирішив, що то один з них. Але трохи пізніше у хлопчика з’явилося товариство. До опівдня вже дітлахи з усього району скупчилися у мене на подвір’ї. Решту останнього дня канікул вони гралися на моєму газоні в уно і «хто найлегше вдарить». Вони повидирали голки з моїх кактусів і тицяли ними одне одному в зади, пообривали пелюстки моїм ружам і камінцями повишкрябували свої імена на моїй доріжці. Навіть діти Лопезів — Лорі, Дорі, Джеррі та Чарлі, які мали власні два незаймані акри двору і басейн, юрбилися навколо меншого братика Біллі й істерично іржали, дивлячись, як він запихається бутербродом з арахісовим маслом. Потім дівчинка, якої я не знав, пришкандибала до великого в’яза і затопила мурашник блювотою.

— Так, що там за біда?

— То Сморід,— пояснив Біллі, проковтнувши великий шмат бутерброда з арахісовим маслом і — судячи з комашиних ніжок, налиплих йому на язик — з мухами. Я не відчував ніякого смороду, поки Біллі не витяг мене на вулицю. Не диво, що дівчинка аж блювала — смерділо жахливо. За одну ніч Сморід обсів район, мов небесний напад метеоризму. Господи Ісусе. Але як це я раніше не помітив? Я стояв посеред Бернард-авеню, а діти махали, щоб я йшов до них, мов солдати на Першій світовій, що кличуть пораненого товариша тікати з хмари гірчичного газу до відносної безпеки окопів. Тільки-но я зійшов на тротуар, як у носа мені вдарив ясний і свіжий цитрусовий дух. Не диво, що діти не хотіли йти з мого двору — сацумове дерево просочило своїм ароматом усю садибу, мов такий собі десятифутовий освіжувач повітря.
Біллі посмикав мене за холошу.

— Коли ті мандарини дозріють?

Я хотів сказати, що вже завтра, але мусив вступити у боротьбу за місце з малою під в’язом — хоча нудило мене не від смороду, а від того, що між зубами у Біллі застрягло двоє червоних комашиних очей.
Наступного ранку — першого дня нового навчального року — сусідські діти і їхні батьки зібралися у мене під воротами. Дітлахи, чисті, вмиті, у новій одежі, тулилися до паркана, намагаючись роздивитися крізь щілини між дошками свійських тварин. Дорослі, подекуди досі вбрані у піжами, позіхали, поглядали на годинники і поправляли пояси халатів, вкладаючи у дитячі долоньки гроші на молоко — по двадцять п’ять центів за пінту мого непастеризованого. Я співчував батькам, бо цілу ніч в оточенні відголосків Смороду будував примарну цілком білу школу і теж дуже втомився.

Важко визначити, коли сацуми дозріли. Колір — не показник. Текстура теж. Можна зробити певні висновки за запахом, але найкраще просто скуштувати їх. Утім, рефрактометру я довіряю більше, ніж своїм смаковим рецепторам.

— Що показує, масса?

— Шістнадцять цілих вісім десятих.

— Це добре?

Я кинув Гоміні мандарина. Коли сацуми готові до вживання, шкірка в них стає така пружна, що злущується сама. Гоміні кинув дольку до своєї пащеки і так вправно зобразив непритомність, упавши на землю, що півень аж кукурікати облишив — злякався, що старий дав дуба.

— Ой лишенько!

Діти теж вирішили, що з Гоміні біда. Я сам так був подумав, аж тут він усміхнувся широко й осяйно, мов сонечко зійшло, ніби говорячи «Так, сер, бос! Їсти можна і треба!» Він за кілька прийомів підвівся, далі, станцювавши низку традиційних чечіток у м’якому взутті та зробивши сальто, наблизився до паркана, демонструючи, що дух комедіанта і єнота-каскадера у ньому ще живий.

— Бачу білих людей! — закричав він, зображаючи острах.

— Впускай їх, Гоміні.

Гоміні прочинив ворота, ніби визирав з-за лаштунків шоу «Читлін Серквіт» :

— Чорне хлоп’я на кухні дивиться, як мати смажить курку. Бачить борошно, розмазує трохи по обличчю. «Ма, диви, я білий!» — «Що ти сказав?» — перепитує мама, і малий знову: «Мамо, диви, я білий!» ХЛЯСЬ! Мати як дасть йому ляпаса. «Щоб не смів такого більш казати!» — гримає вона і велить піти повторити те саме до батька. Малий ридає, мов та Ніагара, і йде до татка. «Що з тобою, сину?» — «М-ма-а-ама-а-а мені ляпаса дала!» — «За що, сину?» — питає батько. «Бо я сказав, що я бі-і-ілий!» — «Що-о?» БАХ! Татко б’є його ще дужче, ніж матуся. «Ану піди повтори до бабусі!» Малого аж трусить, він не розуміє, що коїться. Іде до бабусі. «Що з тобою, маленький?» — питає та. «Мама й тато надавали мені ляпасів!» — «Та за віщо?» Малий переповідає бабці всю ту історію, і тільки доходить до кінця, як — ВЖУХ-БУХ! — бабуся йому дає такого намордня, що дитина мало не перекидається. «Щоб і не смів такого більше казати! — гримає бабуся.— Ну що, які висновки зробив?» Малий відповідає, потираючи щоку: «Такі, що я десять хвилин як білий, а вас, ніґерів, уже ненавиджу!»

Діти не зрозуміли, чи Гоміні розповідає анекдот, чи просто марить, але сміялися. Кожен знайшов у його виставі щось своє — інтонацію, манеру мовлення, добір слів, когнітивний дисонанс, який полягав у тому, що слово «ніґер» вилітає з вуст старого, мов гній, діда. Більшість із них ніколи не бачила його на сцені чи на екрані, тільки знала, що то зірка. Але така була краса й неминущість його мінстрел-шоу. Така була плавна позачасовість у невимушеному божанглі, що його виконувало тіло Гоміні, у ритмі його джуби, у піднесеній глибині його джайву, коли він запросив дітей увійти до ферми, повторюючи анекдот іспанською для незахопленої аудиторії, яка мчала повз нього з термосами й чашками і розбігалася, мов ті курчата:

— Un negrito está en la cocina mirando a su mamá freír un poco de pollo… ¡Aprendí que he sido blanco por solo diez minutos y ya los odio a ustedes mayates!

Кажуть, що сніданок — найважливіша їда дня, а для декого з цих дітей сніданок міг стати єдиним прийомом їжі за день. Тож на додачу до молока і малим, і великим я давав по свіжій сацумі. Раніше у перший день школи я дарував цукерки і поїздки верхи. Садовив тих дрібних засранців у сідло по троє і вів коника до школи. Більше так не роблю. Два роки тому шестикласник Кіпріано Мартінез на прізвисько Кенді, змішаного сальвадорійсько-чорного походження, що живе на Прескотт-плейсі, вирішив погратись у Самотнього Рейнджера і з ковбойським молодечим свистом верхи на коні утекти з домівки, де з нього знущались. Я йшов по сліду з паруючого кінського лайна аж до Панорама-сіті, поки знайшов його.

Я вхопив під лікті двох малих, що вешталися біля стайні, й підняв їх у повітря.

— А ну не лізьте мені до коней!

— А до апельсинового дерева можна, містере?

Нездатні опиратися чарівному аромату сацум і терпіти до самої великої перерви чи ланчу під мильні опери, мої клієнти юрмилися під мандариновим деревом, знічено поглядаючи на шкурки у себе під ногами. Їхні губи блищали від фруктози.

— Беріть скільки душа забажає,— мовив я.

Мій батько любив говорити: «Дай ніґерові поли вчепитися, він свого не подарує». Я гадки не мав, що там за «пола», але цього разу сенс був такий, що мою сацуму обідрали мов липку. Тримаючись за великий живіт, вагітний, мов на п’ятому місяці, десь двадцятьма цитрусовими малятами, Гоміні підшкандибав до мене:

— Масса, ті жадібні ніґери вам всі апільзини позривають!

— Та нічого, мені більше двох не треба.

І ніби на підтвердження цих слів до ніг моїх підкотилася першокласна стигла сацума, що намагалася утекти від вакханалії під деревом.

Переповнений ентузіазмом Гоміні з сонцем на обличчі й сацумовим медом на мінстрельно-рожевому язиці повів дітей до їхньої лихої долі, мов гамельнський щуролов. Далі ступали люблячі й гіпертурботливі батьки їхні, а я замикав процесію як найбільший щур. Крістіна Девіс, висока дівчинка, чия довготелесість і міцні зуби й кістки завдячували багаторічному споживанню мого непастеризованого молока, порівнялася зі мною і міцно вхопила за руку.

— Де твоя мати? — спитав я.

Крістіна приклала пальці до губ і зобразила, що вдихає.

Поки стурбовані батьки не почали стежити за кожним кроком своїм дітей, напхавши вуха жучками секретних служб, у районах на взір Діккенса ми більше вивчали на шляху до школи та зі школи, ніж власне у самій школі. Мій батько це розумів і в рамках позакласної програми час до часу вивозив мене до незнайомого району і кидав там, щоб я пішки йшов у бік місцевого навчального закладу. То був урок із соціального орієнтування, тільки я не мав мапи, компаса, аптечки чи сленго-сленгового словника. На щастя, в окрузі Лос-Анджелес рівень небезпечності середовища можна здебільшого визначити за кольором вуличних знаків. У власне Лос-Анджелесі вони зроблені з дутого металу і мають темно-синій колір. Якщо за знаком було видно гніздо з соснових голок, це означало, що поблизу є вічнозелені рослини і майданчики для гольфу. Тут водилися головно білі діти, що відвідують державну школу; їхні батьки жили не по коштах у районах для багатшого середнього класу — таких як Чевіот-Гіллз, Сильвер-Лейк, Палісади. Дірки від куль і закручена навколо стовпа крадена машина означали, що в цьому районі будуть діти приблизно з таким самим волоссям, соціальним рівнем і стилем одягу, як у мене: Воттс, Бойл-Гайтс, Гайленд-Парк. Небесно-блакитний колір знаків повідомляв про край прохолодних спалень — Санта-Моніка, Ранчо-Палос-Вердес, Мангеттен-біч. Тут жили круті чуваки, що діставалися до школи хоч на скейтбордах, хоч на дельтапланах, а щоки їхні прикрашали помадні сліди від прощального цілунку матусі — чиєїсь трофейної дружини. Карсон, Готорн, Калвер-Сіті, Саут-Гейт і Торранс відзначалися кактусово-зеленим кольором робітничого класу. Тутешні малі були незалежні, фамільярні мультилінгви. Чудово володіли латинськими, чорними і самоанськими знаками-жестами банд. Дорожні знаки у Хермоза-бічі, Ла-Міранді й Дуарте мали колір зажурено-коричневий, мов дешевий багатосолодовий віскі. Дівчатка і хлопчики пленталися до школи, пригнічені й сонні, повз ряди будинків у мексиканському стилі. Осяйні білі знаки, звісно ж, прикрашали собою Беверлі-Гіллз. Широчезні вулиці між пагорбами і білі діти, яких мій вигляд не лякав. Вони гадали, що тут мені якраз і місце, і питали, наскільки міцно я натягаю сітку на тенісній ракетці. Розповідали мені про блюз, історію хіп-хопу, растафаріанство, Коптську церкву, джаз, музику в стилі госпел і тисячу й один спосіб приготувати солодкі батати.

Мені кортіло випустити Крістіну на волю. Порадити їй піти до школи найдовшим шляхом, який знайде. Щоб бігала собі бездоглядна під чорними-чорнісінькими знаками Діккенса і вчилася розмазувати шмарклі де схоче. Хай відвідає практичне заняття з заходження до забігайлівки і викрадення банки з чайовими на касі. Хай напише незалежне дослідження поетики райдуг у воді з поливальної машини і навчиться розпізнавати спів пурпурово-паєтково-грудої проститутки, що чіпляє потенційних клієнтів на бульварі Лонг-Біч. Я вже геть зібрався її відпустити, аж тут дзвоник продзвонив дев’яту: ми дійшли до школи.

— Біжи швидше, бо запізнишся.

— Так усі вже запізнилися,— озвалася вона і побігла до друзів.

Усі запізнювались. Учні, адміністрація, вчителі, батьки, законні опікуни, всі скупчилися навпроти середньої школи Чафф, ігноруючи дзвоник і міряючи поглядами свіжозбудовану конкуруючу організацію з того боку вулиці.

Академія «Вітон Магна-Карта», школа з гуманітарно-природничо-бізнесово-модно-яким-душа-забажає ухилом, являла собою осяйну надмодерну металопластикову споруду, більше схожу на зірку смерті, ніж на навчальний заклад. Її учні були винятково білі й багаті. Насправді, звісно, то був фейк, і Академія Вітон була просто декорацією. Порожній майданчик, оточений синім парканом, крізь дірки у якому перехожі могли спостерігати за будівництвом, яке ніколи не відбудеться. Школа являла собою просто зображення Центру морських досліджень при Університеті східного Мену, зроблене в стилі акварельного малюнка, який я скачав, збільшив, заламінував і почепив на ворота майданчика. Учнями стали балерини, пірнальники, скрипалі, фехтувальники, волейболісти й керамісти, чиї чорно-білі фото я вкрав із сайтів Академії Інтерсекшн і школи Гаверфорд-Медоубрук, збільшив і теж почепив на паркан. Якби хтось зацікавився всерйоз, то виявив би, що Академія Вітон за планом має бути удесятеро більша за майданчик, на якому її буцімто споруджують. Та коли вірити червоному напису під планом будівлі, то за усіма ознаками в Академії Вітон було НЕЗАБАРОМ ВІДКРИТТЯ!

Але те «незабаром» було надто віддалене у часі для Діккенса, чиї зацікавлені й підозрілі батьки одразу захотіли, щоб їхні діти приєдналися до лав тих збільшених англоамериканських дітлахів, що брекети на їхніх зубах покращували не тільки їхні неможливо сліпучі зуби, а й їхні перспективи. Особливо енергійна мати демонстративно вказала на фото старанної учениці й уважної вчительки, що вивчали якісь дані зі спрямованого в зоряне небо спектрографа, і спитала:

— Заступнице директора Моліна, що мої діти мають зробити, щоб потрапити до тієї школи? Скласти тест?

— Щось типу того.

— Тобто?

— Яка риса об’єднує всіх учнів на фото?

— Вони білі.

— От вам і відповідь. Якщо ваша дитина достатньо схожа на білу, її візьмуть. Але я вам цього не казала.

Гаразд, шоу закінчено. Хто хоче вчитися — ходімо, бо як я зайду, то замкну по собі двері. Vámonos, народ.
Коли о дев’ятій сорок дев’ять на ріг Розенранц-авеню і Лонг-Бічу прибув у густій, хоч і невеликій хмарі вихлопних газів автобус, натовп давно вже розійшовся. Один лиш я сидів на зупинці в товаристві Гоміні, смалив косяк і колисав дві мої останні сацуми. Марпесса відчинила двері. Обличчя її застигло у гримасі десь між байдужістю й огидою — така собі геловінська маска сердитої чорної жінки. Цей могло б відстрашити її колег чи якихось ніґерів з кутка, але не мене. Я кинув їй мандарини. Вона помчала геть, навіть не подякувавши.

Десь за п’ятсот футів автобус №125, чиї гальма були зношені, мов черевики волоцюги, зупинився з вухорозривним виском, поздакував і виконав різкий розворот праворуч. Єдиним предметом, через який ми з Марпессою мали реальні суперечки, було питання про те, чи складають три повороти праворуч один поворот ліворуч. Вона наполягала, що складають. Я гадав, що після трьох беззмістовних поворотів праворуч ти, може, і опинишся ліворуч, але на цілий квартал позаду місця, з якого стартував. Коли автобус повернуся до мене, довівши, що принаймні кілька розворотів з порушенням правил дорожнього руху приведуть до місця старту, була вже не дев’ята сорок дев’ять, а дев’ята п’ятдесят сім.

Двері відчинилися. За кермом досі була Марпесса. Але тепер її обличчя сяяло сацумовим соком і непозбувною усмішкою. Мені завжди подобався звук, з яким розстібаються паски безпеки. Відчуття звільнення у тому клацанні та свисті, з яким скинутий пасок втягується на своє місце, незмінно тішить мене. Марпесса змахнула з колін мандаринову лушпину і зійшла з автобуса.

— Гаразд, Бонбоне, ти переміг,— сказала вона, вихопила косяка у мене з рота і внесла свої ідеально соковиті сідниці назад до автобуса, вибачившись перед пасажирами за затримку, але не за запах трави. Ось вона знову пристебнулася і влилася у потік дорожнього руху, випустивши дим з вузького вікна біла водійського місця. Її рожеві нігті незворушно струсили попіл на асфальт. Марпесса того не знала, але курила вона «Афазію». Тож я знав, що між нами що поганого було — те нині загуло. Чи, як ото кажуть у нас у Діккенсі, «всяке, бува, трапляється: is exsisto amo ut interdum».


Придбати книжку в Yakaboo

(Visited 317 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)