Що чекає за дверима дому? Уривок із книжки «Дім Терези»

Усі фото: Олеся Дибовська

Коли нестерпний біль від смерті коханого врешті відступає, Тереза вирішує розпрощатися з минулим назавжди. Але тоді ж отримує несподіваний подарунок звідти – ключі від дому з яблуневим садом. Тереза наповнює той дім людьми, такими ж загубленими, як і вона сама. Тут кожен має право на мовчання й час, який зцілює.

День за днем новий дім змінює життя Терези. Незнайомці стають вірними друзями. Потреба допомагати іншим перетворюється на роботу. А за дверима дому її вже чекає нове кохання. Треба тільки відпустити привидів минулого й змогти пробачити собі.

Книгу «Дім Терези» випустило видавництво Discursus. Пропонуємо уривок із неї.

Придбати книжку в Yakaboo


23_2_03

Фрагмент


* * *

Маруся втекла від чоловіка після другого викидня. Спочатку тікала до батьків. Вони попередили, що тут їй не порадники. Утім, дозволили переночувати. Маруся «засинала» під мамину «колискову»: «Вертайся до чоловіка він багатий у тебе є все що ти хочеш куди ти без освіти і без роботи ну і що що б’є іноді мене твій батько не б’є і що з того ні грошей ні квартири нормальної нічого з ним не маю а тобі дурепо пощастило а ти вибрикуєшся аби завтра зранку пішла і перепросила нічого страшного не сталося в родині буває всяке…» Мабуть, мама довго ще говорила. Проте Маруся впала в якесь забуттєве провалля.

Після першого викидня Маруся довго не могла спати. Заплющувала очі й бачила себе мовби збоку: лежить вона на підлозі, не може встати, а її коханий схилився над нею й гамселить. Б’є, не розбираючи куди. Особливо дістається її животу. А коханий ще й примовляє: «Знатимеш наступного разу, курво, що вечерю готувати й подавати треба вчасно! Зле їй було, нудило її. Подумаєш, від вагітності ще ніхто не вмер!» Мабуть, тоді він, як мама тепер, ще щось говорив, але Маруся не пам’ятає: прийшла до тями вже в лікарні. Відчула, що порожня. Лікар із сумом сказав, що дитинку не вдалося зберегти. Але все нормально – і вона згодом обов’язково народить.

– Любить, – перешіптувалися медсестри, заздро позираючи на величезний трояндовий букет та плюшевого ведмедика з листівочкою «Одужуй, кохана».

Лікареві Маруся збрехала, що якось так невдало скотилася зі сходів. Він вдав, що розуміє, бо ж за свою практику ще й не таке бачив. Та й не його це справа, зрештою, пхатися до чужої родини. Тим більше, якщо постраждала так наполегливо переконує, що її брехня є найправдивішою з усіх на світі.

Маруся брехала не тому, що боялася, а тому, що їй було соромно й боляче, що той, кому вона присягала в церкві, убив їхню дитину.

Вона так і не встигла відчути її перші рухи. Були тільки дві смужки та ранкові нудоти, що потім переросли в постійні. Маруся знала, що рано чи пізно вони минуться, а потім дитинка почне її штурхати зсередини, і вона про них більше ніколи не згадає взагалі.

Не сталося… Немов душу з неї витягнули…

Дивилася в стелю й слухала заздрісні зітхання медсестер, що ні на хвильку не покидали Марусю в її vip-палаті.

А за вікном шаленів травень із його п’янкими прокиданнями та народженнями. Із відродженнями та воскресіннями, у яких уже не буде її, Марії. Буде Маруся, Маруська, але не Марія із немовлям.

Попросила медсестер побути наодинці. Нічого вона собі не зробить. Вона ж не дурна.

Залишили, але ввімкнули телевізор, аби не нудилася сама в тиші. Маруся дивилася, як кіношна Марія колише немовля. Перевела погляд на букет троянд. Витягнула першу. Пелюстка до пелюстки, пелюстка за пелюсткою.

Потім ведмедик. Нащо він тепер? Не буде того, хто міг би тягати його за вушка й лапки. Намагалася відірвати голову. Тріснув перший шов, потім другий, третій… Кинула на підлогу. Із купи понищеного трояндового листя й мертвого цвіту визирали порожні очі колись плюшевого ведмедика…

Відчула втому. Заплющила очі…

Здригнулася від дотику чоловіка. Глянула на підлогу. Чиста. Приверзлося їй все те чи санітарка прибрала?

А він стояв на колінах, просив вибачення, цілував руки. Марусі було все одно.  Сказала, що пробачає – просто, аби дав їй спокій. Отримала натомість нову каблучку з рубіном, немов крапля крові. Жодного разу не одягнула.

Пробачила, коли перестали снитися криваві сни. Чоловік усе ж таки… Вона йому присягала…

Зажили своїм спокійним розміреним життям. У нього – бізнес. У неї – домашні клопоти. Натирала до блиску підлоги та меблі, виготовлювала делікатеси, ходила на благодійні ярмарки та йогу. Усе – як у людей.

Він був добрим та ніжним. Квіти, яким Маруся не забувала міняти воду. Прикраси, які вона чемно складала до скриньок. Час від часу він сідав із нею й задоволено перебирав подаровані цяцьки: мовляв, бачиш, люблю тебе. Просив щось одягнути на себе. Маруся чемно одягала, бо звикла його слухатися: він старший, він розумніший, зрештою, він її чоловік.

Удруге дві смужки повторилися за рік. Маруся злякалася. Але він був дуже ніжним. Квіти, обійми, чергова каблучка. І коли Маруся вже майже не боялася, усе почалося знову. Колись вона дивилася фільм, де герой проживав той самий день щодня. Але йому не було так, як їй. Він просто жив і дратувався від того, що живе. А Маруся… Маруся зрозуміла, що це кінець… Дивом уціліла. Вона, але не її дитина… Знову лікарня. Інший лікар каже, що треба було бути обачнішою. Знову заздрісні зітхання медсестер. Троянди. Ведмедик. Чоловік на колінах. Уже не шматувала квіти, не рвала м’яку іграшку. Лежала й чекала, коли її випустять. Не тікала до мами. Розуміла – нема сенсу.

Повернулася додому. Варила обіди та вечері, подавала ранкову каву та вечірній чай, усміхалася чоловікові, лягала з ним у ліжко, ходила магазинами, намагаючись оминати парк, де гуляли мами з візочками.

Що вона відчувала тоді? Нічого. Не було її. Була жінка, що нечутною тінню сувалася квартирою та містом і чекала, поки набридне своєму чоловікові. Вірила, що набридне, і тоді він піде геть. А поки що слухняно виконувала його забаганки. Зрештою, їх не так уже й багато було. Маруся з жахом усвідомлювала, що вважає його нормальним, якби не… оті такі агресивні реакції на її вагітність. Мабуть, варто було знайти сімейного психолога й ходити до нього тижнями-місяцями-роками. Або порпатися в його нелегкому дитинстві й шукати пояснення-виправдання неадекватної дикості. Маруся в тому нічого не тямила. Вона просто хотіла… добути до кінця життя – та й усе.

За кілька місяців знову відчула під серцем… Не треба було тестів, лікарів. Знала. Дочекалася, доки чоловік поїде у відрядження. Не брала ні речей, ні коштовностей – лиш те, у чому була. Написала записку: «Прощавай. Іду до вбитих тобою дітей. Будь щасливим».

І пішла… Дісталася вокзалу. Сіла в першу ж електричку. Доїхала до якоїсь станції. Звідти ще кудись. Звідти – ще…

Дивилася, як пробігають дерева та електричні стовпи повз вікна поїзда й думала, куди ж утекти по-справжньому… Якщо не повірить, що наклала на себе руки, то неодмінно знайде. І що тоді буде? Не пошкодує. Точно вб’є. І її, і немовля… Стало моторошно. Сльози підкотилися до горла. Не втримала їх.

– Вибачте, я можу допомогти? – над нею нахилилася молода жінка.

– Ні…

– Може, водички?

– Ні, дякую.

– У мене є шоколадні цукерки, хочете?

Від думки про шоколад Марусю знудило, і вона помчала до туалету.

Коли повернулася, жінка перелякано кліпала.

– Вибачте, – прошепотіла Маруся.

– Ви вагітні? – усміхнулася та.

– Ні… Так…

– Це ж гарно… – зітхнула незнайомка.

– Гарно… – і Маруся розплакалася знову.

– Не треба… – жінка сіла ближче й обійняла.

Марусі зробилася так добре й тепло, що вона не витримала й розповіла все-все. Жінка просто слухала. Урешті, промовила:

– Хочете зі мною?

– Куди?

– Не знаю точно. Я ще в цьому місті новенька, але тут затишно. Їдемо, а там видно буде. Вам немає, до кого їхати, а мені самій страшнувато.

– Добре, – Маруся здивовано кліпала на незнайомку. – У вас обійми дуже затишні.

– Не ви перша про це говорите. Вас як звуть?

– Марія…

– А я Тереза…


Читати: Вона. Головний герой – це героїня

Читати: Що стається в маленькому містечку, те там і залишається


Придбати книжку в Yakaboo

(Visited 103 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)