Велика маленька брехня. Уривок з бестселера «New York Times»

«Велика маленька брехня» — бестселер «New York Times» та «Entertainment Weekly», який підкорив численних читачів. Це приголомшлива детективна сімейна драма, яка доводить, що за фасадом щасливої родини можуть ховатися страшні секрети. Український переклад роману вийшов у видавництві КМ-Букс. 


За мотивами роману «Велика маленька брехня» був знятий серіал компанією HBO. Головні ролі виконали Ніколь Кідман, Різ Візерспун та Шейлін Вудлі.

Читати і дивитися: 10 атмосферних книжок та їхні серіальні адаптації


Маделін — душа та стрижень будь-якої компанії. Її пам’ять зберігає багато такого, що інші вважали б за краще забути.

Селеста — та красуня, яка змушує крутитися світ навколо себе, за що платить високу ціну.

Джейн — молода самотня мати, яку спочатку приймають за няню і яка викликає чимало запитань: що привело її до берегового містечка, де батько її сина, та чому в її очах стільки смутку, невластивого її віку?

Ця історія об’єднує трьох жінок та їх сім’ї, у кожній з яких є свої невеликі секрети. А також вбивство, яке одного разу сталося в школі…


Ліян Моріарті — австралійська письменниця; старша сестра письменниці Жаклін Моріарті. Одним із найвідоміших творів письменниці є роман «Таємниця мого чоловіка» (2013), який розійшовся накладом у більш ніж 3 млн екземплярів та перекладений 40 мовами світу. Ліян Моріарті живе в Сіднеї з чоловіком і двома дітьми.


715324_original

Уривок з роману

розділ тридцять восьмий

Стью: Розкажу вам щось, що пам’ятаю. Якось я натрапив на Селесту Вайт. Я був на іншому кінці Сіднея по роботі, і пішов купити нові крани, бо хтось скрутив старі, але ближче до суті, я йшов повз магазин «Гарві Норман», і у презентаційних меблях для спалень я побачив Селесту Вайт — вона лежала посеред двоспального ліжка та дивилася у стелю. Я ще раз глянув — думав, може, помилився. А потім сказав: «Привіт, дорогенька!» Вона так злякалася, ледь із шкіри не вистрибнула. Так, ніби я її зловив під час пограбування банку. Так дивно. Чому вона лежала на тому двоспальному акційному ліжку так далеко від дому? Шикарна жінка, така вродлива, але завжди трішки… полохлива. Так сумно зараз про це думати. Дуже сумно.

— Ви наша нова сусідка?

Селеста так підстрибнула, що ледь не впустила з рук лампу, котру несла.

— Вибачте, я не хотіла вас злякати, — сказала повнувата жінка десь років сорока у спортивному одязі. Вона вийшла з квартири через коридор, а з нею — дві маленькі дівчинки приблизно такого ж віку, що і Макс із Джошем.

— Ніби сусідка, — сказала Селеста. — Тобто, так. Але я ще не знаю точно, коли переїздитиму. Може, нескоро.

Це не було частиною плану. Розмови з людьми. Це якось надто по-справжньому. Досі все було гіпотетичним. Може воно і не справдиться ніколи. Вона просто обдумувала ідею нового життя. Вона це все робила, щоб вразити Сьюзі. Хотіла приїхати на наступну зустріч із готовим «планом». Більшість жінок, мабуть, треба підштовхувати місяцями. Більшість жінок, мабуть, приїздять на наступні зустрічі, не зробивши анічогісінько. Тільки не Селеста. Вона завжди виконувала домашнє завдання.

— Я орендувала квартиру на шість місяців, — планувала вона сказати Сьюзі так, між іншим. — У МакМахон-­Пойнт. У мене є подруга, партнер у маленькій юридичній фірмі в Північному Сіднеї. Вона пропонувала мені роботу десь рік тому, але я відхилила пропозицію, але думаю, що вона все ще могла б для мене щось знайти. В будь-якому разі, якщо це не спрацює, то я знайду щось у місті. Це всього лиш за кілька хвилин їзди на поромі.

— Вау! — вигукне Сьюзі. Її брови полізуть на лоба. — Непогано.

Відмінниця Селеста. Яка хороша дівчинка! Яка прекрасна побита дружина.

— Я — Роуз, — представилася жінка. — А це — Ізабелла та Даніелла.
Серйозно? Вона назвала дітей Ізабелла та Даніелла?

Дівчата ввічливо їй усміхнулися. Одна з них навіть сказала «Привіт». Однозначно, ці близнючки краще виховані за Селестиних хлопців.
— Я — Селеста. Приємно познайомитися! — Селеста якомога швидше повернула ключі так швидко. — Мені краще…

— А у вас є діти? — з надією у голосі запитала Роуз, а дівчата подивилися на неї вичікувано.

— Двоє хлопців, — сказала Селеста. Якщо б вона згадала, що має близнюків, то це дивовижне співпадіння дало б привід для наступних п’яти хвилин розмови, яку вона і так ледь толерувала.

Вона штовхнула двері плечем.

— Скажіть, якщо вам щось знадобиться, — сказала Роуз.

— Дякую! До зустрічі. — Селеста відпустила двері, і дві дівчинки почали сперечатися, чия нині черга натискати кнопку ліфта.

— На бога, дівчата, невже ми щоразу мусимо це з’ясовувати? — сказала їхня мама із звичною, нормальною інтонацією, а не тією напускною ввічливістю, з якою вона говорила з Селестою.

Щойно двері зачинилися, настала тиша, відтявши голос мами на півслові. Добра звукоізоляція. Біля дверей була дзеркальна стіна, яка ніби лишилася від амбітного дизайнерського проекту із сімдесятих. Усе решта в квартирі було абсолютно нейтральним: голі білі стіни, міцний сірий килим на підлозі. Сама квінтесенція зйомного житла. Перрі володів квартирами, які він здавав, мабуть вони виглядали точнісінько так само. Теоретично, Селеста також ними володіла, але вона навіть не знала, де вони.

Якби вони разом збирали гроші, щоб купити квартиру як інвестицію, лише одну, вона б залюбки це робила. Вона б допомагала її ремонтувати, вибирала б кахлі, вела б справи із ріелтором, казала б «Звичайно!», коли орендар просив би поремонтувати щось. То був саме той рівень добробуту, в якому їй було б комфортно. Від неймовірних глибин статків Перрі її нудило.

Вона бачила це на обличчях людей, коли вони вперше бачили її будинок, те, як їхні очі мандрували широкими просторами, високими стелями, прекрасними кімнатами, облаштованими, неначе маленькі музеї багатого сімейного життя. Щоразу в ній боролися почуття гордості та сорому. Вона жила у будинку, в якому кожна кімната кричала: У НАС БАГАТО ГРОШЕЙ. МАБУТЬ, БІЛЬШЕ, НІЖ У ВАС.

Ці гарні кімнати були подібні на постійні пости Перрі у «Фейсбуці»: стилізовані презентації їхнього життя. Так, часом вони сиділи на тій фантастичній канапі, котра виглядала такою зручною, і ставили келихи з шампанським на той столик, і милувалися заходом сонця. Справді. І часом, навіть часто, це було чудово. Але це також була та канапа, до кутка якої Перрі притискав її обличчям, і вона думала, що може померти. А те фото у «Фейсбуці», підписане «Веселий день із дітьми» теж не брехало, бо день із дітьми і справді був веселим, але не було фото, котре б показувало, що сталося, коли діти пішли спати. У Селести легко йшла кров з носа. Завжди.

Вона занесла лампу у хазяйську спальню — зовсім невелику. Вона купить сюди двоспальне ліжко. Вдома у них із Перрі було королівське ліжко — величезне. Але ця кімната буде захаращена навіть із ліжком трохи більшим за стандартне.

Вона поставила лампу на підлогу — яскраву грибоподібну лампу у стилі арт-деко. Вона купила її, бо лампа їй сподобалася, а ще тому, що Перрі терпіти не міг цей стиль. Не те щоб він не дозволив би купити її, якби вона і справді захотіла, але він би кривився щоразу, як вона впаде йому в око, точнісінько так само, як би кривилася вона на оті похмурі картини, які він показував їй у галереї. І він не став їх купувати. Шлюб — це мистецтво компромісів.

«Люба, якщо ти справді хочеш щось таке дівчаче та антикварне, а тобі куплю справжній антикваріат, — сказав би він ніжно. — Бо це лише дешева недолуга копія».

Коли він так казав, вона чула: це ти — дешева і недолуга.

Вона витратить час на те, щоб облаштувати цю місцинку дешевими і недолугими речами, котрі їй подобаються. Вона відхилила штору на одному вікні, щоб впустити у кімнату світло. Провела пальцями по запиленому підвіконню. Квартира була доволі чиста, але наступного разу вона принесе засоби для прибирання — і квартира блищатиме.

Досі вона не могла покинути Перрі, бо не уявляла, куди піде, як вони житимуть. То була її ментальна установка. Це здавалося неможливим.

А тепер у неї буде підготоване нове життя, яке лише чекатиме на активацію. Вона замовить хлопцям ліжка. Укомплектує холодильник. Поскладає у шафу іграшки та одяг. Їй навіть не доведеться складати речі. Вона заповнить форму на прийом у нову місцеву школу.
Вона підготується.

Наступного разу, коли Перрі її вдарить, вона не битиме його у відповідь, не плакатиме, і не лежатиме мовчки на ліжку. Вона скаже:
— Я йду. Просто зараз.

Селеста подивилася на кісточки пальців.

Або вони переїдуть, коли він буде за кордоном. Може, так буде краще. Вона скаже йому по телефону: «Ти ж розумієш, так не могло більше тривати. Коли ти приїдеш додому, нас там уже не буде».

Уявити його реакцію було неможливо.

Якби вона насправді покинула його.

Якби вона припинила ці стосунки, то і насилля припинилося б, бо тоді він не мав би права її бити, як і не мав би права її цілувати. Насильство було дуже приватною частиною їхніх стосунків, як секс. Якщо б вона його покинула, це було б уже неприйнятно. Вона б більше не належала йому, як раніше. Вона знову б відвоювала його повагу. У них були б дружні стосунки. Він був би ввічливим, але холодним колишнім чоловіком. Вона знала напевне, що холодність може завдати більшого болю, ніж кулаки. Він зустріне когось. Знайти нові стосунки займе у нього хвилин п’ять, не більше.

Вона вийшла із спальні та пройшла крихітним коридором у кімнату, де мешкатимуть хлопці. Там було досить місця для того, щоб поставити поруч два одинарних ліжка. Вона купить нові покривала, щоб кімната виглядала гарно. Селеста важко дихала, намагаючись уявити їхні маленькі спантеличені личка. Господи, невже вона і справді це з ними зробить?

Сьюзі думала, що Перрі спробує отримати повну опіку над дітьми, але вона не знала Перрі. Його гнів запалювався, як смолоскип, і гаснув. (На відміну від її гніву. Селеста гнівалася довше. Вона пам’ятала усі образи. Перрі не пам’ятав, а вона пам’ятала. Це було жахливо. Пам’ятала кожен раз і кожне слово). Сьюзі наполягала, щоб Селеста почала записувати усі випадки «наруги» (вона так це називала). «Усе записуйте, — сказала вона. — Зробіть фото синців. Сходіть до лікаря і візьміть заключення. Усе це матиме значення у суді при слуханні справи про опіку».

— Звісно, — сказала Селеста, але не мала жодного наміру це робити. Це виглядало б, ніби вони описують дитячу бійку. Я огризнулася. Він на мене накричав. У відповідь я теж накричала. Він мене штовхнув. Я його вдарила. Отримала синець. А він — подряпину.

«Він не намагатиметься відібрати у мене дітей, — сказала Селеста Сьюзі. — Він дбатиме про те, щоб їм було добре».

«Він може думати, що найкраще для його дітей — це залишитись із ним, — сказала Сьюзі у своїй звичній прозаїчній манері. — Такі чоловіки, як ваш, часто вимагають повної опіки над дітьми. У них є ресурси. Гроші. Контакти. Ви маєте до цього підготуватися. Можливо, ваші свекор та свекруха теж підключаться. Раптом у кожного з’являється позиція та персональна думка».

Свекор та свекруха. Селеста відчула укол жалю. Вона завжди любила відчувати себе частиною великої сім’ї Перрі. Їй подобалося, що їх було так багато: тітоньки, верениці кузенів та кузин, трійко сивих та буркотливих двоюрідних дідусів. Їй подобалося, що Перрі навіть не потрібен був список, коли він купував парфуми у дьюті-фрі. «Coco Mademoiselle Chanel» — для тітоньки Аніти, «Issey Miyake» — для тітоньки Евелін, буркотів він собі під ніс. Вона любила спостерігати, як Перрі обнімався із своїм кузеном із слізьми на очах, бо ж так давно не бачилися. Це свідчило про її чоловіка як про добру людину.

Одразу, з першого дня сім’я Перрі радо прийняла Селесту, ніби розуміючи, що її власна скромна сім’я не може порівнятися з ними, і що вони здатні подарувати їй щось більше за гроші. Перрі та його сім’я дарували їй достаток у всьому.

Коли Селеста сиділа за великим довгим столом, ласувала спанакопітою тітоньки Аніти та спостерігала за тим, як Перрі терпляче теревенив з буркотливими дідусями, а близнюки бісилися з іншими дітьми, то думка про те, що Перрі її б’є, здавалася нереальною, неможливою, абсурдною, навіть якщо це трапилося напередодні. Вона не лише не могла повірити в це, вона відчувала сором, бо думала, що це, мабуть, її провина, бо ось вона — прекрасна, добра сім’я, а вона тут чужа. Уявіть лише, наскільки приголомшені будуть усі вони, якщо побачать, як вона б’є та дряпає їхнього коханого Перрі.

Ніхто у цій великій і веселій сім’ї нізащо б не повірив, що Перрі може бути жорстоким, і Селеста не хотіла б, щоб вона знали, бо Перрі, котрий купував тітонькам парфуми, не був тим Перрі, котрий втрачав над собою контроль.

Сьюзі не знала Перрі. Вона знала лише приклади, кейси та статистику. Вона не знала, що гнів Перрі — це лише частина його особистості, а не вся. Він не був просто чоловіком, який б’є свою дружину. Він був чоловіком, котрий читає на ніч дітям різними кумедними голосами, котрий ввічливо спілкується з офіціантками. Перрі не був негідником. Він просто був чоловіком, котрий часом поводиться зле.

Інші жінки у такій ситуації боялися б, що їхні чоловіки знайдуть їх та уб’ють, якщо б вони спробували піти геть, а Селеста боялася, що сумуватиме за ним. Втіха бачити, як діти біжать йому назустріч, коли він повертається зі своїх поїздок, бачити, як він кидає сумки, опускається на коліна та розкриває обійми.

«А тепер я мушу поцілувати маму», — казав він.

Усе було дуже непросто. Цей шлюб був дуже дивний.

Вона пройшлася квартирою, але не зайшла на кухню. Кухня була маленька та убога. Селеста не хотіла навіть думати про те, щоб готувати на цій кухні. Хлопці нитимуть: «Я голодний!», «І я!».

Натомість вона знову зайшла до спальні та ввімкнула лампу у розетку. Електрику не відключили. Кольори лампи ніби ожили та засвітилися. Вона сіла, щоб помилуватися ними. Їй дуже подобалася ця смішна лампа.

Коли вона переїде, то запросить Джейн і Маделін у гості. Покаже їм лампу, а потім вони тіснутимуться на малесенькому балконі та питимуть чай.

Якщо вона переїде із Пірріві, то сумуватиме за ранковими прогулянками із Джейн. Найчастіше вони гуляли мовчки. То скидалося на спільну медитацію. Якби з ними гуляла Маделін, вони б безперестанку теревенили, але у Джейн із Селестою динаміка розмов була зовсім іншою.

Лише нещодавно вони почали обережно розкриватися. Цікаво, як люди під час прогулянки можуть сказати речі, яких би ніколи не сказали, сидячи за столом під тиском прямого погляду. Селеста пригадала той день, коли Джейн розповіла їй про біологічного батька Зіггі, того огидного чоловіка, котрий її практично зґвалтував. Вона здригнулася.

Принаймні у сексі з Перрі ніколи не було насилля, навіть якщо секс був одразу після, навіть коли він був частиною їхньої дивної, екстремальної гри у примирення чи прощення та забування, секс завжди був сповнений любові, їм було дуже, дуже добре. До знайомства з Перрі, вона ніколи не відчувала себе привабливою для чоловіків, і знала, що більше ніколи не буде. Це було просто неможливо. Вона для них була надто специфічна.

Їй бракуватиме сексу. Вона сумуватиме за домом на пляжі. За кавою з Маделін. За пізніми вечорами, коли вони з Перрі дивилися серіали. За великою сім’єю Перрі.

«Коли ти розлучаєшся з кимось, то розлучаєшся з усією сім’єю», — колись сказала їй Маделін. Колись у Маделін були близькі й теплі стосунки із старшою сестрою Натана, але тепер вони бачились вкрай рідко. Селесті доведеться покинути сім’ю Перрі, як і геть усе. Це була б надзвичайно велика жертва, їй так усього цього бракуватиме. Але, зрештою, це лише тренування. Вона не мусить цього робити. Це лише тренування, щоб вразити консультантку, яка, мабуть, не надто вразиться, бо зрештою, справа лише у грошах. Селеста не демонструє особливої сміливості. Вона може собі дозволити зняти та умеблювати квартиру, якою, мабуть, і не користуватиметься ніколи, завдяки грошам її чоловіка. Більшість клієнток Сьюзі, мабуть, не мали доступу до грошей, тоді як Селеста могла знімати великі суми з різних рахунків, а Перрі навіть не помічав цього, а якби і помітив, то вона б придумала якусь історію. Вона могла б сказати, що її подрузі потрібні були гроші, і він ніяк на це не відреагував би. Запропонував би дати ще. Він не був одним із тих чоловіків, котрі практично ув’язнюють своїх дружин, обмежуючи їх можливості та доступ до грошей. Селеста була вільною пташкою.

Вона оглянула кімнату. Немає вбудованого гардеробу. Треба буде купити шафу. Як вона могла не помітити цього при огляді квартири?

Коли Маделін уперше побачила величезну гардеробну кімнату Селести, її очі заблищали, ніби вона почула прекрасну мелодію «Ось вона — моя мрія».

Життя Селести було мрією для інших.

«Ніхто не заслуговує на таке життя», — сказала Сьюзі, але Сьюзі не бачила усього їхнього життя. Вона не бачила облич дітей, коли Перрі розповідав їм божевільні історії про свої ранкові польоти через океан.

«Насправді ти не можеш літати, татку. Скажи, мамо? Не може?»

Вона не бачила, як Перрі танцює з дітьми реп, або повільно танцює із Селестою на балконі в місячному світлі, яке відбивається від поверхні океану — ніби спеціально для них обох.

— Воно майже того варте, — сказала вона Сьюзі.

Мабуть, це було навіть справедливо. Незначне насильство — то невисока ціна за життя, котре інакше було б занадто солодким, щедрим — ідеальним.

Тож якого біса вона тут робить? Розробляє план втечі, немов в’язень.


Читати: 60 яскравих книжкових новинок липня від українських видавництв
Читати: 11 найбільш очікуваних екранізацій 2017 року. Частина друга

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

17 thoughts on “Велика маленька брехня. Уривок з бестселера «New York Times»

    Залишити відповідь