3D-фильм о жизни конца 1950-х. Отрывок из «Вбивство п’яної піонерки» Сергея Оксеника

Усі фото: Видавництва Старого Лева

Старый Лев приглашает на первую презентацию детективного романа Сергея Оксеника «Вбивство п’яної піонерки». Встреча состоится во вторник, 17 апреля, в 17:00 в Научной библиотеке НаУКМА (ул. Григория Сковороды, 2), в зале 5. Вы узнаете на презентации о том, откуда появилась история о поселке Варварка на Николаевщине, есть ли у героев прототипы и что на самом деле хотел рассказать о советском детстве автор. Придумывать вопросы будет профессор литературоведения Владимир Моренец. Вход свободный.


Роман рассказывает о неожиданно тихом селе Варварка, которое становится центром загадочных событий, сплетенных в уголовный клубок, который придется распутывать героям романа. За преступлением стоит не только человек, за преступлением — советская система, безнадежно погрязнувшая во лжи. Кто же остается по-настоящему честными, так это дети, обреченные постоянно взрослеть в непростом, изменчивом мире взрослых. Это роман о маленьком человеке на фоне эпохи, о дружбе, об отношениях в семье, которая так же подвержена воздействию системы.

«Вбивство п’яної піонерки» — это своего рода билет на 3D-фильм о жизни конца 1950-х, густо насыщенный запахами, звуками, плеском реки, шорохом босых ног по речном песке. Как будто открывается окно в далекое прошлое (а для молодого читателя — в прошлое родителей и дедушек), а оттуда — запахи детства, жареных бычков, печеного картофеля, раскаленного пыли, зеленых соседских яблок.

«Вбивства п’яної піонерки» — это:

  • множество шуток, немного ностальгии и не менее двух детективных историй;
  • история о шатком советском правосудии и воровстве кур в Варварке;
  • роман о детстве Вовки и Юрки в загадочном и очень привычном селе на Николаевщине.

Сергей Оксеник о потенциальном читателе романа: «Досвідчений читач рідко купується на вказівку на кшталт “Книжка для дітей похилого віку”. Він сам, читаючи, дуже швидко, хоч подеколи й підсвідомо, намацує в тексті концепцію адресата і робить її ще одним інструментом у розумінні тексту. Адресат не заважає читанню так, як, наприклад, бездарність, занудство, повчальність і політична доцільність. А недосвідчений читач, він…»

Купить книгу в Yakaboo

11_2_04


Фрагмент


Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.

— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.

Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.

Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки

йому сказав:

— П’ять хвилин — і спати!

— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.

— Чотири, — сказав я.

— Ну, добре, п’ять.

— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.

Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?

 

Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:

— Хто?

— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.

Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.

— Є разгавор.

— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?

— Васю, нада січас! Серйозне дєло.

— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.

— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…

Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.

— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі. Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.

— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…

— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.

— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?

— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.

— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?

— Та от… — здався Ревмір. — В отдєлєніє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.

— Що?!

І мама вже бігла зі спальні з криком:

— Вовка! Юрка!

Я ледве чутно шепнув малому на вухо:

— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.

— Мугу, — по-котячому промурчав він.

— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.

— Мугу…

— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.

— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вони накоїли!

— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!

— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.

— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?

— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей

у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.

— Чого ти зайшов?

— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.

— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий?

Чи ти устав читав давно?

— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.

— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?

— Я при сполнєнії служебних…

— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34-42?

Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.

— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?

— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати.

Що далі? «Властю» ти себе не називав? І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.

— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?

Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:

— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?

— Хто такий Хрущ? — спитав батько.

— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?

— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?

— Похітілі! Ключі від квартири.

Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.

— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?

— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.

І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:

— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов?

Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся? Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.

— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.

У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести. Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:

— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.

Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:

— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.

Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.

А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.


Читать: Новинки марта: 95 книг от украинских издательств

Читать: Жизнь, ирония и искусство: 5 книг с картинками для взрослых


Купить книгу в Yakaboo

(Visited 321 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)