В июле на украинском языке выйдет новинка Адама Гранта «Оригиналы». Фрагмент из книги

2 февраля в США состоялась премьера книги «Оригиналы. Как нонконформисты двигают мир вперед» Адама Гранта, автора бестселлера 2013 года «Брать или отдавать?».  Предисловие к«Оригиналам» написала Шерил Сэндберг, генеральный операционный директор компании Facebook и основательница Lean In, в котором описала «Оригиналы» как «одну из самых важных и захватывающих книг, которые ей приходилось читать». Forbes внес ее в перечень 16 бизнес-книг, которые стоит прочитать в 2016 году, а Wired — в десятку самых перспективных книг года. Ее уже рекомендовали Малкольм Гладуэлл, Ричард Брэнсон, Питер Тиль и Арианна Хаффингтон.

На украинском языке «Оригиналы» (“Оригінали. Як нонконформісти рухають світ”) выйдут в июле этого года. Для издательства «ТАО» книгу перевел Андрей Бондарь, с текстом работает редактор Анна Процук. Публикуем фрагмент из украинского перевода книги, которую сегодня принесут домой первые американские читатели.

Фрагмент из книги

«… Нещодавно економіст Майкл Гаусмен очолював проект, покликаний з’ясувати, чому деякі працівники клієнтської підтримки залишаються на своїх посадах довше за інших. Озброївшись даними про понад 30 тисяч працівників клієнтської підтримки банків, авіакомпаній і операторів мобільного зв’язку, він припустив, що пояснення їхньої старанності — у попередньому робочому досвіді. Він думав, що «літуни» і з нового місця роботи підуть швидше, але ні: працівники, які за останніх п’ять років змінили п’ять робіт, були менш схильні залишати свої місця, ніж ті, хто впродовж п’яти років трималися однієї роботи.

Шукаючи інші зачіпки, Гаусмен завважив, що його команда зібрала інформацію про веб-браузери, через які працівники авторизувалися для подання заявок на вакансії. Задля розваги він перевірив, чи такий вибір може бути пов’язаний зі звільненнями. Він не сподівався виявити кореляції, бо вважав, що вибір браузера — питання смаку, не більше. Однак результати його приголомшили: працівники, які користувалися браузерами Firefox або Chrome, працювали на своїх місцях на 15% довше, ніж ті, хто користувалися Internet Explorer або Safari.

Пояснивши це збігом, Гаусмен аналогічно проаналізував прогули. Закономірність була та сама: користувачі Firefox і Chrome на 19% рідше прогулювали роботу, ніж прихильники Internet Explorer і Safari.

Потім він оцінив продуктивність. Його команда зібрала близько трьох мільйонів записів про продажі, якість обслуговування клієнтів і середню тривалість телефонних розмов. Користувачі Firefox і Chrome мали набагато вищі показники продажів, а їхні розмови були коротшими. Також їхні клієнти були задоволенішими: за 90 днів роботи користувачі Firefox і Chrome досягали такого рівня якості обслуговування, як користувачі Internet Explorer і Safari — аж за 120 днів.

І річ не в тому, що сам браузер спонукає їх довше працювати на одному місці, показати себе з кращого боку та досягати успіху. Ні, радше вибір браузера свідчить про їхні звички. Чому користувачі Firefox і Chrome старанніші й продуктивніші за всіма критеріями?

Очевидна відповідь у тому, що вони технічно підкованіші. Тож я запитав у Гаусмена, чи йому вдалося це підтвердити. Усі працівники пройшли тест із комп’ютерної грамотності, який оцінив їхні знання клавіш швидкого доступу, програмного забезпечення та будови комп’ютера, а також тест на швидкість набору тексту. Але група користувачів Firefox і Chrome не показала значно вищої комп’ютерної грамотності, швидкості чи точності набору. Навіть з урахуванням цих показників мав місце ефект браузера. Технічні знання та навички не були причиною їхньої переваги.

Насправді вони відрізнялися тим, як вони ці браузери встановили. Ви купуєте комп’ютер, вмикаєте його, а там Internet Explorer уже вбудовано у Windows. Якщо ж у вас Mac, у ньому вже встановлено Safari. Майже дві третини працівників клієнтської підтримки користувалися браузером за умовчанням, ніколи не замислюючись, чи можна мати кращий.

Щоб установити Firefox або Chrome, мусиш продемонструвати певну винахідливість і завантажити інший браузер. Замість прийняти браузер за умовчанням, ти виявляєш ініціативу і шукаєш імовірно кращий варіант. Цей вияв ініціативності, хоч і незначний, усе ж якось співвідноситься з тим, як ти працюєш.

Працівники клієнтської підтримки, які прийняли Internet Explorer і Safari за умовчанням, так само ставились і до своєї роботи. Вони дотримувалися шаблону в розмовах із клієнтами й у стандартних операціях розгляду скарг. Вони сприймали свої посадові інструкції як щось незмінне, тож, коли робота їх не тішила, починали її прогулювати і зрештою просто кидали.

Працівники, які виявляли ініціативу та замінювали браузери на Firefox або Chrome, підходили до роботи інакше. Вони шукали нові способи продажу та розвіювали побоювання клієнтів. Зіткнувшись із ситуацією, яка їм не подобалася, вони її розв’язували. Вони брали на себе ініціативу з покращення свого становища, а тому не мали особливих підстав кидати роботу. Вони самі творили роботу, яку бажали. Але вони були винятком, а не правилом.

Ми живемо у світі Internet Explorer. Так само, як майже дві третини працівників клієнтської підтримки використовували браузер за умовчанням на своїх комп’ютерах, чимало з нас приймають такі «стандартні налаштування» у своєму житті. Команда, яку очолив політичний психолог Джон Джост, здійснила низку провокаційних досліджень щодо реакції людей на небажані обставини за умовчанням. Порівняно з білими американцями афроамериканці були менш задоволені своїм економічним становищем, але сприймали економічну нерівність як щось більш законне та справедливе. Порівняно з людьми з вищим рівнем доходу люди з нижчим рівнем доходу були на 17% більше схильні сприймати економічну нерівність як необхідність. А коли їх запитали, чи підтримали б вони ухвалення законів, що обмежать права громадян і преси критикувати дії уряду, якщо це буде необхідним для розв’язання проблем держави, готовність пожертвувати правом на свободу слова виказали вдвічі більше людей із нижчим рівнем доходів, ніж людей із вищим рівнем доходів. З’ясувавши, що вразливі групи більш схильні послідовно підтримувати статус-кво, ніж благополучні групи, Джост і його колеги дійшли такого висновку: «Парадоксально, але люди, які найбільше потерпають від наявного стану речей, найменше схильні піддавати його сумніву, підважувати, відкидати або змінювати».

Щоби пояснити цей дивний феномен, команда Джоста розробила теорію системного виправдання. Її головна ідея в тому, що люди прагнуть раціоналізувати статус-кво як правомірний — навіть коли він прямо суперечить їхнім інтересам. В одному з досліджень опитали виборців Демократичної і Республіканської партій перед президентськими виборами 2000 року в США. Коли, згідно з опитуваннями, лідирував Джордж Буш Молодший, республіканці називали його бажанішим переможцем, але так само відповідали й демократи, які вже готували виправдання ймовірного статус-кво. Те саме відбулося, коли зросли шанси Ела Ґора: і республіканці, і демократи оцінювали його прихильніше. Незалежно від політичних ідеологій, коли перемога котрогось кандидата здавалася неминучою, він подобався людям більше. А коли його шанси маліли, він подобався їм менше.

Виправдання — це встановлена за умовчанням система із заспокійливою функцією. Це емоційне знеболювальне: якщо світові судилося пройти цей шлях, нам не варто виказувати своє невдоволення. Однак мовчазна згода ще й позбавляє нас морального обурення для протистояння несправедливості та творчої волі для пошуку альтернативних шляхів облаштування світу.

Дволика амбіція

[…] Із сьогоднішньої перспективи Декларація незалежності США здається неминучою, але свого часу її ухвалення було на межі через спротив провідних революціонерів. «Люди, які обійняли керівні ролі в Американській революції, були не надто схожі на групу революціонерів, як їх можна уявити, — розповідає лауреат Пулітцерівської премії, історик Джек Рейков. — Вони стали революціонерами мимоволі». У роки, що передували тій війні, Джон Адамс боявся британської відплати і вагався, чи кидати свою перспективну правничу кар’єру. Він влився в процес, лише коли його обрали делегатом Першого Континентального конгресу. Джордж Вашинґтон був зосереджений на управлінні своїми нивами та млинами, на рибному промислі та конярстві, а до справи долучився, відколи Адамс призначив його головнокомандувачем армії. «Я доклав усіх зусиль, аби цього уникнути», — писав Вашинґтон.

Майже два століття по тому Мартін Лютер Кінґ не наважувався очолити рух за громадянські права, а мріяв стати пастором і ректором коледжу. Коли 1955 року Розу Паркс судили за відмову поступитися місцем у передній частині автобуса, група активістів-правозахисників зібралася, щоб обговорити подальші дії. Вони вирішили заснувати Асоціацію вдосконалення Монтґомері й оголосили бойкот автобусів, а один із присутніх запропонував Кінґу стати на чолі. «Це відбулося так швидко, що я навіть не мав часу обдумати пропозицію. Певно, в іншому разі я відмовився б», — міркував Кінґ. За три тижні до того Кінґ і його дружина домовилися: «…я не братиму на себе серйозних громадських обов’язків, бо щойно закінчив дисертацію і мав потребу приділити більше уваги роботі в церкві». Його одностайно обрали лідером бойкотного руху. Того вечора Кінґ мусив проголосити промову перед громадою, і його охопив страх. Цього збентеження він позбувся доволі швидко, і вже 1963 року його громовий голос об’єднав країну навколо п’янкого образу свободи. Але це відбулося завдяки тому, що колега запропонував, аби Кінґ проголосив заключну промову під час Маршу на Вашинґтон , і об’єднав кількох лідерів на його підтримку.

Коли Папа Римський доручив Мікеланджело написати фреску на стелі Сікстинської капели, той був не в захваті. Він уважав себе скульптором, а не маляром, і завдання сприйняв як надто обтяжливе, аж утік у Флоренцію. Минуло два роки, перш ніж Мікеланджело за наполяганням Папи розпочав роботу над цим проектом. А якось астрономія загальмувала на кількадесят років, тому що Міколай Копернік відмовився публікувати своє оригінальне дослідження про те, що Земля обертається довкола Сонця. Побоюючись неприйняття і глузування, він замовчав на 22 роки, ділячись своїми знахідками лише з друзями. Урешті-решт один кардинал ознайомився з його працею і написав Копернікові лист, у якому заохочував опублікувати її. Навіть після цього Копернік мовчав ще чотири роки. Його magnum opus було оприлюднено, коли за діло взявся один молодий професор математики, який представив працю до публікації.
Майже півтисячоліття по тому, 1977 року, бізнес-ангел запропонував Стіву Джобсу та Стіву Возняку 250 тисяч доларів на розвиток Apple, висунувши ультиматум: Возняк мусить піти з Hewlett-Packard. Той відмовився: «Тоді я мав намір залишитися в компанії назавжди», — згадує Возняк. «Насправді я не хотів засновувати компанію через психологічний бар’єр. Я просто боявся», — зізнається він. Возняк передумав лише завдяки підбадьоренням із боку Джобса, батьків і численних друзів.

Можемо тільки уявити, скільки Возняків, Мікеланджело та Кінґів так ніколи й не розвинули, не оприлюднили і не відстояли своїх оригінальних ідеї, бо ніхто їх не витягнув і не виставив на загальний огляд. І хай не всі ми прагнемо заснувати власні компанії, створити шедеври, змінити західну філософію або очолити правозахисний рух, ми завжди маємо ідеї, як покращити наші робочі місця, школи і громади. На жаль, багато хто з нас вагається, чи варто просувати ці ідеї. Як влучно зауважив економіст Йозеф Шумпетер, оригінальність — це творча руйнація. Щоб відстояти нову систему, часто доводиться нищити старі підходи, і нам стає на заваді страх розхитати човен. Із майже тисячі науковців Управління з контролю якості продуктів і ліків у США понад 40% боялися помсти за оприлюднення даних про ймовірну небезпеку. Із понад 40 тисяч працівників технологічної компанії половина вважали, що на роботі виказувати незгодну думку небезпечно. В опитуванні працівників у сферах фінансів, консалтингу, медіа, фармацевтичної промисловості та рекламних компаній 85% респондентів зізналися, що радше замовчуватимуть важливу проблему, ніж повідомлять про неї своїм керівникам.

Як ви вчинили минулого разу, коли у вас виникла оригінальна ідея? Нехай Сполучені Штати є країною індивідуальностей і унікального самовираження, більшість із нас, шукаючи переваг і боячись поразки, воліють пристосовуватись, а не вирізнятися. «У питаннях смаку пливи за течією, а в питаннях принципу будь незрушним, як скеля», — таку пораду приписують Томасу Джефферсону. Примус до успішності схиляє нас робити навпаки. Ми знаходимо поверхові способи показати свою оригінальність — надягаємо метелик, взуваємо яскраво-червоні черевики — і не ризикуємо бути справді оригінальними. А коли доходить до надзвичайних ідей у наших головах і базових цінностей у наших серцях, ми вдаємося до самоцензури. «У житті так мало оригіналів», — каже знана топ-менеджерка Меллоді Гобсон, — адже люди бояться «висловитись і виділитись». А чим особливі люди, чия оригінальність не обмежується видимістю, а втілюється в ефективних діях?

Саме ті риси

Щоби бути оригіналом, потрібно брати на себе радикальні ризики. Це уявлення так глибоко вкоренилося в єство нашої культури, аж ми майже не здатні позбутися думки про нього. Ми обожнюємо астронавтів, як-от Ніла Армстронґа та Саллі Райд, за «саме ті риси» — відвагу покинути єдину залюднену планету і безстрашно вийти у космос. Ми шануємо героїв, як-от Махатму Ганді та Мартіна Лютера Кінґа Молодшого, які мали досить сильні переконання, щоб ризикнути життям заради вищої цінності моральних принципів. Ми поклоняємось ідолам, як-от Стіву Джобсу та Біллу Ґейтсу, які мали зухвалість кинути університет і піти ва-банк, усамітнюючись у гаражах над утіленням своїх технологічних задумів.

Ми захоплюємось особистостями-оригіналами, які примножують креативність і дають поштовх змінам у світі, та при цьому здебільшого вважаємо, ніби вони зроблені з іншого тіста. Буває, деякі щасливчики народжуються з генетичними мутаціями, які роблять їх невразливими до хвороб на кшталт раку, ожиріння та ВІЛ, — і ми віримо, що так само видатні творці мають вроджений імунітет до ризику. Вони здатні кинутися в обійми невідомості та нехтувати суспільним схваленням, їх, на відміну від решти, просто не бентежать наслідки нонконформізму. Вони запрограмовані бути іконоборцями, бунтарями, революціонерами, порушниками спокою, вільнодумцями й індивідуалістами, несприйнятливими до страху, невизнання та глузування.

Слово entrepreneur (підприємець), що його впровадив економіст Річард Кантільйон, буквально означає «носій ризику». Історія стрімкого злету Warby Parker цілком виразно це ілюструє. Засновники компанії, як і всі видатні творці, новатори й агенти змін, змінили світ тому, що були готові кинутись у невідомість. Зрештою, неможливо поцілити у ворота, якщо не вдарити по м’ячу.

Згодні?»