Відьмині таємниці

„Кам’яні клени” Лєни Елтанг — особлива книга. Її хочеться радити ледь чи не всім і кожному і водночас її боязко рекомендувати хоч комусь, адже… раптом не розгледять, не оцінять скарб? Про цю книгу хочеться розповідати за кожної вдалої (і не дуже) нагоди, і водночас переказати її сюжет майже неможливо. Та й сама її назва — „Кам’яні клени” — заворожує, обіцяє мереживні плетива слів, неповторну мову, захопливу оповідь. І Лєна Елтанг виконує цю обіцянку сповна.

„Ведьмы немы”


Про Елтанг мережа може розповісти зовсім небагато: де народилася, навчалася, що і як публікувала. Однак всього лиш декількох фактів достатньо, щоб зрозуміти: Елтанг — зовсім не пересічний автор „бульварної прози”:

  • дебютний роман Елтанг „Пагін ведмежини”, або ж  „Втеча ведмежини”, залежить, як перекладати („Побег куманики”) отримав відразу дві нагороди: ввійшов у лонг-ліст Національної літературної премії „Велика книга“ („Большая книга”, (2006-2007) та шорт-ліст Премії Андрія Білого (2007);
  • другий роман, власне, „Кам’яні клени” („Каменные клёны”), отримав премію „Нова словесність” („Новая словесность”, (2009));
  • твори Елтанг охоче публікує і радить Макс Фрай; саму Елтанг називають новою зіркою російської сучасної літератури, яка спалахнула миттєво і сліпуче. Тож Лєна Елтанг, без сумніву, вміє розповідати історії. І лиш від читача залежить, скільки скарбів він винесе з її текстів.

    Результат пошуку зображень за запитом "лена элтанг"
    Фото: ITBOOK

„Ведьмы не мы”


Анотація обіцяє, що в „Кам’яних кленах” на нас очікує детектив в обгортці з любові, таємниць і уельських міфів. В маленькому містечку Уельса, на березі моря, живе 30-річна хазяйка пансіону „Кам’яні клени” Саша Сонлі. Вона живе одна вже багато років, і місцеві перешіптуються, що насправжки Саша — відьма. Батько її загинув, мачуху вона не любила, а сестра… Чи не її це могила в старому запущену садку?.. Разом з одним з героїв роману читач розплутуватиме цей клубок сторінка за сторінкою, та чи не виявиться рівна нитка наприкінці сплетеною сіткою?..

Читати: Обережно! Справжні відьми!

„Ведь мы не мы”


Лєна Елтанг — зовсім не з тих письменників, що дають своїм читачам готові відповіді: часто й із запитаннями можуть виникнути труднощі. Ні, Елтанг лишень висипає перед читачем купу складників, а вже допасовувати доводиться самому. Елементи настільки різношерстні, дивовижні й неможливі, що вгадати, що з того вийде, та яке воно буде, ніколи неможливо заздалегідь. Тут листи, там щоденники, ось тут ще спогади, а це що, галюцинації? Неймовірне і, можливо, вигадане кохання всього життя, почуття провини й самотність. Спекотна Індія, туманний Уельс. Все переплетене без ладу, книга кривляється і ховає сенс за спиною. Картинки проминають перед очима, кінець змішаний з початком історії, хто тут привид, хто фантазія і чи є хтось реальний, вже й не розбереш до пуття… Однак усі калейдоскопи складаються з самих різнокольорових скалок, а от малюнок виринає лишень в останню мить.

Читати: Макс Фрай: вершитель із 20-річним стажем

На дні казанка


Коли історія завершується, а картинка складається, найперше бажання — відразу ж розпочати перечитувати, щоб ще раз, вже з новим розумінням, усе скласти докупи. Розпочати якусь іншу книгу неможливо, принаймні, якийсь час — здається, що у світі більше не існує хронологічних історій, написаних звичайною „газетною” мовою, а якщо і знайдуться такі, вони здаються нудними й нецікавими. Мозок прагне ще заплутаних загадок і розбитих паззлів, адже все решта — марнота марнот.

Кому читати


Тож, якщо ви любите не лишень цікаву, а й заплутану літературу, обожнюєте, коли коліщатка в вашій голові крутяться і лускають горішки задач, ця книга — для вас. Тут достатньо детективу, любовної романтики, міфології і таємниць, щоб заманити до своїх тенет усіх охочих. Тут безліч посилань на різноманітні міфи, легенди, цитати і тому подібне, тож чим більший ваш багаж знань, тим більше таких моментів ви зможете упіймати. І саме з „Кам’яних кленів” варто розпочинати знайомство із загадковою Лєною Елтанг — хай це і не дебютний роман, проте саме в ньому скласти-таки картинку калейдоскопа досить просто. Якщо ж книга припаде до душі, є ще три романи, на даний час, до ваших читацьких послуг.

Пряма мова


І насамкінець, як мовиться, краще один раз прочитати, ніж сім разів почути.

Потому что, когда любишь кого-то, то знаешь о нем странное, и чувствуешь дикое, и видишь весь его дремотный ил, и зеленую донную мглу, и слепнущую в нем небесную силу. Но ты не боишься, все странное представляется тебе объяснимым, а дикое — почти что ручным, и если тебя спрашивают: как ты это терпишь, или просто — каково это? ты даже не сразу понимаешь, о чем речь.
***
Когда наш карандаш доходит до белого каления, мы рисуем звезды.
***
Книги — это просто мануалы для начинающих, мутные инструкции по складыванию космоса из ледяных кубиков.
***
Вина — это не белый камень, который ты бросаешь в колодец, чтобы простоять всю оставшуюся жизнь, склонившись над колодезным срубом в ожидании всплеска. У вины нет причины, обстоятельств и катарсиса, дождавшись которого, ты можешь разогнуться, наконец, и начать жить по-человечески.
У вины вообще нет своей жизни — это так же верно, как то, что она не может отнять твою. Вина — это сам колодец.
***
Воспоминания, как чужие векселя — в горькие дни можешь ими рассчитываться, выкручиваться, сжимая в кулаке стремительно убывающую жизнь. Но пока тебе есть чем платить, пока прошлое подкидывает тебя, словно послушный батут — ты в силе, у тебя полный рукав козырей.


Схожі книжки: „Побег куманики”, Картахена”” тієї ж таки Лєни Елтанг.


Катерина Гавриш

(Visited 265 times, 1 visits today)
Kate Gavrysh
Kate Gavrysh
Редактор і книжковий маніяк. Отримала диплом видавця, але життя вперто тягне мене в IT, тому нині техписьменник. Вірю, що читання книг — найпростіший шлях до безсмертя. Обожнюю подорожі на мотоциклі за відчуття свободи. І ще котів, бо вони точно прибульці з інших планет чи вимірів і щось знають. Мрію відвідати Єхо і Плаский світ — як не вві сні, то хоча б у наступному житті.
http://facebook.com/kate.gavrysh
  • Ох, дуже розумію що ви маєте на увазі, коли кажете “…водночас її боязко рекомендувати хоч комусь…”. У мене таких книг дві: Останній Єдинорог П. Бігла та Лісова Пісня Л. Українки (остання у меншій мірі, бо вона є визнанною літературною класикою).
    Елтанг – крута. По-справжньому крута, як кожен хороший поет, котрий прикидається публіцистом, пісменником. Подумаєш, дрібничка — ну, немає у текста ні ритму, ні рими… це все ні до чого, коли текст має таку силу торкатися самих глибин розума читача, збурюючи десь там, на дні, невидимі оку, течії. Причому, робить це лагідно і непомітно. Здається, майстерність, з якою Лєна маніпулює словами має спільні риси з мистецтвом орігамі: в обидвах випадках — від простих маніпуляцій з папером виникає цілісний образ.
    На жаль, ці судження грунтуються лише на “Побег куманики” — до інших книжок мої руки поки що не дотяглися.