В 2015 году за книгу “Шосте вимирання” Элизабет Колберт получила Пулитцеровскую премию. Работа американской журналистки входит в топ-10 лучших книг 2010 года по версии New York Times и возглавила сотню лучших нон-фикшн книг всех времен по версии The Guardian. “Шосте вимирання” — финалист The National Book Critics Circle Awards. Украинская книга вышла в издательстве «Наш Формат».
Во время работы над книгой автор побывала почти на всех континентах, посетила научные базы в тропиках Амазонии и на островах Большого Барьерного рифа, общалась с сотнями людей. Колберт ищет ответ на вопрос, что произойдет, если темпы вымирания ускорятся. Эта книга — не научная работа. Она — скорее огромная статья для общественно-естественного журнала с мировым именем, которую мы имеем возможность читать на украинском.
Фрагмент из книги “Шосте вимирання”
Останніми, хто бачив безкрилих гагарок живими, були близько десятка ісландців, які здійснили поїздку в Ельдей на гребному човні. Вони вийшли одного вечора в червні 1844 року, гребли всю ніч і дісталися острова наступного ранку. Насилу трьом чоловікам вдалося вилізти на берег в єдиноможливому для висадки місці – на невелику шельфову скелю, яка простягається від острова на північний схід. (Четвертий чоловік, який повинен був піти з ними, відмовився, адже це було дуже небезпечно). На той час популяція гагарок острова, яка ніколи не була дуже великою, вірогідно, складалася з однієї пари птахів і одного яйця. Побачивши людей, птиці намагалися втекти, але були занадто повільними. Впродож декількох хвилин ісландці схопили птахів і задушили їх. Вони побачили, що яйце дало тріщину, ймовірно, у ході переслідування, і залишили його. Двом чоловікам вдалося повернутися назад у човен; третього довелося тягти на канаті по хвилях.
Подробиці останніх хвилин життя безкрилих гагарок, у тому числі імена людей, які вбили птахів – Сігурд Ісельфссон, Кетіль Кетільссон і Йоун Брандссон – відомі, бо 14 років потому, влітку 1858 року, двоє британських натуралістів вирушили в Ісландію у пошуках гагарок. Старший, Джон Вуллі, був лікарем і завзятим колекціонером яєць; молодший, Альфред Ньютон, працював співробітником Кембридзького університету і скоро мав стати його першим професором зоології. Ці двоє провели кілька тижнів на півострові Рейк’янес, недалеко від місця, де зараз розташований міжнародний аеропорт Ісландії, і протягом цього часу вони переговорили майже з усіма, хто будь-коли бачив гагарок чи навіть просто чув про них, у тому числі з кількома чоловіками, котрі брали участь в експедиції 1844 року. Вуллі та Ньютон дізналися, що пара птахів, убита під час цього пікніку, була продана дилеру за суму, рівну близько дев’яти фунтам стерлінгів. Нутрощі птахів відправили до Королівського музею у Копенгагені; ніхто не міг сказати, що трапилося зі шкірою. (Подальше розслідування простежило шкіру самки гагарки, виставленої зараз у Музеї природничої історії в Лос-Анджелесі).
Вуллі й Ньютон сподівалися дійти до Ельдею самотужки. Проте погана погода завадила їм. «Човни й люди були найняті, запаси завантажені, але не випало жодної можливості висадитися, – напише пізніше Ньютон. – Із важким серцем ми усвідомили, що сезон утрачено». Вуллі помер незабаром після повернення до Англії. Щодо Ньютона, то виявилося, що досвід поїздки змінив його життя. Зоолог дійшов висновку, що гагарка зникла – «для всіх практичних цілей, отже, ми можемо говорити про неї в минулому часі» – і він розробив те, що один біограф назвав «своєрідною привабливістю» у «вимерлих і зникаючих фаунах». Ньютон зрозумів, що птахи, які розводяться вздовж довгого узбережжя Великої Британії, також були в небезпеці; він зазначив, що їх розстрілюють заради спортивного інтересу у великих кількостях.
«Убитий птах – це предок, – зазначав Ньютон у своєму зверненні до Британської асоціації сприяння розвитку науки. – Ми користуємося найсвятішими інстинктами підстерегти його і, позбавляючи предка життя, прирікаємо безпорадне потомство на найнещаснішу голодну смерть. Якщо це не жорстокість, то що?»
Ньютон переконував у необхідності заборони на полювання під час репродуктивного сезону, і його лобіювання призвело до одного з перших законів, спрямованих на те, що сьогодні назвали б охороною природи: Закону про збереження морських птахів. Між іншим, перша стаття Дарвіна про природний добір з’явилася у пресі, якраз коли Ньютон повертався додому з Ісландії. Стаття в журналі «Праці Товариства Ліннея» була опублікована – за сприяння Лайелла – поспіхом відразу після того, як Дарвін дізнався, що молодий натураліст на ім’я Альфред Рассел Воллес мав подібну думку. (Стаття Воллеса з’явилася в тому ж номері журналу). Ньютон читав есе Дарвіна незабаром після його виходу, не лягаючи спати до пізньої ночі, щоб закінчити, і відразу ж став новонаверненим. «Воно явилося до мене, як пряме одкровення вищої сили, – згадував він пізніше, – і я прокинувся наступного ранку свідомий, що кінець усіх таємниць був у простій фразі «природний добір»». Він писав другові, що Дарвін розробив випадок «чистого й непідсолодженого дарвінізму». Кількома роками пізніше Ньютон і Дарвін стали партнерами з листування; одного разу Ньютон відправив Дарвіну лапу хворої куріпки, яка, на його думку, могла становити інтерес, і врешті-решт двоє вчених зустрілися.
Чи була безкрила гагарка предметом їхніх розмов – не відомо. Вона не згадується у збереженому листуванні Ньютона й Дарвіна, і Дарвін не згадує пташку або її недавню загибель у жодному зі своїх інших творів. Але Дарвін мав бути в курсі щодо вимирання, спричиненого людиною. На Галапагоських островах він особисто був свідком, якщо не точного випадку вимирання в дії, то чогось дуже подібного.
24 thoughts on “Фрагмент книги «Шестое вымирание», лауреата Пулитцеровской премии Элизабет Колберт”