«Хто вбив Паломіно Молеро?», Марио Варгас Льоса. Фрагмент к публикации повести на украинском языке

25 февраля в переводе Сергея Борщевского «Видавництво Анетти Антоненко» выпустит книгу лауреата Нобелевской премии по литературе, «Дон Кихота журналистики», писателя и публициста Марио Варгас Льосы «Хто вбив Паломіно Молеро?». Действие повести охватывает лишь 19 дней, короткий промежуток времени от совершения преступления до его раскрытия. И одновременно — криминальный сюжет, напряженная атмосфера, в которой, впрочем, хватает юмора и лирических моментов, которые позволяют автору исследовать недостатки общества, где становится возможным жестокое убийство. Это издание посвящается 80-летию со дня рождения Марио Варгас Льосы. Впервые повесть была опубликована в журнале «Всесвіт» в 1988 году. 

Фрагмент из книги

«IV
Звістку про бешкети, що їх лейтенантик зчиняв у таларському борделі, до відділка принесла одна повія, Морська Вовчиця. Вона прийшла скаржитись, що її сутенер останнім часом лупцює її більше, ніж звикле:
— Він тримає мене в чорному тілі, і я втрачаю клієнтів. От і не приношу йому грошей, а він мене знову духопелить. Поговоріть із ним, лейтенанте Сильва. Я пробувала, але він і слухати не хоче.
І Морська Вовчиця розповіла, що минулої ночі до борделю припхався якийсь лейтенантик. Цмулив без кінця піско (1), наче яку воду, причому пив не як людина, що хоче розважитись, а вочевидь бажаючи якнайшвидше набратися. А коли нажлуктився добряче, розстебнув ширіньку і став мочитися на повій, клієнтів та сутенерів. Потім видерся на шинквас і звідти продовжував своє шоу, поки його не забрала військова поліція. Китаєць Лао стримував людей, щоб його не чіпали: «Якщо його натовчуть, постраждаю я, а отже й ви, бо заклад прикриють. І вийде по-їхньому».
1. Піско — перуанська горілка.

Лейтенант Сильва ніби й не звернув уваги на розповідь Морської Вовчиці. А наступного дня, вже за обідом у шинку доньї Адріани, якийсь завсідник розповів, що напередодні льотчик повторив свої походеньки, та ще й порозбивав пляшки, мовляв, хоче побачити в повітрі скляні зірочки. І знову викликали поліцію з бази. На третій день у відділок заявився сам Лао, ремствуючи:
— Вчора він перевершив сам себе. Спустив штани і спробував накласти купу серед танцювального майданчика. Він божевільний, лейтенанте. Умисне провокує, щоб його відгамселили. Зарадьте якось, бо інакше хтось-таки провчить його. А я не хочу мати халепу з базою.
— Скажи про це полковникові Міндро, китайцю, — порадив лейтенант Сильва. — Це його клопіт.
— Ні за що в світі не піду до нього, — злякався китаєць. — Я з біса боюся його, кажуть, він страшенно лютий.
— Тоді кепські твої справи, бо льотчики не в моєму віданні. Якби йшлося про цивільну особу, тоді будь ласка.
Китаєць Лао розгублено дивився на Літуму й лейтенанта.
— То ви нічим не зарадите?
— Молитимемось за тебе. Бувай, китайцю, і вітай своїх жіночок!

Та щойно Лао пішов, лейтенант Сильва обернувся до Літуми, який на старенькому «ремінгтоні» клацав одним пальцем зведення за день; голосом, від якого поліцейському
зробилося млосно, мовив:
— Ця історія з льотчиком досить підозріла, га, Літумо?
— Так, лейтенанте, — згодився Літума. Трохи помовчав і перепитав: — А чому досить підозріла?
— Ніхто не лізтиме на рожен у борделі, де збираються найнебезпечніші в Таларі злочинці, лише задля розваги. І то чотири дні підряд. Тут щось не те, тобі не здається?
—Атож, лейтенанте,—запевнив Літума. Він не второпав, на що натякає начальник, однак нашорошив вуха: — То ви гадаєте, що…
— Що нам варто покуштувати в Лао пива, Літумо. Звісно, за кошт господаря.

Переслідуваний парафіяльним священиком, китаєць Лао зі своїм борделем побував уже в добрій половині Талари. Отець Домінго, щойно натрапляв на нього, щоразу домагався в алькальдії (1) закрити його заклад. А через кілька днів бордель знову воскресав у якомусь домі, за кілька кварталів від попереднього. Зрештою Лао домігся свого: тепер бордель розмістився на околиці, в абияк збитій дощаній халабуді. То була вбога хистка споруда з долівкою, яку щодня поливали, щоб прибити пил, і покрівлею з шматків бляхи, між яких свистів вітер. Кімнати повій рясніли шпаринами, крізь які хлопчаки та п’яниці підглядали за парочками.
1. Алькальдія — орган місцевого самоврядування я країнах Латинської Америки.

Лейтенант Сильва й Літума неквапливо крокували до борделю, після того як подивилися ковбойський фільм у літньому кінотеатрі сеньйора Фріаса. За екран правила північна стіна церкви, що давало отцю Домінго право на цензуру кінострічок. Літума човгав черевиками по м’якій землі. Лейтенант палив.
— Скажіть принаймні, що вам спало на думку, лейтенанте. Чому ви гадаєте, що дивацтва льотчика пов’язані зі смертю худенького?
— Нічого мені не спало на думку. — Лейтенант Сильва випустив клуб диму. — Та оскільки в цій справі ми ніяк не влучимо ногою по м’ячу, треба бити на всі боки, а раптом вцілимо. А ні, то хоч поглянемо на бордель і тамтешню публіку. Хоч і певен, що не стріну там жінку своєї мрії.
«Зараз почне про гладуху, — подумав Літума. — І що за нав’язлива ідея!»
— Учора ввечері я їй показав, — зажурено згадав лейтенант Сильва. — Вийшов відлити, а вона саме несла пійло для льохи. Глянула на мене, а я їй показав, отак, обома руками. «Це для тебе, любасю. Доки ти його триматимеш на голодному пайку?»
Він збуджено зареготав, як завжди, коли заводив розмову про донью Адріану».

11 thoughts on “«Хто вбив Паломіно Молеро?», Марио Варгас Льоса. Фрагмент к публикации повести на украинском языке

    Добавить комментарий