“Нащо Ви мене так ідеалізуете? Я справді боюсь сього!” 13 цитат из писем Леси Украинки

Ко дню рождения Леси Украинки, классика, а по взглядам абсолютного современника (убедитесь сами), публикуем 13 цитат из книги «Леся Українка. Листи 1876—1897» издательства Комора. Письма наиболее сильно демонстрируют нам Лесю как живого и современного человека, такую близкую и понятную нам всем.

Blank vector white book cover template.

1


Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую «Європу» та європейців; певне що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч де-що.

Перше вражіння було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший.

Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. (до Драгоманова, Відень, [5 ]17.III.1891 р.)

2


А що наші люде лінюхи, то таки лінюхи, бачу я тепера добре!

У нас бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тілько очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а де які, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються. Та думаю, що то недовго триватиме, бо де-далі то такі часи настануть, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути (До Павлика М.І., Колодяжне, 5 (17).ХІІ.1891).

3


Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном.

Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки, що мусить такі ліберально-поступові газети читати як напр[иклад] «Новости» 368. Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італіянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а то ще недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська. Я надіюся, що може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то може згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. (До Драгоманова, Відень, [5 ]17.III.1891 р.)

4


Шкода, що роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний більш робить solo на власну руч.

Не знаю, чи тут обставини винні, чи той знакомий український індивідуалізм… Але у нас, щоб жити між якою-небудь громадкою, то треба таки багато до чого привикнуть, а на ту привичку тратиться стілько сили, що краще її на що потрібніше обернути. (До Драгоманова М.П., квітень-травень 1893 р.)

5


Що ж до того, що часто украіньські семьї говорять по російськи, то здається не так давно було, що галицькі русиньські семьї говорили по польськи, — як би у нашої мови були такі права в Россії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тілько я сього каміня не зважуся здійняти. (До Маковея О.С., Київ, 31.Х (12.ХІ).1893)

6


«…нащо Ви мене так ідеалізуете? Я справді боюсь сього! Аже коли хто розчарується в своєму ідеалі, то зараз йому хочеться розбить сей ідеал, за те, що він ніби то брехав. Ну щó, як Вам коли захочеться розбить мене?

… Мені не одні Ви казали, що при мені люде робляцця луччими, — сьому я б хотіла вірить, бо се був би дуже щасливий дар. Все таки, не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше, — ніхто не вартий сього, бо ідеал, се ідея, а не людина». (До Макарової А.С., Колодяжне, 2 (14).V.1894)

7


Ще теж я не розумію, чого вибори так дорого коштують, аже подорожі і льокалі не така вже дорога річ.

Колиж гроші потрібні «для впливу», то їх шкода на се, бо се значить оплачувати деморалізацію. Ліпше обернути ті гроші на що кращого. Міцна партія мусить мати вплив і без грошей, а инакше її вплив нічого не варт, хоч би й як багато коштував. Така знов моя думка і я знов її кажу, не думаючи про «місцеві обставини». (До Павлика М.І., Софія,[15] 27.VІ.1894)

8


Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикростів та інкримінації, які дістаються Вам, то я об тим не буду журитись ні трохи. Шкода тілько, що товаришів у мене трохи мало, ну, та все ж не буду одна в полі.

Врешті і один в полі єсть коли не воїн, то все ж робітник, а се може більш стоїть, ніж воїнське званіє!

(до подружжя Драгоманових, Владая, 22.VІІІ.1894).

9


Врешті се може розумування старої дівчини in spe, краще тих родинних справ не чіпати. Тілько, не знаю, мені чогось шкода тих жінок, що приносять такі великі (і хто знає на скілько потрібні) жертви. Я, здається, не могла б так офірувати себе, мого альтруізму на се не стало б (До Павлика М.І., Софія, 31.І(12.ІІ).1895).

10


«я всеж таки трошки оптимістка, чі то скоріш прогрессістка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки — коли б він скоріше йшов, а то стілько сили й людей даремнісінько гине.

А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чі може так буде здаватись, що марне?) поки що небудь людське вийде». (До  Павлика М.І., Софія, [2] 14.ІІ.1895).

11


Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. (До Павлика М.І., Софія, 7 [19].ІV.1895)

12


Я не знаю, звідки пішла ся слава, що я така ненавидна націоналістка?

Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их], наче-б то я коли признавалась до каннібальського profession de foi! (До Кривинюка М.В., Київ, початок травня 1897 р. (сер. травня 1897 р.)

13


Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тілько половину Kapital’a  «проштудіровала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой сістеми» про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї. Ні, видно се Novum Evangelium  все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть. (До Косач О.П. (сестри), Ялта, 30.VІІІ (11.ІХ).1897).


Подготовила: Оксана Плаксий

(Visited 1 444 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com