Легендарні «Американські боги» тепер українською. Уривок із видання

«Американські боги» — знаменитий роман англійського письменника, за який він був відзначений престижними літературними преміями «Хьюґо» та «Небьюла». Книжка нещодавно вийшла у видавництві КМ-Букс.


За мотивами роману «Американські боги» був знятий однойменний серіал. Головні ролі виконали Ріккі Вітл, Емілі Браунінг та Ієн Макшейн. Продюсером та сценаристом проекту став сам Ніл Ґейман.


Америка — країна, що дала надію на нове життя мільйонам людей. Долаючи важкий шлях через океан та ступаючи на обітовану землю, вони привозили із собою своїх богів, яким довгий час продовжували поклонятися в новій країні. Але ці часи проходять і світ починають захоплювати нові боги…

Тінь Лун, колишній ув’язнений, ніколи не цікавився долями богів, але так вже вийшло, що саме на нього впав вибір загадкового містера Середи. Вибір у Тіні був невеликий — прийняти вигідну пропозицію про роботу, або марно намагатися влаштуватися в рідному містечку. Після смерті дружини його вже нічого не тримало на старому місці. Так розпочалася його подорож по Америці, сповнена смертельних небезпек та вкрай незвичайних знайомств…

Переклад: Галина Герасим та Олесь Петік. 

#ЧитаємоРазом: «Американські боги» Ніла Ґеймана


716842_original

Розділ одинадцятий

Троє збережуть таємницю, якщо з них двоє померли.
Бен Франклін, «Альманах бідного Річарда»

Останні три дні видалися холодними. Термометр ніби замерз на одній позначці, і навіть опівдні повітря не прогрівалося вище мінус двадцяти. Тінь розмірковував над питанням, як люди переживали таку погоду — до винайдення електрообігрівачів, термомасок і термобілизни, до появи зручного транспорту.

Він сидів із Хінцельманом у магазині наживок і рибальського приладдя — тут же були відеопрокат і солярій — і дідусь показував йому саморобні приманки для форелі. Розглядати їх було на диво цікаво: барвисті фальшиві комашки, зв’язані з пір’я, ниток і гачка, захованого всередині.

Він запитав у Хінцельмана.

— Хочете почути правдиву відповідь? — поцікавився той.
— Правдиву.

— Що ж, я вас попередив. Правда в тому, що переживали далеко не всі. Люди помирали в таку погоду. Димарі, плитки і пічки чаділи… Несправна вентиляція згубила не менше люду, ніж мороз. У ті часи було непросто — ти мав горбатитися все літо та осінь, щоб запасти на зиму достатньо дрів та харчу. Та найгірше було безумство. По радіо передавали, що це через сонце, через те, що його не вистачає взимку. Татко мій розповідав, як люди скаженіли. Це так і називалося — зимове безумство. У Приозер’ї було спокійніше, але інші міста навколо пізнали його сповна. Коли я був малий, то ще гуляла в народі приказка: якщо вже лютий і служниця тебе не прибила, то безхарактерна у тебе служниця… Книжки були на вагу золота. Ще до того, як тут спорудили бібліотеку, кожен був радий мати хоча б щось почитати. Якось моєму дідові брат прислав книгу з Баварії, і всі німці, що тут жили, прийшли до ратуші послухати, як він читає. А всі фіни, ірландці і які ще народи тут мешкали просили німців ці історії переповідати.

— От у Джибвеї, це на двадцять миль південніше, було таке, — скрушно похитав головою Хінцельман. — У самий мороз побачили жінку, яка гуляла в чому мати народила. Притискала до цицьки мертву дитину, і ніяк не можна було в неї ту дитину забрати.

Він закрив вітрину з наживками. Клацнув замок.

— Кепсько йдуть справи. Візьмете картку клієнта? Скоро сюди прийде мережа і наш прокат зовсім захиріє. Але зараз у нас непогана підбірка.

Тінь нагадав, що у нього немає ані телевізора, ані відеоплеєра. Він насолоджувався компанією Хінцельмана: бувальщиною, що той розповідав, усмішкою, що робила його схожим на доброго гобліна. Тінь боявся признатися, що уникає телевізорів, бо ті стали до нього говорити — а раптом старий визнає його несповна розуму?

Хінцельман покопирсався у шафці і дістав бляшану коробку. Вона скидалася на ті, що продають на Різдво, повні цукерок чи печива: на металевій кришці вигравіювано радісного Санта-Клауса, що ніс тацю з пляшками «Кока-коли». Хінцельман зняв кришку, дістав звідти блокнот та книгу відривних лотерейних білетів і запитав:

— На скільки вас записувати?
— Скільки чого?

— На скільки квитків чортопхайної лотереї. Я їх починаю продавати, бо вже сьогодні викочуємо на лід. Десять доларів квиток, сорок за п’ять, сімдесят п’ять за десять. Кожен білет — це ставка на п’ять хвилин. Може таке бути, що вона потоне в час, на який ніхто не поставив — тоді п’ятсот баксів тому, чий час виявиться найближчим. А якщо ви вгадаєте достоту ці п’ять хвилин — тоді ваша тисяча. Раніше купуєте квитки — менше часу вже зайнято. Дати вам аркуш із правилами?

— Звісно.

Хінцельман простягнув Тіні ксерокопію. З чортопхайки знімуть двигун і бензобак і викотять на озеро на зиму. Десь навесні крига почне скресати, і коли потоншає настільки, що вже не зможе витримувати вагу автомобіля, той піде на дно. Найраніший день, коли машина потонула, трапився двадцять сьомого лютого («Узимку 1998 року — не знаю, чи взагалі можна те непорозуміння назвати повноправною зимою…»), найпізніший — першого травня («1950 рік. Тоді всі казали, що зима не закінчиться, поки якийсь хоробрий герой не зажене осикового кілка прямісінько у її крижане серце…»). Найчастіше вона тонула на початку квітня, десь у пообідді.

Але пообідній час кожного дня у квітні вже був зайнятий, про що свідчили викреслені графи у нотатнику Хінцельмана. Тінь придбав двадцять п’ять хвилин двадцять третього березня, між 9:00 і 9:25 ранку, та віддав сорок доларів.

— Якби ж то всім у цьому місті було так просто продавати, як вам, — відповів Хінцельман.

— Це вам моя вдячність за те, що ви мене підвезли, коли я приїхав сюди.

— Ні, Майку. Це не мені, це для дітей, — похитав головою старий. Він на мить посерйознішав, і звичні нотки веселості зникли з його зморшкуватого обличчя. — Приходьте сьогодні після обіду, допоможете заштовхати чортопхайку на озеро.

Хінцельман передав Тіні п’ять клаптиків синього паперу, на кожному з яких старомодним почерком було виведено дату і час, а потім записав деталі у блокнот.

— Хінцельмане, а ви щось чули про орлині камені? — змінив тему Тінь.

— На півночі від Райнлендера? Але ні, там Орлина річка. Про камені навряд чи щось чув.

— А про птиць-громовиць?

— На П’ятій вулиці колись стояла багетна майстерня, яка називалася «Громовиця», але вона давно вже зачинилася. Мало з мене помочі?

— Мало.

— Тоді чому б вам не зазирнути до бібліотеки? Персонал там чудовий, хоч цього тижня вони всі можуть бути зайняті на розпродажі книжок. Я ж показував вам, де бібліотека?

Тінь кивнув і попрощався. Як же він сам не здогадався? Заліз у свою фіолетову «Тойоту» і поїхав по Центральній вулиці, до найпівденнішої точки озера — там стояла бібліотечна будівля з вежками, які робили її схожою на замок. Усередині він побачив знак «Розпродаж книжок» зі стрілочкою в бік підвалу. Читальна зала бібліотеки була на першому поверсі, і Тінь попрямував туди, струсивши сніг із черевиків.
Жінка з підібраними яскраво-червоними губами і неприступним поглядом наполегливо поцікавилася, чим може допомогти.
— Певно, мені треба читацький квиток. І ще я хочу щось прочитати про птиць-громовиць.

Бібліотекарка видала йому бланк і сказала, що квиток видадуть за тиждень після заповнення. Тінь задумався: нащо їм цілий тиждень? Може, вони розсилають запити по всій бібліотечній мережі Америки, щоб упевнитись, що він ніде не заборгував книг?

У тюрмі він познайомився з чоловіком, який сидів за крадіжку бібліотечних книжок.

— Не знав, що за таке можуть посадити. Жорстко, — похитав головою Тінь, коли той розповів причину свого ув’язнення.

— Там їх було на півмільйона доларів, — з погордою відповів чоловік. Його звали Ґері МакҐуайр. — Рідкісні і старовинні видання із книгозбірень і університетів. Знайшли шафку, повністю забиту книгами. Так що я вже ніяк відхреститися не міг.

— І нащо вони тобі були? — розпитував Тінь.

— Вони мені подобалися.

— Господи. Півмільйона доларів у книжках.

Ґері змовницьки посміхнувся і пошепки продовжив:

— А це ж була лише шафка, яку знайшли. Вони нізащо не знайдуть того гаража у Сан-Клементе. Ось уже там — справді хороші книги.
Ґері не дожив до звільнення — одного дня він занедужав, але в’язничний лікар відправив його назад у камеру як симулянта. А це виявився гострий апендицит. І ось зараз, у Приозерській бібліотеці, Тінь згадував покійного Ґері та його сховок у Сан-Клементе, по вінця забитий коробками з рідкісними, дивовижними, красивими виданнями, які просто собі гнили там у темряві — комахи та пліснява точили їхні пожовклі та зів’ялі сторінки, а той, хто мав би їх звільнити, вже ніколи не прийде.

Віруванням і традиціям корінних американців було присвячено єдину поличку на одному з бібліотечних стелажів, що були схожі на замкові башточки. Тінь набрав книжок з полички і вмостився біля вікна. За якийсь час він вичитав, що міфи розповідали про птиць-громовиць як про величезних птахів, що живуть на вершинах гір, посилають на землю блискавиці і викликають грім змахами своїх крил. Були племена, читав Тінь далі, які вірили, що птиці-громовиці створили світ. Він сидів над книжками ще з півгодини, але нічого більше не вичитав. Згадок про орлині камені не було в покажчиках жодної з книг.

Тінь ставив книжки назад на полицю, коли зрозумів, що хтось на нього дивиться. Хтось маленький і серйозний зиркав з-за масивних стелажів. Тінь озирнувся, але розгледіти обличчя хлопчика не встиг, тому що той заховався. Тоді Тінь знову повернувся спиною і крадькома кинув погляд через плече — пересвідчитися, що дитина за ним спостерігає.

Правою рукою Тінь намацав у кишені долар зі Свободою, дістав його і підняв високо вгору. Коли минуло достатньо часу, щоб хлопчик устиг роздивитися монету, Тінь непомітно переклав її з правої руки в ліву, показав порожні долоні обох рук, а тоді підніс ліву руку до рота, кашлянув у кулак і випустив монету у праву руку.

У малого очі полізли на лоба, і він стрімголов кинувся геть. За кілька хвилин він уже тягнув за руку Маргариту Ольсен, яка підозріливо подивилася на Тінь і без сліду усмішки на обличчі сказала:
— Доброго дня, пане Айнзелю. Леон каже, що ви тут показували йому чари.
— Це була престидижитація.
— Не робіть так, будь ласка.
— Вибачте. Я просто хотів розважити вашого сина.
Вона похитала головою, все так само напружено. Облиш. Тінь облишив. Змінив тему:
— Я так і не мав нагоди подякувати вам за поради з утеп­лення. Тепер у мене затишно і зовсім не холодно.
— Це добре, — вираз її обличчя залишався крижаним, ні на йоту не пом’якшуючись.
— У вас прекрасна бібліотека, — продовжив Тінь.
— Будівля красива. Але місту треба щось більш ефективне і менш красиве. Ви зайдете на розпродаж у підвалі?
— Не планую.
— Сплануйте. Це задля хорошої справи. Бібліотека зможе придбати нові книги, звільняє місце на полицях і збирає гроші на комп’ютери в дитячому відділі. Хоч, звісно, чим раніше у нас побудують нову бібліотеку, тим краще.
— Тоді постараюся туди заскочити.
— Виходите в коридор, там сходи вниз. Приємно було вас зустріти, пане Айнзелю.
— Називайте мене Майком, — усміхнувся Тінь.
Вона нічого не відповіла, просто взяла сина за руку і повела до дитячого відділу.
— Але ж мамо, — розчув Тінь слова Леона, — це не була просто дижитація. Це не просто. Я бачив! Монетка зникла, а потім він кашлянув, і вона випала у нього з носа! Я бачив!

На стіні висів портрет Авраама Лінкольна, написаний олійними фарбами. Лінкольн дивився на Тінь згори вниз. Тінь спустився мармуровими сходами з дубовим поруччям у підвальне приміщення. Там була велика кімната, заставлена столами; кожен стіл займала коробка з книжками. Книжки стояли рядочком ніяк не впорядковані: без розбору м’які обкладинки і тверді, художня і наукова література, періодичні видання й енциклопедії, корінцями донизу й корінцями догори.
Тінь забрів углиб кімнати: там стояв стіл зі старовинними на вигляд книжками у шкіряних палітурках. На корінцях білою фарбою було виведено інвентарні номери.

— Ти перший, хто тут показався за весь день, — звернувся до Тіні чоловік, що сидів поряд зі стосиком коробок та пакетів і мав при собі металеву скриньку з грошима. — Народ в основному купчиться біля трилерів, дитячих книжок чи дамського чтива. Типу Дженні Кертон, Даніели Стіл, ну, ти шариш… — сам він читав «Убивство Роджера Екройда» Агати Крісті. — П’ятдесят центів за книгу, три на долар.

Тінь подякував йому і повернувся до книжок. Відкопав томик «Історії» Геродота, оправлений у потерту брунатну шкіру, і згадав про той примірник у м’якій палітурці, що залишив у в’язниці. Ще там було видання «Дивовижні ілюзії у колі друзів», що обов’язково мало б містити якісь фокуси з монетою. Він взяв обидві книги і відніс їх до чоловіка зі скринькою.

— Купи ще якусь, все одно буде долар. Зробиш нам послугу, звільниш місце на полицях. Нові книжки вже нікуди ставити.
Тінь повернувся до старих книг у шкіряних палітурках. Він вирішив винести звідси книгу, яка мала найменше шансів привабити когось іще, але все ніяк не міг вибрати між «Посібником з найбільш поширених захворювань сечовивідних шляхів з ілюстраціями медика-спеціаліста» та «Протоколами Приозерської ради 1872–1884 років». Він проглянув ілюстрації медика-спеціаліста і подумав, що якомусь хлопчині вони можуть стати в пригоді, аби страхати та бентежити своїх друзів та подруг. Тож відніс до каси «Протоколи», заплатив долар і заховав усі три книжки в паперовий пакет із написом «Дейвові смаколики».

Тінь вийшов з бібліотеки. Перед ним відкрився нічим не затьмарений краєвид на озеро, що проглядалося аж до затоки на його північному сході. Тінь навіть міг побачити свій будинок — маленьку коричневу коробочку за мостом. А біля мосту четверо чи п’ятеро чоловіків вийшли на лід і штовхали темно-зелену машину до центру заледенілої водойми.

— Двадцять третє березня, — пробурмотів Тінь до озера. — З дев’ятої до дев’ятої двадцять п’ять ранку.

Цікаво, чи могло почути озеро? А сама чортопхайка? І навіть якби вони чули, чи звернули б вони на нього увагу? Він сумнівався. Тінь був переконаний, що в цьому світі щастить, по-хорошому щастить, іншим людям, але не йому.
У лице бив сильний морозний вітер.

Шеф поліції Чед Малліґан чекав перед Тіневою квартирою, коли той повернувся. Серце Тіні затьохкало при погляді на поліцейську машину, але трохи заспокоїлося, коли він побачив спокійного поліцейського на передньому сидінні — той сидів, заглибившись у якісь папери.

Тінь підійшов до машини з паперовим пакетом в руках.

Малліґан опустив вікно:

— З бібліотечного розпродажу?

— Ага.

— Ой, два чи три роки тому я звідти цілу коробку з книжками Роберта Ладлама притарабанив. Все не дійдуть до неї руки. Моїй кузині він дуже подобається. Ну і зараз я думаю, що коли лиха доля закине мене на безлюдний острів із цією коробкою, тоді і почну того Ладлама.

— Шефе, я можу вам чимось допомогти?

— Та нічим, друже. Просто задумав тебе провідати, глянути, як ти тут обживаєшся. Знаєш китайську приказку про те, що ми відповідаємо за врятованих? Ну, не те щоб я аж життя врятував тобі того тижня, але все одно. Вирішив заскочити. Як там фіолетовий Гунтерів чудо-мобіль?

— Прекрасно. Хороша машинка. Їздить собі.

— Радий це чути.

— Зустрів у бібліотеці сусідку. Пані Ольсен. І тепер не можу зрозуміти…

— Яка муха її за дупу вкусила?

— Можна і так сказати.

— Довго розповідати. Може, проїдешся зі мною трохи? Тоді все дізнаєшся.

Тінь задумався на мить і погодився. В поліцейській машині він вмостився на переднє, пасажирське, сидіння. Малліґан повів машину у північну частину міста. Там припаркувався десь при дорозі, погасивши всі вогні.

— Даррен Ольсен зустрів Мардж в університеті Вісконсина, що у Стівенс-Пойнті, і привіз її сюди на північ, у Приозер’я. Вона закінчила журналістику, він… дай бог пам’яті… управління готелями, щось таке. І оце вони приїжджають, а ми всі роти пороззявляли — така вона була вродлива, її чорні коси… — він помовчав трохи. — І от Даррен заправляв мотелем «Америка» в Кемдені, тридцять кілометрів на захід звідси. Але в Кемдені взагалі нема на що дивитися, тож нема чого і зупинятися. Так що мотель з часом накрився мідним тазом. Було у них двоє синів. На той час Сенді вже виповнилося одинадцять. А малий… Леон, здається, був іще немовлятком. Даррен не відзначався хоробрістю. У школі він проявив себе у спорті, але це було востаннє, коли він хоч якось себе проявив. Менше з тим. Він так і не наважився зізнатись Мардж, що втратив роботу. Місяць, може два, він виїжджав раненько, приїжджав пізненько і скаржився за вечерею на важкий день у мотелі.

— І чим же він у цей час займався? — запитав Тінь.

— Та хрін його розбере. Гадаю, він їхав на північ до Айронвуда, або на південь, у Ґрін-Бей. Певно, спершу він чесно шукав роботу, але вже скоро став пиячити, ширятися і, я більш ніж упевнений, трахатися з тамтешніми дівчатами, що можуть трішки розрадити, якщо в тебе є чим заплатити. А може, грав на гроші. Що ми точно знаємо, так це те, що за два з половиною місяці він вичерпав до дна їхній спільний рахунок у банку. А тоді вже Мардж скоренько склала два і два — а ось і попався!

Він різко вивернув машину на дорогу, верескнув сиреною і заблимав вогнями, перелякавши до півсмерті якогось мужичка — той мчав зі схилу на машині з номерами Айови, витискаючи сто десять кілометрів на годину.
Виписавши штраф заїжджому айовцю, Малліґан продов­жив розповідь:

— Отож, де я зупинився? Ага, ну і Мардж вигнала його з дому, подала на розлучення. Почалася драматична судова баталія за опікунство. Так пишуть у всіх цих глянцевих журналах: драматична судова баталія. Щоразу уявляю адвокатів з мечами, гвинтівками чи кастетами. Менше з тим. Діти залишилися з нею. Даррен отримав право з ними бачитися і хрін з маслом на додачу. Ну і Леон тоді був зовсім малим, а Сенді старшим. Хороший був хлопчина, обожнював свого татка. Не дозволяв Мардж і слова поганого про нього сказати. З будинку вони мусили виїхати — хатина у них була в гарному місці, на вулиці Деніелза. Вона зняла квартиру. Він поїхав геть. Повертався у місто пару разів на рік, і всім від того було фігово.

Так продовжувалося кілька років. Він приїжджав, витрачав гроші на дітей, Мардж потім ходила заплакана. Ми всі собі думали, що краще б він узагалі перестав сюди їздити. Його батьки переселилися аж у Флориду. Сказали, що хоч на пенсії хочуть пожити без вісконсинських зим. А перед тим, як він востаннє тут з’явився, він саме хотів звозити хлопців у Флориду на Різдво. Мардж заявила, що тільки через її труп, і взагалі хай вимітається. Ну і це переросло у сварку — так, що навіть мене туди викликали. І от я приїжджаю, Даррен уже стоїть надворі, репетує всякі дурниці, хлопці ледве тримаються, Мардж голосить.

Ну, я підходжу до Даррена і кажу йому, що він напрошується на ніч у відділку. Здається, що він зараз на мене накинеться з кулаками, але він не настільки п’яний, щоб робити такі дурниці. Тож я відвожу його до трейлерів на півдні містечка і залишаю там, щоб він проспався. Проводжу з ним виховну бесіду, щоб не кривдив її більше. Наступного дня він поїхав.

А за два тижні Сенді зник. Вийшов з дому, а на шкільний автобус не сів. Хвалився перед тим, що скоро побачить татка, і що Даррен мав привезти йому якийсь мегакрутий подарунок замість різдвяної поїздки у Флориду, що так і не склалася. Відтоді ніхто його не бачив. Це найгірше, коли дитину викрадає хтось із батьків. Як ти знайдеш дитину, котра не хоче, щоб її знайшли? Розумієш?
Тінь відповів, що розуміє. Він зрозумів щось іще. Чед Малліґан був сам закоханий у Маргариту Ольсен. Цікаво, чи розумів він, наскільки це очевидно іншим?

Малліґан ввімкнув блималку та зупинив іще одну машину — цього разу компанія підлітків розігналася під сотню. Він не став виписувати штраф, «просто нагнав на них трохи Божого страху».

Того вечора Тінь сидів за кухонним столом і намагався з’ясувати, як перетворити срібний долар на пенні. Це був фокус, що його Тінь вичитав у «Дивовижних ілюзіях», але пояснення було жахливе: розпливчате і незрозуміле. Тінь лютував. Ось, наприклад, написано: «А тоді заховайте монету звичним способом». Майже в кожному реченні щось таке. Що, в біса, може означати той звичний спосіб? Вдати, що береш іншою рукою? Опустити в рукав? Показати кудись і заволати: «О боже, погляньте, пума!», а потім викинути монетку, поки глядачі відволіклися?


Купити книжку в Yakaboo

(Visited 221 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)