Скаут та Ідеалізм

Щось чи не головна (принаймні, за масштабом розголосу) англомовна книжка-2015 вийшла українською так тихо й делікатно, що я б не повірила в її довгоочікуване існування, якби не побачила на стенді у “Букві”. Слідом за “Пересмішником” КМ-Букс видрукували і Go Set a Watchman – центрову для мене книжку “арсенального сезону”.

Обов’язковий для розповіді про цю книжку дисклеймер: я прочитала “Пересмішника” вже дорослою. Майже тоді ж я дивилися знакову екранізацію з Грегорі Пеком. Я не є американкою. Коротше кажучи, мої етичні авторитети стоять на місці, вершини моральних підвалин не розплавилися, і звістка про те, що “Атикус – РАСИСТ!!!” сприймається не як катастрофа, а радше – “Ну логічно ж все розказано, чого ви?”.

Про історію рукопису, здається, знають вже всі, тому трішки про сюжет. Минуло років майже 20, відгомоніла війна, соціальні зрушення, які вона по собі лишила, набирають силу; а Джін-Луїзі Фінч уже 26, і вона є модною нью-йоркською дівчиною, що раз на рік приїздить до Мейкома у відпустку. Під час чергового приїзду найбільшою проблемою мали б бути кавування з не дуже приємними людьми та вайлувате вирішення питання “А чи хоче Джін-Луїза заміж за хорошого, проте не дуже підходящого хлопця?”, а довелося переживати морально-етичний землетрус. Бо загострення расових протистоянь витягли назовні те, що порядні люди вголос не кажуть. І тут раптом з’ясовується, що білі обладунки Атикуса Фінча в очах його доньки є добряче поплямованими.

Як такий “Іди, вартового постав” є романом виховання відкладеної дії, адже йдеться там про запізнілу й болісну ініціацію, утвердження самості всупереч батьківському авторитету та якоюсь мірою – пошук себе. Скаут, яку носить в лабіринтом зі шматків минулого та теперішнього, неважко зрозуміти (сама переживала кілька криз ідентичності, коли близькі люди чинили _неправильно_ або ж їхні дії мали критично неприємний вигляд). Хоча й тут без “але” не обійшлося.
Отже критичним параметром екзистенційного жаху, якому присвячений недовгий й доволі приємний в основному текст, є “Я – не така, а значить і Атикус – не такий!”. Фігуру Атикуса обговорювати складно. Він якраз “Такий” найвищого ґатунку – отой світлий образ Південного Джентльмена, на який ще Маргарет Мітчел слинку пускала. Він є освіченою та глибоко порядною людиною, але – зненацька – не є демократом чи егалітаристом.

Просто тобі для інформації: як свідчить увесь мій попередній досвід, білі – це білі, а чорні – це чорні. Досі мені не випало почути бодай один аргумент, який переконав би мене у протилежному.

Нічого несподіваного, навіть нічого аж надто людоїдського (на відміну від свого оточення) Атикус Фінч не пропагує. Але батько раптом загубив корону Ідеалу, і Скаут з цим не може примиритися.

Тоді як сама Скаут, між іншим, виступає тут з цікавих позицій. Офіційно вона репрезентується в такий спосіб:

Якби Джін-Луїза мала прозорливість, якби вона прорвалася крізь бар’єри свого дуже добірного острівного світу, то, можливо, вона б з’ясувала, що все своє життя мала б дефект зору, який не помічала і не зауважувала сама, як не помічали його і її найближчі люди: вона не відрізняла чорних від білих.

Але подальший текст каже трохи інше. Все Скаут помічала, просто зосереджувалася на трохи інших деталях.”Стояли негри”, “три величезні фотографії негрів”, “негр приклав пальці до капелюха” – все це думки й спостереження Скаут, яка не розрізняє кольори шкіри, ага. Та й той етичний конфлікт є не просто конфліктом еволюційного підходу Атикуса “Спочатку ми маємо їх повільно виростити й виховати” та революційного підходу Скаут “Урівняймо права, і нехай по тому хоч трава не росте!”. Складається враження, що революційність Джін-Луїзи Фінч має радше умоглядний характер: нехай все зміниться, але так, щоб всім щастя задарма, а мені особисто було, як завжди.

– (…) Ти ніколи не дивилася на людей як на расу, навіть нині, коли расові питання стали такі пекучі, ти не в змозі мислити в расовому аспекті. Ти бачиш просто людей.

– Але, дядьку Джеку, я ж не біжу одружуватися з негром абощо.

Теорії окремо, практики окремо, башточка зі слонової кістки відполірована до блиску – озброєна аргументами “ад гітлерум” (правда-правда!) Джін-Луїза, що до хрипоти відстоює рівноправ’я, показує: ідеалізм – ідеалізмом, а для того, щоби виростити ідеал потрібна щонайменш більша кількість поколінь. Знову ж таки, пристібатися до її деякої непослідовності дорівнювало б зухвало-оптимістичній пропозиції покидатися камінням. У таких питаннях важко бути безгрішною, але “Іди, вартового постав” є текстом, багато в чому запізнілим, але дуже корисним. Він допомагає конструювати поетапну модель рефлексій. Не лише расових, до слова.

Наприклад, дуже цікаво спостерігати за тим, як у Скаут класове зчеплене з гендерним. Вірніше, я вже припускала, що Southern Belles – це набагато ширший за красиву картинку феномен, але тут отримала майже пряме підтвердження.

– Чому, ну чому ти не оженився вдруге? Знайшов би собі якусь симпатичну дурноверху південну леді, яка б виховала мене як слід. Перетворила б мене на манірну солодкомовну магнолію, яка лупає очима, схрещує ручки і живе лише задля свого дорогоцінного чоловіченька.

Моя ж ти прєлєсць! І в тексті чимало таких мимовільних обмовок (хоча кілька епізодів, які презентують суто дівочий досвід: до прикладу, комічна інтерлюдія про соціальну роль штучних грудей та трагедійна замальовка “Все ясно. Елберт устромив їй у рота свій язик. Вона вагітна” – розкішні), з яких прямо витікає: наша дівчинка – це таке світле загальнолюдько, а всі навколо тільки поглядами біле пальтечко бруднять! Ой, Скаут, Скаут… Непогано уявляю собі почуття людей, яким не хотілося розчаровуватися в Атикусі, але в мене більше проблем виникло із Джін-Луїзою. Хороша ж була дитина, а виросла… Як і всі ми. І це також багато каже – тільки вже про схильність читачок та читачів до романтичної ідеалізації. А корисний ж досвід! Особливо тому, що напівфабрикатом для нього слугує настільки епохальний текст як “Вбити пересмішника“. Головне, не давати дітям читати книжки прям впідряд – до думки, що етичного вартового доведеться викохувати самотужки, ще треба звикнути. Вибач, Джін-Луїзо, що тобі довелося дорослішати. Для культово-застиглих персонажів – це непересічна доля.

Ксенія Сокульська

Джерело: vaenn.wordpress.com

Ксенія Сокульська
Журналістка, феміністка, запійна читачка, кіноманіячка. Українка, болгарка, англоманка. Рукодільниця, посткросерка, колекціонерка барбєй. Підвіконна садівниця і екс-вихователька морської свині. Зануда, буквоїдка та контрол-фрік.
https://vaenn.wordpress.com/

100 thoughts on “Скаут та Ідеалізм

    Залишити відповідь