Париж — не Вильно. Фрагмент романа Яцека Денеля “Матінка Макрина”

В книге Яцека Денеля “Матінка Макрина” из переплетенных монологов Макрины-Юльки возникают различные версии одной частной истории, которая гласит, что разграничить набожность и смех, святость и безумие иногда почти невозможно, а часто — просто никому не нужно. Мы же всегда верим в то, во что хотим верить.

Выдающиеся мистификации, жертвами которых становятся тысячи людей, даже довольно образованных и вполне степенных, — не изобретение «эпохи постправды». В матушки Макрины Мечиславськой, святой мученицы за католическую веру, предотвращали ласки сановники и аристократы, она имела аудиенции у Папы и была знакома с Адамом Мицкевичем, о ней писали Юлиуш Словацкий и Станислав Виспьянский.

Яцек Денель — польский поэт, переводчик, писатель и художник. Родился 1 мая 1980 в Гданьске. Окончил общеобразовательный лицей им. Стефана Жеромского, а затем учился на междисциплинарных индивидуальных гуманитарных курсах Варшавского университета.

Пишет стихи, прозаические произведения, переводит с английского и русского. Является лауреатом многих литературных конкурсов. Работал некоторое время на телевидении, где вел культурную программу, пишет статьи для известных польских СМИ. А также входит в Программный Совет Галереи Захента (Национальная Галерея Искусств). Живет в Варшаве. На украинский перевели три его романа: “Сатурн, “Ляля” и “Матінка Макрина”.

InkedMakryna_LI

Фрагмент романа

“Матінка Макрина”


Париж — не Вільно, Париж — не Мінськ, Париж — не Мядель, і не про бруківку тут мова, не про високі будинки, палаци, багатства, кришталеві дзеркала, шелесткі шовки, а про людську спритність, про море франтів, про швидкість, із якою газети розносять чутки. Що одного дня надрукують у Парижі, у Москві прочитають десь днів за десять, а відповідь пришлють ще за тиждень; тут той, хто одного дня славний, на другий — уже забутий; у вівторок у палацах і салонах говорять тільки про співачку або про якогось промовця, або про знаменитого капелюшника, що винайшов нову форму циліндра, у середу те саме повторюють міщанки, у четвер — біднота, а в п’ятницю навіть жебрак про колишню знаменитість не пам’ятає; співачка, чия вилизана парсуна прикрашала перші сторінки газет, тепер із великим носом і каправим оком лякає на останній сторінці в рубриці карикатури. Тут я не могла дозволити собі помилки, фальшивого руху, тут не було місця для нудних історій; треба постійно хмиз у вогонь підкидати, піти з візитом до тієї дами, до іншої, то до поляків, то до французів, розмовляти з журналістом, заморським послом, княгинею, єпископом із провінції; провести весь вечір, обходячи найшанованіших осіб або, навпаки, сидіти в кутку й невтомно та безпомильно відповідати на запитання, бо вже один за другим чигають дженджики, щоби зробити з помилок жарти, щоб поглумитися навіть із найбільших святинь.

Я ввійшла як твердий, загартований ключ у механізм величезного годинника, де непоступливо обертаються зубчаті шестерні, а потім мусила так усе накрутити, щоб ані пружина не розірвалась, ані шестерні мене не розчавили.

Спочатку було польське товариство, де всі змагалися з усіма: вони неодноразово просиджували до ночі, зводячи дріб’язкові порахунки, хто п’ятнадцять років тому добре ходив у бій, а хто гірше, хто зрадник і ходить на поводу в москалів, хто точно срібні рублики бере в російського посла, а хто — це завжди про себе самого — щирий патріот; одні горлають про свободу для селян, другі — про преображення в ангелів; одні — побожні, другі — ображені. Панує над усім цим князь, якого дехто називає польським королем. Я бачила його зблизька та навіть розмовляла, бо у вересні він влаштував бенкет на мою честь у своєму палаці Отелямберт на острові: я сиділа під розмальованою стелею, наді мною висіли голі п’яти якоїсь поганської богині, а я всім розповідала про Семашка та про білий труп, що плив під моїми ногами в мядельському озері. Князь — худий і кощавий, як шматок сушеного м’яса, вбраний у чорний сурдут — мешкає в цьому стародавньому палаці, до нього ходять хороводами і з вискоками, перед ним плазують, змовляються одне проти одного, немовби тут справжній двір, немовби те, що він скаже, що-небудь означає, немовби він може одним наморщенням брови заслати цього на Сибір, того зробити губернатором, але він не може нічогісінько, тільки влаштовувати прийняття, кілька годин посидіти із суворою міною на стільці з високим бильцем; начебто він приймає французьких депутатів і заморських дипломатів, хоче підписати союз із турецьким султаном проти Росії, а може, ще з китайським імператором й американським королем — досить, що він щось замишляє. Зрештою, тут кожен, один за другим щось замишляє, планує, снує прожекти з воскресіння Польщі. Та все це пусте, все це від нудьги, бо вони сидять тут — змарнілі, виснажені, одні п’ятнадцять років, другі ще більше — є й такі, що від часів імператора й московського походу; майже всі без жінок, бо як може шляхтич оженитися з дочкою французького бондаря або кравця? А жоден багатший не прийме голодранця, хоч і з гербом. Вони навіть французької не вчать, бо це немовби образа Польщі, мовляв, про неї вже забув, не повернешся, закинув і зневажив; є й такі, що мову вивчили, але перед іншими соромляться й розмовляють французькою тільки коли переконані, що жоден земляк їх не чує. Якщо котрийсь врешті пошлюбить дівчину, то вони по кутках шепчуться, мовляв, ганьба, що вдома батьки б його вигнали за таку наречену, що це найгірша партія в цілому Парижі, хоч самі вони останній гріш віддадуть найдешевшим хвойдам; а якщо ще, не дай Боже, на роботу піде, як почне франки заробляти — о, тоді нема для них гіршої образи! Загризуть, зацькують.


ЧитатьВолшебная история распада
ЧитатьНастраиваемся на лето. Фрагмент из украинского перевода «Летней книги» Туве Янссон
ЧитатьНеаполь и Roma. Фрагмент романа «№ 2» Остапа Дроздова

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

11 thoughts on “Париж — не Вильно. Фрагмент романа Яцека Денеля “Матінка Макрина”

    Добавить комментарий