«Дівчина з перловою сережкою» — история, которая возникла из размышлений о том, какой могла быть судьба женщины с известной картины голландского живописца XVII века Яна Вермеера. Британская писательница Трейси Шевалье придумала историю 16-летней Гретте, служанки и простой девушки, которая влюбилась в художника. Роман вышел в украинском переводе в издательстве Видавництво Старого Лева.
В романе Гретте через несчастье в семье идет на службу к известному художнику. Сначала помогает в доме, но после того, как у нее возникает симпатия к хозяину, начинает ему помогать, когда он рисует. Ощущение влюбленности рождается рядом с этим человеком. Он предлагает ей стать натурщицей, но чувств к ней не имеет. Гретте попадает в семейный конфликт из-за ревности жены. Это история художника и его музы, и как на фоне этих отношений деформируются чувства. Еще одной сюжетной линией в романе есть конфликт между протестантской и католической церковью. В Вермеера она впервые видит религиозную живопись, и вынуждена скрывать свои взгляды. Перевела роман Александра Гординчук (работала над украинским переводом романов “Все те незриме світло” и “Сирітський потяг”).
По мотивам этой книги снят одноименный фильм со Скарлетт Йоханссон в главной роли. А сама история — о появлении на свет известной и одновременно очень загадочной картины нидерландского художника Яна (Йоганеса) Вермеера. Жемчужные серьги его жены являются главной сюжетной интригой.
Трейси Шевалье — британская писательница американского происхождения, автор восьми исторических романов, среди которых «Девушка с жемчужной сережкой» является едва ли не самым известным.
Фрагмент украинского перевода книги «Дівчина з перловою сережкою»
***
Батько знову попросив мене описати картину.
— Але ж від попереднього разу нічого не змінилося.
— Я хочу послухати ще раз, — наполіг він.
Сидячи на стільці, він нахилився ближче до вогню. Вередливістю батько скидався на Франса у дитинстві, коли малому казали, що вечерю вже з’їли і горщик порожній. У березні він часто бував дратівливий, чекаючи, коли зима мине, холод відступить і повернеться сонце. Березень — непередбачуваний місяць, бо ніколи не відомо, що чекає у майбутньому. Теплі дні дарували надію, доки лід та сіре небо знову не сковували місто.
Я народилась у березні.
Через сліпоту батько, здавалося, ненавидів зиму ще сильніше. Інші його відчуття витончувалися, він гостро, більше за маму, відчував холод, застояне повітря в будинку, прісність тушкованих овочів. Коли зима була затяжна, він страждав.
Я його жаліла. Коли могла, крадькома ховала й приносила йому гостинці з кухні Таннеке: тушковані вишні, сушені абрикоси, холодну ковбаску, а якось — пригорщу сушених трояндових пелюсток, що їх знайшла у Катарининому комоді.
— Дочка пекаря стоїть в освітленому кутку біля вікна, — почала я терпеливо. — Обличчям до нас, але визирає у вікно, дивиться праворуч. Вона вбрана в затягнутий жовто-чорний корсаж із шовку та оксамиту, темно-синю спідницю і білий очіпок, краї якого висять під підборіддям.
— Як у тебе? — запитав батько. Раніше він цього не запитував, хоч я й описувала очіпок щоразу однаково.
— Так, як у мене. Коли дивитися на нього досить довго, — додала я квапливо, — то видно, що його намальовано насправді не білим, а синім, фіолетовим і жовтим.
— Але ж ти сказала, що він білий.
— Так, але його намальовано дуже дивно. Багатьма кольорами, але коли дивишся, то думаєш, що він білий.
— Розмальовувати кахлі набагато простіше, — буркнув батько. — Береш синій і все. Темно-синій — на контури, світло-синій — на тіні. Синій є синій.
А кахля є кахля, подумала я, інша справа — його картини. Я прагнула, щоб батько зрозумів, що білий — не просто білий. Це мені показав господар.
— Що вона робить? — запитав батько по хвилі.
— Тримає одну руку на олив’яному глеку, що стоїть на столі, а іншу — на напіввідчиненому вікні. Вона от-от візьме глек і виллє воду з нього у вікно, але завмерла і тепер або мріє, або дивиться на щось на вулиці.
— То мріє чи дивиться?
— Не знаю. Часом здається, що одне, а іншого разу — що інше.
Батько насупився, спершись на спинку стільця.
— Спочатку ти кажеш, що очіпок білий, але намальований не білим. Потім — що дівчина робить одне, а може, інше. Ти збиваєш мене з пантелику, — він потер брову, ніби йому боліла голова.
— Вибачте, тату. Я намагаюся описати картину правильно.
— А про що вона розповідає?
— Його картини нічого не розповідають.
Він не відповів. Із ним було важко всю зиму. Якби тут була Агнес, вона могла б його розважити. Їй завжди вдавалося його розсмішити.
— Мамо, чи треба нагріти обігрівачі для ніг? — запитала я, відвертаючись від батька, щоб приховати роздратування. Осліпнувши, він, коли хотів, міг легко відчувати настрої інших. Мені не подобалося, що він, не бачачи картини, так критично про неї говорив або ж порівнював зі своїми кахлями. Мені хотілося сказати, що якби тільки він міг побачити картину, то збагнув би, що нічого незрозумілого в ній немає. Може, вона ні про що й не розповідає, але все одно від неї важко відвести погляд.
Доки ми з батьком розмовляли, мама поралася поруч з нами, розмішувала страву, докидала дров у піч, накривала на стіл, гострила ніж, щоб нарізати хліб. Не чекаючи на її відповідь, зібрала обігрівачі й віднесла в комору, де зберігали торф. Наповнюючи їх, я остудила свій гнів на
батька.
Я принесла обігрівачі до кімнати й запалила їх від пічного вогню. Поставила їх під стільці за столом і провела батька до його місця, доки мама розкладала страву в тарілки й наливала пиво. Батько прожував і скривився.
— А ти нічого не принесла з кута папістів, щоб підсолодити цю кашу? — пробурмотів він.
— Не вдалося. Таннеке сердилася на мене, тож я трималася подалі від кухні, — сказала я і відразу прикусила язик.
— Чому? Що ти наробила? — все більше й більше батько шукав нагоди мене насварити, часом навіть ставав на бік Таннеке.
Я швидко вигадала байку.
— Я розлила їхній найкращий ель. Цілий глек.
Мама з докором глянула на мене. Вона відчувала, коли я казала неправду. Якби батько не почувався таким нещасним, то міг би теж відчути нещирість у моєму голосі.
Хоча я навчилася брехати вправніше.
Коли йшла з дому, мама наполягла мене трохи провести, хоч і йшов холодний, ливний дощ. Ми підійшли до Рітвельдського каналу й завернули праворуч до Ринкового майдану, і вона промовила:
— Тобі незабаром виповниться сімнадцять.
— Наступного тижня, — погодилась я.
— Скоро станеш дорослою жінкою.
— Скоро, — я не відводила погляду від крапель, що падали у воду. Мені не подобалося думати про майбутнє.
— Я чула, що син м’ясника залицяється до тебе.
— Хто тобі таке сказав?
Замість відповіді вона просто струснула воду з очіпка й шалі.
Я знизила плечима.
— Певна, що він так само залицяється й до інших дівчат.
Я очікувала, що вона застереже мене, скаже мені бути добропорядною дівчиною, берегти честь родини. Натомість вона промовила:
— Не грубіянь йому. Усміхайся й будь привітна.
Слова мене здивували, але, зазирнувши їй в очі, я побачила в них голод до м’яса, яке може дати син м’ясника, і зрозуміла, чому вона притлумила свою гордість.
Принаймні вона не спитала в мене, чому я збрехала про Таннеке. Я ж не могла розповісти їй, чому вона насправді сердилася на мене. Ця неправда ховала ще більшу. Довелося б забагато пояснювати.
Таннеке викрила, що я робила в пообіддя, коли мала б шити.
Я йому допомагала.
46 thoughts on “История девушки с жемчужной сережкой. Фрагмент из украинского перевода романа Трейси Шевалье”