Такі от прекрасні дива. Уривок із книжки Елізабет Ґілберт

Елізабет Ґілберт — авторка світових бестселерів «Їсти, молитися, кохати» й «Природа всіх речей» — з нестримною енергією і витонченим гумором розповідає про те, як навчитися жити творчо й отримувати від цього насолоду. Книжка «Велика магія» вийшла нещодавно у Видавництві Старого Лева. 


Вона переконана, що творчість — це дар, і тільки від нас залежить, чи ми ним скористаємось. Та не чекайте тут практичних порад на зразок тих, як збудувати блискучу кар’єру в царині мистецтва. Адже письменниця вважає, що всі ми — люди творчі, тому шукає відповіді на питання, які хвилюють кожного. Що таке покликання?.. Чи мусить справжній митець страждати?.. Чому не варто перетворювати творчість на професію?.. Як не зациклюватися на невдачах?.. Куди втікають ідеї?.. Чому допитливість важливіша за пристрасть?.. Яка причина того, що інколи так важко порозумітися з натхненням?.. І все це — в дотепних історіях про пошук себе і в оповідках про життя знаменитостей. Отож розгортайте цю захопливу книжку — вона безсумнівно стане однією з ваших улюблених!


IMG_8791-2

уривок

Я вважаю, що натхнення неодмінно докладе всіх зусиль, аби працювати з вами, – і якщо ви не готові або не доступні, вирішить за краще покинути вас і пошукати собі іншого партнера.

Насправді таке трапляється із силою-силенною людей.

Ось чому одного ранку ви розгортаєте газету й читаєте про те, що хтось інший написав вашу книжку, поставив вашу виставу, випустив ваш диск, зняв ваше кіно, заснував ваш бізнес, відкрив ваш ресторан або запатентував ваш винахід – чи в будь-який інший спосіб виявив світу той спалах натхнення, який ви відчули багато років тому, але так і не втілили, так і не довели до кінця. Це вас, напевно, засмутить, але журитися не варто, адже ви не реалізували ідеї! Не були достатньо готові, не діяли досить швидко чи відкрито, щоб ідея укоренилася у вас і втілилася. Ось чому вона подалася на пошуки іншого партнера – когось, хто зміг її реалізувати.

Після того, як вийшла друком моя книжка «Їсти, молитися, кохати», не можу вам сказати (бо не вмію до стількох рахувати), скільки людей розлючено звинувачували мене в тому, що я написала їхню книжку.

«То мала бути моя книжка», бурчать вони, спопеляючи мене поглядами в черзі за автографами під час презентації у Г’юстоні, Торонто, Дубліні чи Мельбурні. «Я збиралася написати колись таку ж книжку. Ви описали моє життя!»

Але що я можу на це відповісти? Що мені відомо про чуже життя? Я всього лиш побачила ідею, якою ще ніхто не скористався, і схопила її собі. Так, мені справді пощастило з «Їсти, молитися, кохати» (без сумніву, винятково пощастило), але я й працювала над тією книжкою, як одержима. Я крутилася навколо тої ідеї, наче дервіш. Як тільки вона проникла в мою свідомість, я вже ні на мить не спускала з неї очей – аж поки не поставила останню крапку.

Отже, ту ідею я втримала.

Але за багато років я втратила чимало інших ідей – тих, що помилково вважала належними мені. Інші люди написали книжки, які палко бажала написати я. Інші люди втілили проекти, які могли б стати моїми.

Ось вам один приклад: 2006 року я бавилася з ідеєю створити розлогу документальну історію Ньюарка, що в Нью-Джерсі, й назвати цю книжку «Цегляне місто». У центрі моєї оповіді мав бути новий харизматичний мер Ньюарка Корі Букер, і я планувала написати про його намагання змінити це цікаве, але проблемне місто. Класна ідея, але я за неї так і не взялася. (Чесно кажучи, роботи заповідалося багатенько, а в мене вже визрівала ідея іншої книжки, тому я не знайшла в собі достатньо сил, аби за неї взятися). А тоді 2009 року телеканал «Санденс» зняв і показав в ефірі повнометражний документальний фільм про непросту історію Ньюарка, що в Нью-Джерсі, та про намагання Корі Букера змінити місто. Фільм мав назву «Цегляне місто». Коли я почула про це, мені аж на душі відлягло: «Ура! Я більше не мушу писати про Ньюарк! За нього взявся хтось інший!»

Ось іще один приклад: 1996 року я познайомилася з хлопцем, який був добрим приятелем Оззі Осборна*. Він сказав мені, що ніколи не бачив таких дивних, кумедних, шалених і на диво милих людей, як родина Осборнів. І додав: «Ти мусиш щось про них написати! Потусуйся трохи з ними й подивись, як вони спілкуються одне з одним. Не знаю, що в тебе може з цього вийти, але хтось мусить створити про Осборнів якийсь проект, бо вони такі фантастичні люди, що аж не віриться!»

Він мене заінтригував. Але мені, знову ж таки, так і не дійшли руки до цього, і за Осборнів узявся хтось інший – ще раз підтвердивши мою теорію.

Я покинула на півдорозі силу-силенну ідей, і за них дуже часто бралися інші. Чужі люди ділилися зі мною добре знайомими мені історіями: історіями, які колись привертали мою увагу, історіями, нечебто узятими з мого життя, – або історіями, які вигадала моя уява. Інколи мені не було байдуже, коли за мою ідею бралися інші. Часами бувало боляче. Деколи я спостерігала за тим, як хтось інший досягав успіхів і здобував перемоги, що про них я колись мріяла.

Таке от життя, малята.

Такі от прекрасні дива.


Для відпустки і не тільки. Огляд для Апостроф-TV


Купити книжку в Yakaboo

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

10 thoughts on “Такі от прекрасні дива. Уривок із книжки Елізабет Ґілберт

    Залишити відповідь