Самый эмоциональный бестселлер «Хлопчик у смугастій піжамі» вышел на украинском. Фрагмент из книги

Если вы не верите, что история о 9-летнем мальчике может свести на нет любую тоталитарную идеологию и милитаристские гонки, тогда вы просто не читали «Хлопчика у смугастій піжамі» ирландского писателя Джона Бойна. Роман номинирован на два десятка литературных премий, в том числе и на British Book Award, изданный 50-ти языках мира. Что привело к такой популярности? Детская невинность и уверенность в том, что все мы равны, а колючая проволока — лишь условность. Книга была издана в издательстве «Видавництво Старого Лева».


В центре действия книги — 9-летний Бруно, который беззаботно живет в прекрасном пятиэтажном доме в центре Берлина, вместе со своей семьей и друзьями. Счастье Бруно тускнеет в тот день, когда горничная, упаковывая чемодан мальчика, рассказывает о переезде семьи в другой город. Отца Бруно — офицера — повысили по службе. И хотя мальчика не обходит волна беспокойства, охватывающей по этому поводу его ближайших родственников (немецких интеллигентов), он ожидает найти новых друзей. Однако подружиться с кем-то в Долой-Отсюда оказывается непросто. Ни качели, ни игры с прислугой не радуют его. Поэтому мальчик идет к странному лагерю неподалеку, где живут люди, все как один одеты в полосатые пижамы. Там он находит лучшего друга — Шмуля, родившегося с Бруно в один день. Ребятам интересно и весело общаться, хотя их и разделяет забор из колючей проволоки. И, конечно, когда у друга случается беда — отец Шмуэля внезапно исчезает — Бруно переодевается в полосатую пижаму, чтобы помочь ему…

В этой драматической истории маленький Бруно — только проводник. Его чистый детский разум и не замыленное грязью политических доктрин мировосприятие показывает читателю, к чему может привести искаженная логика взрослых, представления, кто заслуживает жизни меньше других, а также сила судьбы и безумие случая. Об этом и рассказывает удивительная книга «Мальчик в полосатой пижаме» … А еще о силе дружбы, любви к ближнему и бескорыстности.


«Иногда среди потока книг появляется та, что пробуждает чувства, тревожит разум и надолго застревает в памяти. «Мальчик в полосатой пижаме» — именно такая книга». The Yorkshire Evening Post

«Мощная и тревожная… Как и «Дневник Анны Франк» эта книга является вводной в тему». USA Today

«Очень простая и абсолютно незабываемая. В этой книге нет никаких монстров и чудовищ, однако настоящий ужас всегда скрывается в повседневности ». Ireland On Sunday

«Печальная, глубокая и волнующая притча о человеческой чистоте, которая всегда по ту сторону добра и зла». The First Post

«Маленький шедевр». The Guardian

«Удивительная вещь, такая простая и такая легкая, она буквально разрывает душу». The Irish Times


Джон Бойн — ирландский писатель. Автор восьми романов для взрослых и четырех романов для детей. Книги Бойна переведены 50 языков мира.

Родился в Дублине в 1971 году. Изучал английскую литературу в Тринити Колледже, писательское мастерство в Университете Восточной Англии, где стал обладателем премии Кертиса Брауна (премия, присуждаемая за лучшее студенческое произведение в прозе).

Его ранняя проза состояла главным образом из рассказов. Первый рассказ Бойна — «Entertainments Jar» («Фляга развлечений») попала в шортлист Hennessy Literary Award в Ирландии. Всего он издал около 70 рассказов и 8 романов.

Роман «Хлопчика у смугастій піжамі» (2006) был экранизирован компанией Мирамакс. Фильм получил несколько престижных кинопремий. Сам роман получил две премии Irish Book Awards, премии Bisto Book of the Year и был призером или представлен в шорлистах нескольких международных наград. Кроме этого, роман 80 недель возглавлял список бестселлеров Ирландии и возглавил New York Times Bestseller List и был бестселлером в Испании в 2007-м и 2008-м годах. Во всем мире продано более 5 миллионов экземпляров книги.


hlopchyk_v_smugastij_pizhami_0

Фрагмент

Коли Бруно вперше наблизився до хлопчика, той сидів, схрестивши ноги на землі, дивлячись на пилюку під собою. Проте через мить він подивився вгору, й Бруно побачив його обличчя. Обличчя також було дуже дивне. Шкіра майже сіра, але такої сірості Бруно ніколи раніше не бачив. Хлопчик мав великі очі кольору солодкої карамелі. Білки були дуже білі, й коли хлопчик подивився на
нього, то Бруно здалося, що на його обличчі нічого немає, крім величезних засмучених очей. Бруно ніколи не бачив худішого або сумнішого хлопчика, але подумав, що буде цікаво побазікати з ним.
— Я досліджував місцевість, — сказав він.
— Справді? — запитав хлопчик.
— Справді. Я ходив майже дві години.
Строго кажучи, це було неправдою. Бруно здійснював своє дослідження лише трохи довше, ніж годину, але він не вважав легке перебільшення неприпустимим. Це було не те саме, що збрехати, і робило його видатнішим шукачем пригод, аніж він насправді був.
— Ти щось знайшов? — запитав хлопчик.
— Дуже мало.
— Узагалі нічого?
— Я знайшов тебе, — через мить відповів йому Бруно.
Він подивився на хлопчика й хотів його запитати, чому він такий засмучений, але завагався, бо подумав, що таке запитання може здатися грубим. Він знав, що іноді люди, які сумують, не хочуть, аби їх запитували про це. Іноді вони й самі розповідають про причину свого смутку, а іноді говорять про це по кілька місяців, але в цьому випадку Бруно подумав, що він ліпше зачекає, перш ніж скаже нехай там що. Він усе ж таки дещо відкрив під час свого дослідження, й тепер, коли нарешті трапилася нагода поговорити з тим, хто перебував по той бік колючого дроту, йому хотілося використати цю можливість якнайбільше.
Він сів по цей бік загорожі, схрестив ноги так само, як той малий хлопчик, і пожалкував, що не приніс із собою плитки шоколаду або пиріжка, які вони могли б розділити.
— Я живу в будинку по цей бік загорожі, — сказав Бруно.
— Справді? Одного разу я бачив той будинок здалеку, але я не бачив тебе.
— Моя кімната на другому поверсі, — сказав Бруно. — Я можу звідти дивитися через загорожу. Мене звуть Бруно, до речі.
— А мене Шмуль, — сказав малий хлопчик.
Бруно почухав собі обличчя, не певний, що правильно почув ім’я хлопчика.
— Як тебе звати, ти сказав? — запитав він.
— Шмуль, — відповів малий хлопчик, начебто це було найзвичайнісіньке ім’я у світі. — А як, ти сказав, звуть тебе?
— Бруно.
— Я ніколи не чув такого імені, — сказав Шмуль.
— А я ніколи не чув такого, як твоє, — сказав Бруно.
— Шмуль, — він ненадовго замислився. — Шмуль… Мені подобається, як воно звучить, коли я його промовляю. Шмуль. Воно звучить, як свистіння вітру.
— Бруно, — сказав Шмуль, задоволено кивнувши головою. — Так, я думаю, що твоє ім’я також мені подобається.
Воно звучить так, ніби хтось тре долонею об долоню, щоб зігрітися.
— Я ніколи не зустрічав хлопця, якого звали б Шмуль, — сказав Бруно.
— По цей бік загорожі є десятки Шмулів, — сказав хлопчик. — Можливо, й сотні. Мені хотілося б мати ім’я, яке належало б тільки мені.
— А я ніколи не зустрічав когось, кого би звали Бруно, — сказав Бруно. — Крім себе самого, звісно. Схоже, що я один Бруно у світі.
— Тоді ти щасливий, — сказав Шмуль.
— Мабуть, щасливий. А скільки тобі років? — запитав Бруно.
Шмуль подумав, подивився на свої пальці й став загинати їх, ніби щось підраховував.
— Мені дев’ять років, — сказав він. — Я народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.
Бруно подивився на нього з подивом.
— Що ти сказав? — запитав він.
— Я сказав, що я народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.
Очі в Бруно широко розплющилися, а його рот утворив літеру «о».
— Не вірю, — сказав він.
— Чому ти не віриш? — запитав Шмуль.
— Ні, — сказав Бруно, швидко похитавши головою. — Я не хотів сказати, що не вірю тобі. Я хотів сказати, що здивований, от і все. Бо мій день народження також п’ятнадцятого квітня. І я народився в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому році. Ми народилися в один і той самий день.
Шмуль поміркував про це.
Отже, і тобі дев’ять років, — сказав він.
— Атож. Хіба це не дивно?
— Дуже дивно, — сказав Шмуль. — Бо хоч на цьому боці загорожі і є десятки Шмулів, але я не думаю, щоб мені коли-небудь зустрічався хтось із тим самим днем народження, що й у мене.
— Ми як близнюки, — сказав Бруно.
— У якомусь розумінні, — погодився Шмуль.
Несподівано Бруно опанувала велика радість. Він пригадав Карла, Даніеля й Мартіна, своїх трьох найкращих у житті друзів, пригадав, як весело було їм разом у Берліні, й усвідомив, яким самотнім він почувався тут, у будинку Геть-Звідси.
— У тебе багато друзів? — запитав Бруно, трохи схиливши голову набік, поки чекав на відповідь.
— О, так, — сказав Шмуль. — У певному розумінні.
Бруно спохмурнів. Він сподівався, що Шмуль скаже, буцім друзів у нього немає, бо в такому разі вони б знайшли ще одну спільну рису.
— Близьких друзів? — уточнив він своє запитання.
— Не скажу, що дуже близьких, — відповів Шмуль. — Але нас багато — я маю на увазі хлопців мого віку — по цей бік загорожі. Проте більшість часу ми б’ємося. Чому я сюди й прийшов. Щоб побути на самоті.
— Це так несправедливо, — сказав Бруно. — Я не розумію, чому мене тримають по цей бік загорожі, де немає нікого, з ким я міг би поговорити або погратися, а ти маєш десятки друзів і, мабуть, щодня граєшся по кілька годин.
Я повинен поговорити про це з батьком.
— Звідки ти сюди приїхав? — запитав Шмуль, звузивши очі та з цікавістю подивившись на Бруно.

— З Берліна.
— Де це?
Бруно відкрив рота, щоб відповісти, але зрозумів, що точно не знає.
— У Німеччині, звичайно, — сказав він. — А ти хіба приїхав не з Німеччини?
— Ні, я приїхав із Польщі, — сказав Шмуль.
Бруно спохмурнів.
— Тоді чому ти розмовляєш німецькою мовою? — запитав він.
— Бо ти привітався зі мною по-німецькому. Тож я й відповів тобі по-німецькому. Ти вмієш розмовляти польською мовою?
— Ні, — сказав Бруно, нервово засміявшись. — Я не знаю нікого, хто розмовляв би двома мовами. Тим більше в нашому віці.
— Мама була вчителькою в моїй школі, вона навчила мене німецької мови, — пояснив Шмуль. — Вона також розмовляє французькою мовою. Й італійською. Й англійською. Вона дуже розумна. Я ще не розмовляю ні французькою, ні італійською, але вона пообіцяла навчити мене англійської мови, бо одного дня знання цієї мови може мені знадобитися.
— Польща, — замислено сказав Бруно, зважуючи це слово в себе на язиці. — Вона не така гарна, як Німеччина, правда ж?
Шмуль спохмурнів.
— Чому? — запитав він.
— Ну хоч би тому, що Німеччина — найбільша з усіх країн, — відповів Бруно, пригадуючи те, що підслухав із суперечки батька з дідусем, причому не один раз. — Ми всіх переважаємо.


Читать Как рассказать ребенку о гетто
ЧитатьПрозаические короткометражки не только о войне
ЧитатьСказка для взрослых о жизни и смерти. Фрагмент романа «Довгі часи» Владимира Рафеенка
ЧитатьНепростые детские книги: о войне, потерях, беспризорности, сексе и любви без ограничений

(Visited 695 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com