Вона лягла спати і вже не прокинулася… Пробудження. Уривок із книжки

Усі фото: Видавництва Наш Формат

Книга «Пробудження» американського невролога і нейропсихолога Олівера Сакса – це реальна історія групи пацієнтів, які захворіли на сонну хворобу під час епідемії відразу після Першої світової війни. Автор наводить історії хвороби 20 пацієнтів. Застиглі в стані, схожому на транс, ці чоловіки й жінки провели в такому стані кілька десятків років, аж до 1969 року. Молодий лікар Сакс вирішив застосувати нові ліки. Результати були і чудовими, і катастрофічними. Упродовж декількох тижнів, іноді за одну ніч, пацієнти Сакса були «пробуджені» від десятиліть нерухомості. Вони прокинулися у світі, який повністю змінився за минулі роки. Деякі з них були в змозі пристосуватися, інші не могли впоратися зі змінами у світі й самі по собі пішли назад у заморожений стан. Сам лікар був вражений тим, як вони змогли вижити в таких муках. Він розмірковує над питанням, які резерви нашого організму підтримували їх сили всі ці роки. Разом із читачем автор простежує всі стадії хвороби, «пробудження» й знову рецидиву.

Ця книга – трагічна історія спроби зцілення та примирення з хворобою, про страждання й самотності людей, які вважалися невиліковними і тому забутими на довгі роки. Вона приверне увагу людей, зацікавлених у лікуванні хвороби Паркінсона, медиків і широкої публіки, яка захоплюється медициною, психологією і можливостями людського мозку.

Придбати книжку в Yakaboo


27_4_02


Фрагмент


Досі неуважна й байдужа місіс Б. щотижня ставала дедалі бадьорішою, уважнішою й цікавою до всього, що відбувалося навколо неї.

Так само драматичним, як поліпшення рухливості, і надзвичайно зворушливим було відновлення в цієї пацієнтки емоційної реактивності, адже впродовж багатьох років вона була абсолютно апатичною. Після відновлення голосу місіс Б. ставала дедалі балакучішою, демонструвала розум, шарм і почуття гумору, досі затьмарені хворобою. Особливо їй подобалося розповідати про своє дитинство, що минуло у Відні, про батьків і родину, про шкільні роки, про подорожі й поїздки до сусідніх селищ. Говорячи, жінка часто сміялася від задоволення чи, навпаки, могла зронити сльозу ностальгії — нормальні емоційні реакції, яких вона не мала понад двадцять років.

Поступово місіс Б. стала особистістю і змогла розповісти нам, користуючись живими і моторошними образами, якою знеособленою почувалася до прийому леводопи. Вона описувала свій безсилий гнів і пригніченість у перші роки хвороби і розповідала про те, як згодом ці почуття переросли в апатію. «У мене зникли всі настрої, — говорила вона. — Я збайдужіла до всього. Ніщо не бентежило мене, навіть звістка про смерть батьків. Я забула, що означає бути щасливою чи нещасною. Добре це чи погано? Ні те, ні інше. Це — ніяк».

1969–1971 роки

Курс лікування леводопою у випадку місіс Б. перебігав напрочуд вдало66. Два роки, протягом яких пацієнтка приймала препарат, вона була вражаюче активною, мала ясний розум і відчувала, що живе на повну силу. Щоправда, наприкінці другого року лікування відбулося певне зниження енергії й рухливості, а також з’явилися незначні рецидиви патологічної активності. Їх буде описано в тому контексті, у якому вони виникали.

Більшість зі згаданих рецидивів були пов’язані з відновленням емоційних контактів (та хвилею спричинених ними емоцій) з доньками, зятями, онуками й багатьма іншими родичами, коли місіс Б. повернулася в реальне життя. Пацієнтка пам’ятала всі дні народження й річниці і ніколи не забувала надіслати листа з привітаннями. Вона була дуже мила, охоче приставала до автомобільних поїздок, відвідин ресторану чи театру, та найбільше полюбляла гостювати в родичів, причому не надокучала їм нав’язливістю чи вимогливістю. Місіс Б. знову почала спілкуватися з рабином та ортодоксальними пацієнтами шпиталю, сумлінно відвідувала релігійні служби і понад усе любила запалювати свічки в шабат. Одно слово, вона відновилася як особистість, ставши колишньою набожною віденською леді зі шляхетної родини, жінкою із сильним характером. Хвора легко прийняла статус бабусі, незважаючи на те, що час від початку третього до кінця сьомого десятиріччя її життя просто зник у небутті.

За десятиріччя хвороби місіс Б. не стала злостивою і роздратованою. Напевне, це було наслідком її апатії. «Мені часто здавалося, — розповідала одна з доньок хворої, — що мама нічого не відчуває, але все помічає і запам’ятовує. Прикро було бачити її в такому стані, а втім, сердитися я не могла. Зрештою, чи ж можна сердитися на привид або звинувачувати його?»

Упродовж лікування леводопою місіс Б. мала дві гострі психічні реакції. Першу спричинило те, що чоловік не прийшов до неї разом з іншими членами родини. «Де він? — питала жінка в дочок. — Чому він не прийшов до мене?» Доньки намагалися уникнути відповіді чи говорили, що батько захворів, кудись поїхав, йому ніколи тощо. (Насправді, чоловік місіс Б. помер за п’ять років до описуваних подій). Численні розбіжності в розповідях доньок стривожили хвору і спровокували короткочасне марення: вона чула голос чоловіка в коридорі, бачила його ім’я в газетах і «розуміла», що в нього чимало «романів». З огляду на це я попросив дочок розповісти місіс Б. правду. Реакція хворої була такою: «Ох! Ви ж мої дурненькі! Чому ж відразу не сказали?». Потім вона пережила недовгий період печалі й жалоби, протягом якого марення зникли.

Інший психотичний епізод був пов’язаний зі швидко прогресуючим погіршанням зору (до лікування леводопою пацієнтку це абсолютно не бентежило). Особливо стрімко місіс Б. почала втрачати зір протягом другого року лікування леводопою: обличчя її дітей, обличчя світу раптом стали нечіткими, майже невловимими. Пацієнтка збунтувалася проти діагнозу «вікова макулярна дегенерація, прогресуюча й невиліковна», тим паче, що діагноз цей повідомив спеціаліст, якого вона бачила вперше. Ба більше, діагноз було виголошено як остаточний вирок і без жодного співчуття. Упродовж кількох тижнів місіс Б. благала нас повернути їй зір, а у своїх кошмарах і галюцинаціях знову добре бачила. Протягом цього болісного періоду в пацієнтки виник цікавий «тик торкання». Жінка повсякчас торкалася поруччя, меблів і — головне — людей, що проходили повз неї коридором. Якось я запитав, навіщо вона це робить. «Хіба можна мені за це докоряти? — вигукнула місіс Б. у відповідь. — Я майже нічого не бачу. Доторкаючись до всього навколо, я тримаю зв’язок зі світом».

У липні 1971 року місіс Б., яка ніколи не вирізнялася особливою «інтуїтивністю», незважаючи на задовільний загальний стан, раптом відчула наближення смерті. Це передчуття було таким сильним, що хвора зателефонувала своїм донькам. «Приходьте до мене сьогодні, — сказала вона. — Завтра для мене не настане… Ні, я досить добре почуваюся. Ні, мене нічого не турбує, просто я знаю, що сьогодні уві сні помру».

Тон пацієнтки був доволі розважливим. Вона просто повідомила «сухий факт». Вона говорила про власну смерть так спокійно і переконливо, що ми стривожилися, призначили аналізи крові й кардіограму, результати яких, до речі, були в межах норми. Увечері місіс Б. обійшла відділення і з гідністю, що не допускала посмішок, на прощання потиснула всім руки.

Вона лягла спати і вже не прокинулася…


Читати: Новинки грудня. 93 книжки на будь-який смак

Читати: 10 книг з психології, які допоможуть зрозуміти себе і світ навколо

Читати: Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій. Уривок із книжки


Придбати книжку в Yakaboo

(Visited 224 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)