Общее пространство. Фрагмент романа «Свое время» Яны Дубинянской

Роман «Свій час» Яны Дубинянской имеет несколько увлекательных сюжетных линий, действия его происходят в разных временных и пространственных рамках. Внимательные любители литературы с удовольствием заметят в нем вполне узнаваемых персонажей литературного тусовки, угадают любимое книжное событие страны и, конечно же, старинный и таинственный город, который охраняют каменные львы. Роман 2016 вышел в издательстве Старого Льва.

Время не терпит, когда его приватизируют, и иногда способно затянуть наглецов в неприятные происшествия. Время изменчиво и одновременно неподвижно, оно может быть общим для всех, и для каждого — персональным.

Перевод с русского языка: Виктория Стах, дизайн обложки: Татьяна Омельченко.

Фрагмент романа
***
ІІІ

Я вже звикла тримати його за руку.
І нічого надзвичайного. Спершу тепло і шорстко, і невеличкий дискомфорт тісноти в долоні, потім стає трохи слизько, а якоїсь миті все це нівелюється, вирівнюється температура тіл, сухість і вологість, шкіра вростає у шкіру.
Чимсь нагадує синхронізацію. Перший страх перед дотиком минає, а наступного разу його, може, і геть не буде.
Та звикнути до одного хроноса на двох абсолютно неможливо.
Іґар сказав: так треба. Необхідний півзахід, підготовчий етап, перш ніж відмовитися від хроноса цілком. Я відразу вирішила, що цього ніколи не станеться. Та Іґар чомусь вважає, начебто він мене вмовив.
Тут таке дивне світло, що мерехтіння зовнішньої оболонки майже не видно, та я однак відчуваю обриси цієї хисткої вісімки, недорозділеної амеби, пульсуючого знака нескінченності, що всередині нього ми тримаємося за руки, бо інакше не можна. Хронос на двох — абсурд, до того ж абсурд ризикований: жоден із нас не може бути впевнений, що контролює нашу спільну оболонку і в разі необхідності зуміє уникнути хроноконфлікту.
Іґар регоче щоразу, чуючи від мене це слово. Він нічогісінько не тямить, йому смішно.
Нащо я з ним пішла?..
Гадала, це буде схоже на Загальний простір. На всі ці натур-варіанти для еквомільйонерів: море, гори, водоспади, острови, ультратонкий хронос пропускає запахи і тактильні відчуття, цілковита ілюзія злиття з біосферою і таке інше; такі розсилки з промороликами регулярно падають у комунікацію. Я хотіла переконатися, що це все дурниці, рекламні витребеньки і що кращого місця за мій особистий маленький сад вони все одно не вигадають. Просто глянути задля цікавості: незаконно, проте задурно — коли він уже звалився на мою голову, шалапутний авантюрист Іґар Сун на прізвисько Чіпастий, то чому б не скористатися раз у житті з такої осяйної нагоди, махнувши на все рукою?..
Я й сама часом не цураюсь авантюризму, шість із половиною відсотків за Брітлінгом, яскравий компонент самодостатньої особистості…
Але тут усе геть інакше.
Міцніше чіпляюся в його руку. Ми вдвох такі вразливі, тому треба, щоб керував, у прямому сенсі древнього слова, хтось один. Ясно що Іґар — він принаймні розуміє, де ми є, і знає, куди йти. А мені лишається хіба простувати за ним услід, тінню, хвостом, з максимальним, без застережень, ступенем довіри. Тверезе, зважене рішення з мого боку, і жодним чином не вияв жіночої слабкості, як він, либонь, самовдоволено думає. Слабкість я виявила, впустивши його. І коли погодилася на цю авантюру, не маючи про неї жодного уявлення.
Мабуть, варто роззиратися навсібіч. Та, виходить, дивитися лише під ноги, туди, куди доводиться їх ставити, вільною рукою тримаючи поділ довгої спідниці й ретельно обираючи місце посеред гострого каміння, сплутаної вижухлої трави та неутилізованих відходів різного ступеня розкладу і корозії. Нашарування упаковок крихко шурхотить під обцасами, напівзабуті бренди наповзають один на одного, навіть тут змагаючись за лідерство та новизну. Сухі стебла з парасольками на кінці проростають крізь вічну зелень застарілих плат і потрощені кільця напівпрозорих дисків — цього добра, кутастого і нищівного для черевичків — нащо я їх взула? — тут найбільше.
— Цвинтар чийогось цифрового життя, — киває Іґар. — Ми вважаємо, після нього щось залишиться. А воно ось.
Заперечую:
— Це ж лише залізо. Цифрове життя в мережі.
— А що як мережа накриється? Зовсім?
Він копає носаком якусь плату — у нього ж взуття зручне, черевики на несамовито товстій підошві, що помітно додають зросту, — і хронос на мить спалахує на ній кетягом іскор, немов на розрив, і я здригаюся.
— З цієї штукенції я би зчитав інфу, коли що. Носії пам’яті залишаються носіями, одні гірше збереглися, інші краще.
Залежить від удачі та хисту. Але річ у тім, що це вже нікому не потрібно. Історія, пам’ять — вони цікавлять когось лише за умови спільного часу. Як у нас із тобою!
Він регоче. З Іґарем неможливо збагнути, чи серйозно він говорить.
— Ми скоро прийдемо?
— Ось! Мені подобається твій поняттєвий апарат. Це, Ірмо, певний прогрес. Скоро вже, скоро.
Цифровому цвинтарю не видно ні кінця ні краю. До подолу попричіплялися бадилинки і дрібне сміття, черевички безнадійно подерто, хилитається лівий підбор. Ні, я сюди попхалася не з допитливості й авантюризму. А тому що він, Іґар, покликав. Та ще й вирядилася, мов дурепа.
— Як ти, до речі, почуваєшся? Повітря не дратує?
— Що?
— Відколи ми востаннє бачились, у тебе розвинулася конкретна агорафобія. Як в усіх індивідуалів. Я тоді у Загальному помітив, і Андре теж… пам’ятаєш Андре? Ти йому, до речі, сподобалася, я ревнував. А тут же ще гірше. Тут абсолютно відкрита місцина.
— Ні, мені нормально.
Повітря мене не дратує, з якого дива. Я боюся лише людей.
Усе-таки піднімаю очі й дивлюся вдалечінь. Бачу безкраю рівнину, присипану сміттям і мотлохом, де‑не-де збитим у кучугури, надто навколо хирлявих дерев і ріденького чагарника. На рівнині, це з географії, горизонт проглядається на п’ять кілометрів. Себто у радіусі п’ятьох кілометрів точно немає жодного людського житла. Куди ми йдемо? Коли ми бодай кудись дійдемо?
Поняття «куди» і «коли», виявляється, зчеплені між собою у нерозривну вісімку, як ми з Іґаром у спільний хронос. Просто я давно не користувалася ні тим, ні тим.
Зашпортуюсь об щось велике і зазубрене — і остаточно ламаю підбор. Іґар не бачить, простує далі, і наші з’єднані намертво руки натягуються в повітрі.
— Ірмо, що таке?
— Зачекай.
Неможливо пояснити Іґарові, що сталося, що це серйозно, що я справді не зможу далі йти — йому, глумливому, який знає все, зокрема і те, про що мені забули розповісти. Мабуть, метикую гарячково, треба відламати і другий підбор. Але спершу вивільнити руку — а це тим більше неможливо.
— Ірмо? Підводься, ми вже майже прийшли.
Зважуюсь і випростуюся легко, немов прим’ятий пагінець у цифровому проморолику. Іґар, звісно, навіть не помічає, що я вже боса. Тепер слід ще дужче пильнувати, куди ступаю, щоб не поранитися до крові. Крізь пружне поле хроноса тверде і гостре під ногами здається несправжнім, як у невагомості, — але це лише тактильна ілюзія. Аж раптом вона щезає — не встигаю ступити і двох кроків. Скрикую з несподіванки і болю.
— Нічого собі чутливість, — Іґар присвистує. — Послухай, ти наче справжня принцеса. Стій, а підніми-но поділ!..
Мерщій взувайся, ти що?!
Корюся, перш ніж устигаю зрозуміти і обміркувати. За тих два кроки, що відділяють мене від покинутих черевиків, схожих на хворих звірят, примудряюся порізати ногу і кілька разів уколоти другу, а й справді, як я збиралася подолати цим мінним полем щонайменше п’ять кілометрів?.. Сідаю навпочіпки і по кількох хвилинах відчайдушних зусиль таки відриваю з м’ясом і високотехнологічним клеєм другий обцас. Здається нічого, йти можна.
І лише тепер помічаю, що Іґар досі стоїть, скоса дивиться на мене — зацікавлено і з посміхом. Аж так розширив межі хроноса? — але ж це небезпечно, мало що чи хто, хай і в такому безлюдному місці, не можна ж, занадто ризиковано…
Жодного хроноса навколо нас уже немає.
Я давно збагнула, але відчайдушно приховую це від самої себе.
— Ще би спідницю підкоротити, було б зовсім добре, — каже Іґар. — Ходімо. От бачиш, нічого страшного. Я навмисно тебе не попередив.
— Ти…
Не знаходжу достатньо експресивних слів. Та водночас ловлю себе на відчутті такому неочікувано-парадоксальному, що забуваю про все решту.
Мені добре.

Читать: Семь кадров с гуцулкой. Фрагмент романа “Яблуко в тайстрі” Валерии Черней

Читать: Дощило птахами. Фрагмент из украинского перевода романа канадской писательницы Жослин Сосье

Читать: Львовская ретроспектива. Фрагмент романа «Дом с витражом»