Книга «Пробудження» американского невролога и нейропсихолога Оливера Сакса – это реальная история группы пациентов, заболевших сонную болезнь во время эпидемии сразу после Первой мировой войны. Автор приводит истории болезни 20 пациентов. Застывшие в состоянии, похожем на транс, эти мужчины и женщины провели в таком состоянии несколько десятков лет, вплоть до 1969 года. Молодой врач Сакс решил применить новые лекарства. Результаты были и замечательными, и катастрофическими. На протяжении нескольких недель, иногда за одну ночь, пациенты Сакса были «проснувшиеся» от десятилетий недвижимости. Они проснулись в мире, который полностью изменился за прошедшие годы. Некоторые из них были в состоянии приспособиться, другие не могли справиться с изменениями в мире и сами по себе ушли обратно в замороженное состояние. Сам врач был поражен тем, как они смогли выжить в таких муках. Он размышляет над вопросом, какие резервы нашего организма поддерживали их силы все эти годы. Вместе с читателем автор прослеживает все стадии болезни, «пробуждения» и снова рецидива.
Эта книга – трагическая история попытки исцеления и примирения с болезнью, о страданиях и одиночества, которые считались неизлечимыми и поэтому забытыми на долгие годы. Она привлечет внимание людей, заинтересованных в лечении болезни Паркинсона, медиков и широкой публики, увлекается медициной, психологией и возможностями человеческого мозга.
Фрагмент
Досі неуважна й байдужа місіс Б. щотижня ставала дедалі бадьорішою, уважнішою й цікавою до всього, що відбувалося навколо неї.
Так само драматичним, як поліпшення рухливості, і надзвичайно зворушливим було відновлення в цієї пацієнтки емоційної реактивності, адже впродовж багатьох років вона була абсолютно апатичною. Після відновлення голосу місіс Б. ставала дедалі балакучішою, демонструвала розум, шарм і почуття гумору, досі затьмарені хворобою. Особливо їй подобалося розповідати про своє дитинство, що минуло у Відні, про батьків і родину, про шкільні роки, про подорожі й поїздки до сусідніх селищ. Говорячи, жінка часто сміялася від задоволення чи, навпаки, могла зронити сльозу ностальгії — нормальні емоційні реакції, яких вона не мала понад двадцять років.
Поступово місіс Б. стала особистістю і змогла розповісти нам, користуючись живими і моторошними образами, якою знеособленою почувалася до прийому леводопи. Вона описувала свій безсилий гнів і пригніченість у перші роки хвороби і розповідала про те, як згодом ці почуття переросли в апатію. «У мене зникли всі настрої, — говорила вона. — Я збайдужіла до всього. Ніщо не бентежило мене, навіть звістка про смерть батьків. Я забула, що означає бути щасливою чи нещасною. Добре це чи погано? Ні те, ні інше. Це — ніяк».
1969–1971 роки
Курс лікування леводопою у випадку місіс Б. перебігав напрочуд вдало66. Два роки, протягом яких пацієнтка приймала препарат, вона була вражаюче активною, мала ясний розум і відчувала, що живе на повну силу. Щоправда, наприкінці другого року лікування відбулося певне зниження енергії й рухливості, а також з’явилися незначні рецидиви патологічної активності. Їх буде описано в тому контексті, у якому вони виникали.
Більшість зі згаданих рецидивів були пов’язані з відновленням емоційних контактів (та хвилею спричинених ними емоцій) з доньками, зятями, онуками й багатьма іншими родичами, коли місіс Б. повернулася в реальне життя. Пацієнтка пам’ятала всі дні народження й річниці і ніколи не забувала надіслати листа з привітаннями. Вона була дуже мила, охоче приставала до автомобільних поїздок, відвідин ресторану чи театру, та найбільше полюбляла гостювати в родичів, причому не надокучала їм нав’язливістю чи вимогливістю. Місіс Б. знову почала спілкуватися з рабином та ортодоксальними пацієнтами шпиталю, сумлінно відвідувала релігійні служби і понад усе любила запалювати свічки в шабат. Одно слово, вона відновилася як особистість, ставши колишньою набожною віденською леді зі шляхетної родини, жінкою із сильним характером. Хвора легко прийняла статус бабусі, незважаючи на те, що час від початку третього до кінця сьомого десятиріччя її життя просто зник у небутті.
За десятиріччя хвороби місіс Б. не стала злостивою і роздратованою. Напевне, це було наслідком її апатії. «Мені часто здавалося, — розповідала одна з доньок хворої, — що мама нічого не відчуває, але все помічає і запам’ятовує. Прикро було бачити її в такому стані, а втім, сердитися я не могла. Зрештою, чи ж можна сердитися на привид або звинувачувати його?»
Упродовж лікування леводопою місіс Б. мала дві гострі психічні реакції. Першу спричинило те, що чоловік не прийшов до неї разом з іншими членами родини. «Де він? — питала жінка в дочок. — Чому він не прийшов до мене?» Доньки намагалися уникнути відповіді чи говорили, що батько захворів, кудись поїхав, йому ніколи тощо. (Насправді, чоловік місіс Б. помер за п’ять років до описуваних подій). Численні розбіжності в розповідях доньок стривожили хвору і спровокували короткочасне марення: вона чула голос чоловіка в коридорі, бачила його ім’я в газетах і «розуміла», що в нього чимало «романів». З огляду на це я попросив дочок розповісти місіс Б. правду. Реакція хворої була такою: «Ох! Ви ж мої дурненькі! Чому ж відразу не сказали?». Потім вона пережила недовгий період печалі й жалоби, протягом якого марення зникли.
Інший психотичний епізод був пов’язаний зі швидко прогресуючим погіршанням зору (до лікування леводопою пацієнтку це абсолютно не бентежило). Особливо стрімко місіс Б. почала втрачати зір протягом другого року лікування леводопою: обличчя її дітей, обличчя світу раптом стали нечіткими, майже невловимими. Пацієнтка збунтувалася проти діагнозу «вікова макулярна дегенерація, прогресуюча й невиліковна», тим паче, що діагноз цей повідомив спеціаліст, якого вона бачила вперше. Ба більше, діагноз було виголошено як остаточний вирок і без жодного співчуття. Упродовж кількох тижнів місіс Б. благала нас повернути їй зір, а у своїх кошмарах і галюцинаціях знову добре бачила. Протягом цього болісного періоду в пацієнтки виник цікавий «тик торкання». Жінка повсякчас торкалася поруччя, меблів і — головне — людей, що проходили повз неї коридором. Якось я запитав, навіщо вона це робить. «Хіба можна мені за це докоряти? — вигукнула місіс Б. у відповідь. — Я майже нічого не бачу. Доторкаючись до всього навколо, я тримаю зв’язок зі світом».
У липні 1971 року місіс Б., яка ніколи не вирізнялася особливою «інтуїтивністю», незважаючи на задовільний загальний стан, раптом відчула наближення смерті. Це передчуття було таким сильним, що хвора зателефонувала своїм донькам. «Приходьте до мене сьогодні, — сказала вона. — Завтра для мене не настане… Ні, я досить добре почуваюся. Ні, мене нічого не турбує, просто я знаю, що сьогодні уві сні помру».
Тон пацієнтки був доволі розважливим. Вона просто повідомила «сухий факт». Вона говорила про власну смерть так спокійно і переконливо, що ми стривожилися, призначили аналізи крові й кардіограму, результати яких, до речі, були в межах норми. Увечері місіс Б. обійшла відділення і з гідністю, що не допускала посмішок, на прощання потиснула всім руки.
Вона лягла спати і вже не прокинулася…
Читать: Новинки декабря. 93 книги на любой вкус
Читать: 10 книг по психологии, которые помогут понять себя и мир вокруг
Читать : Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій. Отрывок из книги
13 thoughts on “Она легла спать и уже не проснулась… Пробудження. Отрывок из книги”