Цього разу редакція The New York Times завітала до студії у задньому дворі переможця Букерівської премії 2002 року та автора “Життя Пі” Янна Мартеля. Саме тут, у місті Саскатун в Канаді, він написав свій щойно надрукований роман The High Mountains of Portugal (“Високі гори Португалії”).
Про місце, де він пише та звички писання розповідає сам письменник:
У моїй студії не так багато усього. Я збудував її у власному дворі, щоб мати змогу втекти із дому. Наявність у ньому моїх чотирьох дітей шести, чотирьох та двох років, ще й десятимісячного немовля, а також моєї 19-річної прийомної доньки, а також мого пса та партнерки (яка також письменниця і працює вдома) робить його дуже галасливим місцем, і не придатним для писання.
Моя студія – це не більше, ніж зачинена порожнеча, куб лаконічної тиші та тепла, де я можу зібрати докупи мої думки та спробувати скерувати їх у більш складну форму, як роман. Тут немає книжок. Це місце для писання, а не читання. Я не маю потреби оточувати себе пам’ятками, пов’язаними із “Життя Пі”, або будь-якими дрібничками, чи талісманами. Все, що мені потрібно – це чисте, гарно освітлене місце та аркуш паперу, на якому я буду писати. Хоча тут є декілька малюнків моїх дітей, які часом малюють на підлозі, поки я працюю.
І ще є одна річ: стіл-бігова доріжка. Це просто чудо. Він складається із власне бігової доріжки, яку можна відрегулювати до легкої ходьби. Та широкого стола, який також можна легко підняти або опустити. Я йшов нею, пишучи мою останню книжку. Тепер немає потреби сидіти годинами нерухомо. Поки мій мозок собі блукав, тіло було, наче ув’язненим. А тепер наприкінці кожного дня, я можу підрахувати скільки я написав, і скільки пройшов. Після цього можна покидати студію, та повертатись у сім’ю.
Коли спрагло на душі, не буде писати і ручка. Я випиваю багацько трав’яного чаю, поки пишу. Так сталось, що і мені, і моїй партнерці подобається грати у Scrabble. Ми придбали такі чашки для наших гостей. Ця голландська належить Омі, нашій бабусі, коли вона приходить у гості.
Моя студія – суворо робоче місце, але мої малі діти безтурботно ігнорують це правило. Вони стукають в двері, хочуть, щоб я з ними малював. Тож, моя студія це скоріш суворе робоче місце у поєднанні із дитячим музеєм ефемерного мистецтва.
Мартель звернувся до есеїв Джона Берджера, під час роботи над новим романом. “Справді, для чого роздивлятись тварин? Бо вони живуть на нашій планеті”, – каже Мартель. “Вони розповідають цікаві історії. Вони мають здатність бути тут і зараз, це благочестиві створіння, як Ісус, Крішна та Будда. Споглядаючи тварин, ми не дивимось на конкретне буття, а скоріш на невимовну таємницю”.
Тезаурус Роже у мене із першого курсу університету. Я люблю словники, і як інструмент для писання, і як систему переконань. Систематичне розташування слів за близьким змістом – наче мандрівка у мову вікторіанської буржуазної сім’ї та її поглядів. Якось у мене виникла ідея написати роман про Пітер Марка Роже. Можливо, я повернусь до неї якось.
Ця картина належить нашій сім’ї ще із мого дитинства. Її намалював французький художник Філіпе Мало (Philippe Maillot), друг сім’ї. На жаль, він помер пару років тому. Я виріс, споглядаючи картини Філіпе, сформовані за допомогою естетичної чутливості. Мені не хотілось знати, на що я дивлюсь, був не в змозі визначити, що на них, але кожного разу я бачив там щось інше.
Джерело: nytimes.com
12 thoughts on “Кімната письменника: де і як пише Янн Мартель”