Що читають восени працівники Yakaboo

Завжди цікаво знати, що читають люди, робота яких якнайбільше пов’язана із книжками. Тому ми розпитали знову працівників книгарні Yakaboo.ua дуже різних відділів, що вони вже прочитали цієї осені, що їм най-найбільше сподобалось, та що вони збираються ще прочитати до початку зими. Не дивно, що вийшов цілий лонгрід, адже про книжки можна говорити безкінечно!

%d1%96%d0%b2%d0%b0%d0%bd

“Є книги до яких хочеться повертатися і час від часу перечитувати. Серед них для мене це: “7 навыков высокоэффективных людей”  и “Семь навыков эффективных менеджеров. Самоорганизация, лидерство, раскрытие потенциала” Стівена Р. Кові, після прочитання хочеться знову переглянути свою ефективність, надихнутися, щоб далі продовжувати змінюватися і вдосконалюватися.

Багато цікавого дізнався з книг: “Договориться можно обо всем! Как добиваться максимума в любых переговорах” Гевіна Кеннеді,
“Психология убеждения. 50 доказанных способов быть убедительным” и “Как превратить разгневанного покупателя в счастливого за 60 секунд”  Джона Шоула.

І для мене стали справжнім відкриттям книги, які якраз читаю: “Открывая организации будущего”  Фредерик Лалу, та “Бережливое производство. Как избавиться от потерь и добиться процветания вашей компании”  Джеймса П. Вумека, Деніела Т. Джонса, які рекомендую всім керівникам. Після прочитання поділюся обов’язково в розсилках чому варто прочитати саме ці дві інноваційні книги.”

%d0%be%d0%ba%d1%81%d0%b0%d0%bd%d0%b0

“За останній рік моє читання зазнало професійної деформації: читаю переважно рукописи, які надсилають аґенти, хоч у багатьох випадках “по діагоналі”. З того, що міцно засіло – “Інґа” Скотта Ферріса, біографія Інґи Арвад, дансько-американської журналістки та актриси, першого і найбільшого кохання президента Кеннеді. Фактично, саме вона перша створила міф Джона Кеннеді – героя війни і масштабної особистості, до цього у політичні перспективи майбутнього президента не вірили ані його сім’я, ані він сам. Книжка виходить у США 30 жовтня. Слідкуйте за оновленнями на сайті Yakaboo 😉

Також у жовтні читала книжки, ритуально придбані на Форумі видавців. Насамперед рекомендую “Робота рулить! Уроки Google: Правила гри у команді мрії” Ласло Бока, переклад якої саме видав “Наш формат”. Думаю, ця книжка насамперед корисна для людей політичного темпераменту, адже підважує деякі загальноприйняті припущення сучасної політичної риторики. Мені загалом здається, що в Україні (та й у світі) було би менше популізму й доктринерства, якби люди з більшим розумінням та зацікавленням ставилися до бізнесу. Ще одне форумне придбання – “Діалоги” Сенеки у перекладі Андрія Содомори.

У відпустці почала читати нову книжку Чарльза Дахігга “Smarter Faster Better”, планую до неї нарешті повернутися.”

%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b5%d0%bc

“Моя практика показує, що цікавих книг завжди набагато більше, ніж вільного часу на їх прочитання. Починаю заздрити людям, які запитують «що б такого цікавого почитати?» – особисто мене завжди хвилює питання «що б таке не зробити, а взяти й почитати книжечку натомість?».

Осінь почав з чудового роману «Світила». Лауреат Букерівської премії 2013, як не як – обов’язкове читання. Великий-великий роман (800 сторінок), в якому є всі необхідні для неспішного проведення часу «ништяки» – детективна історія, значна кількість персонажів, відмінна стилізація під час дії й, що важливо, «солідність» Великого Роману.

Відгуки на «Світила» найчастіше такі: «Не подужав». Але ось ті, хто подужав, щиро визнають роман одним з найкращих за останні кілька років. Хочете «залягти на дно» на кілька місяців з чудовим романом? Не забудьте про «Світила».

Але, заради справедливості, «Світила» я поки не дочитав. Починати книги й відкладати їх «на потім», тому що «ну ось же дуже важлива книга, яку необхідно почати» (і потім відкласти) – це моє друге Я, такий вже я читач. «Світила» мені дуже сподобалися, я їх обов’язково до (пере) читаю – але так вже вийшло, що я купив дружині «Темну вежу» Стівена Кінга і…почав її читати.

Приголомшливо! Я не думав, що будь-яке фентезі може захопити так цілком і повністю – особливо після еталонних «Пісні льоду та полум’я» Д.Р.Р.Мартіна. Але (well, hello!) ось він я – читаю вже четверту книгу чудового восьмикнижковго циклу.

«Темна вежа» – це багатогранний епос Стівена Кінга, написаний на стику фентезі, наукової фантастики й вестерну. Magnum opus великого Майстра, так. Напевно всьому виною моя любов до роуд-сторі та вестернів (виділив би Кормака Маккарті і його «Дорога», «Кони, кони», «Кровавый меридиан» – зверніть увагу), але сказати що історія про стрілка Роланда захопила мене – не сказати нічого. Ви очікуєте нудний вестерн, таверну, тапера і дуелі на револьверах? Вони будуть, звичайно, а крім цього – інтертекстуальність, паралельні всесвіти, астрофізика, кібернетика і, звичайно, психотриллер. Пречудово!

Плани на майбутнє прочитання? Навіть не замислююся. Напевно почну одну книгу, а закінчу іншу. В цьому і кайф – коли у тебе на полиці вже двісті непрочитаних мастрідів – а ти починаєш нову блискучу книгу, адже «вона тільки вийшла, це обов’язково до прочитання!»

%d0%b3%d0%b5%d1%80%d0%b0%d1%81%d0%b8%d0%bc%d0%be%d0%b2%d0%b0

“Осінь – це передчуття «Форуму видавців» у Львові та всієї тієї нової літератури, яка з’явиться на полицях стендів. Ще до нього вдалося отримати нову книгу Оксани Забужко «І знову я влізаю в танк…» − збірку публіцистики різних років. Через те, що у мене доволі специфічні стосунки з нехудожньою літературою, прочитала її у кілька підходів. Оксана Стефанівна, як завжди, нестримна, відверта та безжальна. Інколи це втомлювало.

Далі була Кларісе Ліспектор «Час зірки», Марія Галіна та її «Автохтони», Таня Малярчук і роман «Забуття». Десь між цими поважними панянками трапився Річард Фленаган «Узкая дорога на дальний север», який став для мене відкриттям і однозначно літературною любов’ю з продовженням.

Пер Улоф Енквіст («Книга про Бланш і Марі») переніс у Париж початку ХХ століття, де працювала нобелівська лауреатка Марі Склодовська-Кюрі та «королева істеричок» Бланш Віттман. Читала і думала, що ми живемо зараз у прекрасний час, коли жінка має право на власний вибір. Ясно, що критики і осуду й досі не уникнути, але це вже геть інші масштаби.

Углеша Шайтінац своїм романом у листах «Дуже скромні дари» наштовхнув на думку про те, що в літературі ще є місце екзистенційним роздумам. «Сына» Філіпа Майера читала в метро і трамваї, під час приготування вечері і перед сном. Хоч трохи скоротила перелік своїх мастрідів цього року. «Долі та фурії» Лорен Ґрофф неможливо було пропустити. І не лише тому, що вона подобається Обамі. «Наш формат» зробили якісний продукт, на який приємно дивитися і тримати в руках. В планах дуже багато всього: «Цензор снів» Юрія Винничука, «І тим, що в гробах» Андрія Бондаря, «Шосте вимирання» Елізабет Колберт, Тоні Моррісон «Боже, храни мое дитя»… А там і зима.”

%d1%8e%d0%bb%d1%966

“Мій вибір художньої літератури або суто спонтанний, або зумовлений вердиктом книжкового клубу, до якого належу. Я дуже люблю літературні експерименти. Наразі читаю “Щиголь” Донни Тартт. Книга про критичні точки неповеренення в житті, проілюстрована історією хлопчика, якого спіткала трагедія ранньої втрати близької людини. Паралельно читається “Книга про Бланш і Марі” Пера Улофа Енквіста. Тільки почала. Дуже thought-provoking. І про сильних жінок. Я такі обожнюю. До цього була “Улюблена” Тоні Моррісон, яка справила на мене величезне враження. Історія, заснована на реальних подіях, змальована в поетичному та “нереальному” стилі авторки. Рабство – це ж не лише про Америку, це метафорично про несвободу кожного з нас. І це, власне, один з проявів (не)свободи бізнесу. Розглядати можна і так, і так.

Щодо бізнес-літератури, виступаючи палким прихильником реальних кейсів, обрала для себе “Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії” Тоні Шея. Історія з перших вуст нереально крутого, на мій погляд, бізнесу. Дуже рекомендую! А також “В один клик. Джефф Безос и история успеха Amazon.com” Річарда Брандта. Написано і жваво, і цікаво. Така собі “біографія” бізнесу і ода генію Джеффа Безоса. Читається швидко.”

%d0%be%d0%bb%d0%b5%d0%ba%d1%81%d1%96%d0%b9

“Моя літературна осінь почалася з Паскаля Кіньяра. Кілька років тому прочитав його «Альбуция» і був сильно вражений цим міксом історичного і «mockumentary» жанрів (секрет рецептури-пропорцій з правди, підробки й кпинів, так і не розкрив). Перший прочитаний роман після перерви – «Записки на табличках Апронении Авиции», гармонійно вписався до попередніх вражень. Завдяки своїй структурі (короткі записи на окремих сторінках, місцями повторюються і утворюють таким чином якусь рифоподібну основу композиції роману), він здався мені більш музичним, ніж [прочитані потім мною] романи Кіньяра про музикантів. «Все утра мира» (найвідоміший твір автора, не в останню чергу, завдяки екранізації) і «Терраса в Риме», здалися мені вже повтореннями (що не применшує і їх переваг). Трішки освіжили враження романи з осучасненим фоном подій – «Вилла “Амалия”» і «Салон в Вюртемберге» (був схожим на «прустівський» – як багато хто каже – лише на початку).

Добрався і до його культурологічного есе «Секс и страх» . На мій погляд, «залишкове явище» філософської освіти Кіньяра тут зіграло не найкращу роль і приголомшлива ерудиція автора виразилася в дещо обтяженій (семантичній) формі. На цьому «двобої» з Кіньяром був узятий «тайм-аут».

Зараз читаю класичну працю з дитячої психології – «Психічний розвиток дитини» Анрі Валлона. Як і будь-яка наукова класика, книга дозволяє прояснити динаміку розвитку наукових пошуків в тому чи іншому напрямку, наскільки просунулися подальші покоління дослідників у вивченні та опрацюванні проблематики.

Поділюся і своїми поповненнями на дитячій поличці. На цей раз не зміг не придбати новинки від видавництва «ВЕТ», яке потішило українським виданням книг Ротраут Сузанни Бернер про кролика Карлхена – «Доброго ранку, Карлхене!» і «На добраніч, Карлхене!». Книги Бернер, це той випадок, коли доречніше сказати не «ілюстрації автора», а «текст ілюстратора». Лауреат премії ім. Андерсона 2016 року в номінації найкращий художник-ілюстратор, своїми «олівцевими» історіями не забуває і про дорослих, для яких також приховує сюрпризи-цікавинки. Наприклад, в книзі «На добраніч, Карлхене!», на одній зі стін висить алюзія на відому картину Рене Магрітта «Віроломство образів» («Це не трубка») – з оновленим підписом «Це не морквина» 🙂 А ще, буде і Харрінг, і Мілле … Загалом, будьте уважні!”

%d0%b0%d0%bd%d0%b6%d0%b5%d0%bb%d1%96%d0%ba%d0%b0

“Головна книга моєї осені: Доктор Іцхак Калдерон Адізес “Развитие лидеров: Как понять свой стиль управления и эффективно общаться с носителями иных стилей”. Друга книга в трилогії. Книга про взаємодію керівників. Автор розклав по поличках різні стилі управління: детально описані чотири психотипи менеджменту: Виробник, Адміністратор, Підприємець та Інтегратор. Прочитавши книгу, остаточно припиняєш думати, що можливо водночас бути й женцем, і кравцем…І усвідомлюєш, що досягти конкурентних результатів може виключно КОМАНДА однодумців. ”

%d1%96%d1%80%d0%b0

“Читання в вересні я почала з Даля і його дорослих оповідань, які «Абабагаламага» видала до Форуму. Вони виявилися легкими й дотепними, якраз до пари ще теплим осіннім дням. Але на цій книзі «радість» закінчилася і за нею пішла з усією своєю похмурістю Сеттерфілд з романом «Беллмен и Блэк, или Незнакомец в черном», а там і низка класичних антиутопій: «Який чудесний світ новий!», «Механічний апельсин», «1984»

Зараз читаю книгу «Не відпускай мене» Кадзуо Ісігуро, яка теж вважається антиутопією. Але я б сказала, що роман більше філософський, ніж фантастичний. Захват викликало оформлення! Подібних художніх книг я ще не зустрічала, але щиро сподіваюся, що «Видавництво Старого Лева» ще себе покаже в подібних виданнях.

На черзі дуже багато цікавого, але думаю, що це буде який-небудь нон-фікшн…і він буде хоча б трохи більш позитивним. ”

%d0%ba%d0%b0%d1%82%d1%8f

“Дві мої настільні книги, які не втрачають актуальності в будь-який сезон: «Копирайтинг. Как не съесть собаку. Создаем тексты, которые продают»  – це не книга на один раз. Прочитав / відклав, не працює, а включається інша схема: прочитав / спробував на практиці / зробив висновки / підкоригував / застосував ще 1000 разів / перейшов до наступного пункту; і «Чарівний сад» – моя «обідня» книга. Навіть якщо зовсім немає часу, можна встигнути вдихнути життя в маленьку квіточку.

Моя перша книга цієї осені – «Таємнича історія Біллі Міллігана» Деніела Кіза. Я запланувала почитати її ще кілька років тому, але якось не склалося. Вихід українського перекладу нагадав про книгу і я все-таки зважилася її прочитати. І не пошкодувала 🙂 Буде складно коротко передати враження про книгу, вона явно заслуговує довгої рецензії. Якщо в двох словах, то варто відзначити, що ця історія записана зі слів головного героя, тому очікувати від неї багато в літературному аспекті не варто. Ставтеся до книги, як до дуже атмосферного, неймовірного, захопливого інтерв’ю і ви проїдете свою зупинку, читаючи «Таємничу історію».

Другою книгою осені була «Самотність простих чисел» Паоло Джордано. Думаю, тут моя думка буде дуууже суб’єктивною, оскільки я рідко читаю книги «про любов». Ця вразила: оригінальністю головних героїв, відсутністю мімімішних шаблонів і реалізмом, чи що…Адже в житті не завжди є принц на білому коні, не все виходить як по маслу і якщо ви упустите важливий момент, то він не повернеться! Книга засмутила тільки одним – відкритим фіналом. Я люблю завершеність, а тут залишилося питання.

Третьою книгою стала «Фламандская доска» Артуро Перес-Реверте. Передісторія: дізнавшись, що я люблю читати книги з загадками, мій знайомий порекомендував прочитати «Фламандську дошку». Він вважав цю книгу цікавим детективом і, напевно, цим все зіпсував. «Фламандська дошка» не детектив і тим більше не історичний детектив. Змиріться з цим фактом і, можливо, вам вона сподобається.

Після «детектива» Артуро Перес-Реверте мені потрібна була порція загадок, які будуть 100% попаданням в ціль. Що може бути краще, ніж вічна класика? Я відкрила хронологічний список творів Агати Крісті й вибрала першу книгу, яку не читала – «Убийства по алфавиту». Той випадок, коли стандартно – це передбачувано цікаво.

І завершує список книга, яку читаю зараз – «Дівчина в потягу» Поли Гоукінз. Не хочу забігати наперед, але якщо ви сумніваєтеся читати чи ні, то читати однозначно.

Що планую почитати після? Днями мені потрапила на очі книга «Тень ветра» Карлосa Руїсa Сафонa, від якої я була просто в захваті! Тому немає сумнівів – пізніше дочитаю трилогію «Кладовища забутих книг»: «Игра ангела» та «Узник неба».”

%d0%ba%d1%81%d0%b5%d0%bd

“Осіннє читання цього року для мене було майже тотально закручене навколо новинок Форуму видавців. Чи то новинок побільшало, чи якість зросла, чи то я піддалась мейнстріму. Тож в потязі до Львова, та й дорогою назад я дочитувала “Лялю” Яцека Денеля. Історія про старіння польської бабці та самої старої, імперської Польщі попала у яблучко. Цю книжку дуже приємно читати і розтягувати, як часом приємно завітати на чай до власної бабусі, і вислухати іншу версію того самого життя. Мій вересень і частина жовтня прийшли під знаком “Світил” Елінор Каттон. Я мала багато очікувань від роману, навіть в дечому його боялася. В результаті історія із XVIII століття про містечко в Новій Зеландії, про золотокопачів, повій та шахраїв виявилась просто дуже цікавим, товстим, гарно написаним трішки більше ніж детективом. Ідеальне чтиво для тих, хто не боїться товстих фоліантів. Між ними частинами проскочила збірка “Невимушені”. Попри усю попсовість назви і хіпстерний образ книжки вона також виявилась не такою, як я її уявляла.

Повість Катерини Бабкіної “Піф” змусили завмерти заціпенівши, Іри Цілик нагадала ностальгічні літні (кримські) вечори, Лівін в передісторії до “Бабиного літа” ледь не довів до сліз, а Артем Чех врешті опустив на землю, і нагадав, що є ще інші проблеми, ніж ті, які ми собі вигадуємо.  І врешті тут більше рації мала не передмова Любка Дереша, а післямова Володимира Єрмоленка. Адже ці історії не так розповідають про покоління невимушених, як про те, як ці невимушені стають дорослими, кожен болюче по-різному.

Десь між ними проскочило “Ціле життя” Зіталера, дуже лаконічна історія про життя дуже простої людини в горах. А ще у мене виникло враження, що це історія саме того чоловіка, якого Зіталер зіграв у Соррентінівській “Молодості”. Пам’ятаєте бороданя, що закохався у доньку режисера? Тож, якщо гори, просте життя, Австрія, лаконічність – це те, чого бажає душа, тримайте.

Зараз я читаю “Баборню” Мирослава Лаюка. І не можу не поділитись стишеним захватом (поки намагаюсь стримувати емоції), але в мене відчуття появи нового дуже класного письменника, із якого може вирости новий інший майже Жадан. Ні, ці автори майже не схожі між собою. Хіба що “Баборня” – це дуже інтенсивний динамічний текст із іронією та сарказмом на сталому фоні, із живими та страшними героями, яким чомусь хочеться співчувати. Сподіваюсь, кінцівка мене не розчарує.

На кінець осені в планах трішки серйозної літератури та підтягування хвостів – чекає свіженький переклад “Сатанинських віршів” Салмана Рушді, та Сельма Лагерлеф. А серйозність буду розбавляти чарівним Роальдем Далем. Сподіваюсь, нудно не буде.”

Читати: Що читають цього літа працівники Yakaboo.ua

(Visited 1 301 times, 1 visits today)