«Сповідь шаленого дівчиська» Джеки Коллинз. Фрагмент романа

«Сповідь шаленого дівчиська» — это рассказ о подростковых годах дикарки, которая впоследствии возглавит империю. Лаки Сантанжело — сильная, харизматичная и успешная женщина. В этой книге вы познакомитесь с подростком Лаки, которая стремится познать жизнь, любовь и независимость. Вы отправитесь с ней на поиски приключений и любви, увидите, как она сопротивляется отцу — жестокому гангстеру Джино Сантанжело, как закаляется ее характер и несгибаемая жажда успеха.

В пятнадцать лет Лаки сама себе хозяйка. Она без колебаний убегает из закрытой школы в Швейцарии на райский остров в Греции, потом оказывается то в имении в Бель-Эре, то в пентхаусе в Нью-Йорке, то в шикарной вилле на юге Франции. Ни одному человеку не под силу удержать Лаки. Она знает, чего хочет, и идет к этому, несмотря на преграды. В свои пятнадцать Лаки действительно безумная девчонка.

Книга на украинском языке в переводе Анастасии Злобенец выйдет в конце января в издательстве «Кальварія».

Фрагмент романа

«Присвячується усім підліткам із нездоланною жагою до волі та самостійності.
Хай вам усміхнеться доля, а час покаже…

Розділ 1

Як дівчині на ім’я Лакі Сейнт* пережити школу?
І як цій дівчині відповідати на запитання про родину, якщо її маму вбили, а тато колись був бридким гангстером на прізвисько Джино Баран?
Хай йому грець! Та якщо доведеться, я якось переб’юся. Зрештою, я таки Сантанжело! Виродок химерного дитинства. Дівчина із яскравим майбуттям.
Аж ось, за тиждень до свого п’ятнадцятиріччя, я дізнаюся, що маю збирати валізи до Л’Евьє. Як мені сказали, то страшенно дорога закрита школа у Швейцарії, і я маю там прижитися, інакше мені буде непереливки.
Я вкрай розлючена. Мій брат Даріо — ще більше. Ми — все, що є одне в одного, і розлучати нас — вищий ступінь несправедливості. Даріо молодший за мене на півтора року, і я завжди піклувалася про нього.
Він чуйний.
А я — ні.
Він витончений.
А я — пацанка.
Даріо любить читати й малювати.
Я люблю ганяти м’яча та вкидати триочкові.
У нас усе склалося навпаки.
Ми живемо у величезному мавзолеї (тобто будинку) у Бель-Ері, у Каліфорнії. Будинку, нашпигованому покоївками, економками, вчительками та охоронцями. Виходить щось на зразок люксової колонії, тільки у нас на задньому дворі є штучне озеро, тенісний корт і басейн, наче для Олімпійських змагань. Ато ж, у мого татка — купа грошиків.
Думаєте: оце так розкіш!
А оcь і ні! Я одиначка, майже без друзів, бо вони живуть геть іншим життям. Життям, у якому кожен їхній крок не контролює Любий Татусь, Джино Баран, пан «Я завжди маю рацію, а ти маєш підкорятися, інакше начувайся».
Як усе дістало! Я полонянка грошей і влади. Полонянка батька, який у нападі параної тримає мене і Даріо під замком, аби з нами, бува, чого не трапилося.
То ж, може, навчання у закритій школі не такий уже й відстій? Хтозна, можливо, зовсім скоро у моєму житті з’явиться хоч крихта свободи?
Проте я страшенно сумуватиму за Даріо, і, повірте, я знаю, що він теж тужитиме за мною.
Ми з ним геть не схожі. Я вдалася у Джино: копиця чорнявого волосся, оливкова шкіра, карі очі. А ось Даріо — блондин із блідою шкірою, як наша мама.
Так, я пам’ятаю маму. Красуня Марія. Сонячна, тепла і добра. Від неї чудово пахло, вона мала янгольську усмішку і найніжнішу у світі шкіру. Вона була єдиним і вічним коханням мого батька, хоча після її трагічної загибелі він і мав силу-силенну коханок. Я ненавиджу його за це неподобство.
Я так сумую за мамою, що думаю про неї щодня. Але проблема в тому, що всі мої спогади скидаються на нічний кошмар, бо саме я знайшла її оголене тіло, що плавало на матраці у нашому басейні. У басейні з багряною від крові водою. Тоді мені було п’ять років, а згадки про те жахіття не полишають мене й досі. Я пам’ятаю, як верещала, а люди вибігали надвір, аби подивитися, що сталося. Потім мене підхопила і занесла у дім няня Кемден. Далі все було, як у тумані.
Пам’ятаю похорони — то була похмура подія. Усі плакали. Даріо не відходив від няні Кемден, а я із закляклим обличчям до болю стискала руку Джино.
Завжди пам’ятай, що ти — Сантанжело! — сталевим голосом сказав мені тоді Джино. — І ніколи не показуй їм свій біль. Зрозуміла?
О так, я це чудово зрозуміла. Під час похорону я вдавала із себе залізну леді і не пролила жодної сльозинки, хоча мені було лише п’ять років і від горя хотілося вити вовком. Так-так, ніжні згадки про зруйноване дитинство.
Сьогодні перед нашим будинком у Бель-Ері на мене чекає лімузин, що помчить мене до аеропорту. Даріо ходить набундючений, але від того не менш звабливий. Моєму братові всього тринадцять, але він уже майже метр вісімдесят заввишки, то ж коли він вирветься на волю, дівчата липнутимуть до нього, як ті мухи до меду.
Джино біситься через те, що Даріо на нього не схожий. Він завжди хотів, аби син був його точною копією. Натомість він отримав мене.
Оце так сміхота! Я — той син, якого він ніколи не матиме. Не пощастило, таткові. Так хоча б радій із того, що маєш.
Джино відправляє мене у школу, бо вважає шибайголовою. Те, що я часом примудряюся втікати з дому на гульки у Вествуд та водити без прав одну із наших машин, ще не означає, що я знайдибіда! Я не утинаю дурниць, а тільки гуляю містом, уявляючи, як воно — бути звичайним підлітком. Ну і, ясна річ, часом теревеню із парою-трійкою хлопців.
На лихо, одного такого вечора мене зупинили копи, і то був капець! Джино осатанів, коли про все довідався.
— Ти поїдеш у закриту школу, може, там у твою дурну макітру увіб’ють трохи розуму! — верещав до мене він, спершу, звісно, порадившись із тіткою Джен. — Час уже тобі довідатися, що таке дисципліна, бо я більше не миритимуся із твоїми паршивими витівками! Ти мене із розуму зведеш!
Оце в мого татуся був напад красномовства.
Мáрко обперся об лімузин і теревенив із водієм. Мáрко — це тінь Джино, та ще й красунчик. Під два метри заввишки, статний і підкачаний, із темним густим волоссям, що в’ється, та вустами, за які я ладна померти.
Він старий, йому майже тридцять. Проте це не має значення, бо я в нього по самісінькі вуха закохана. Він красивіший за всіх кінозірок та значно від них крутіший. Біда в тому, що зі мною він зверхній, наче я якась дитина. Хоча йому може так здаватися. Я вирішила, що змушу його подивитися на мене по-іншому. Я покажу йому, яка я неперевершена та зваблива, хоч поки цього й не помітно.
Із будинку виходить наша наглядачка. Ми із Даріо прозвали її Панна Причепа. Вона з нами вже три роки, і за цей час дерев’яний паркет виказав до нас більше любові, ніж вона. Вона така діставуча, що мені навіть гидко її ненавидіти.
— Сідай у машину, Лакі, — наказує Причепа, поправляючи зачіску. — Даріо, — кидає вона, — попрощайся з сестрою, але швиденько.
Причепу приставили супроводжувати мене до Європи, хоч як я не доводила, що здатна подорожувати сама. На цьому наполіг Джино.
— Якщо ти їдеш, то їде й вона, — гиркнув він. — Вона залишить тебе лише тоді, коли безпечно довезе до школи. І це не обговорюється!
Джино, майстер необговорень.
Причепа відчиняє дверцята машини і залазить всередину.
Коли вона відвернулася, Даріо беззвучно промовляє: «Ідіотка!» — і починає жбурляти гальку в лімузин. Камінці відбиваються від бампера.
— Годі вже! — гиркає Мáрко.
Даріо ще більше наїжачився — кажу ж, через те, що їду, він сам не при собі.
Я підбігаю до братика, міцно-міцно його обіймаю і гаряче шепочу йому на вухо: «Будь розумником і не ведись на них! Я дуже скоро повернуся!»
Даріо тримається, але у його блакитних очах я бачу розпач і біль. Він ледь стримує сльози, і мені від цього зле.
— Гайда, Лакі! — нетерпляче кидає Мáрко, ніби йому муляє почекати ще трохи. — Ти запізнишся на літак!
О так, красунчику! Це саме те, про що я зараз мрію!
Я востаннє стискаю Даріо в обіймах і з-під лоба буркаю: «Люблю тебе!» Він капець як знітився від моєї відвертості.
Даріо бубонить мені щось у відповідь, та наступної миті я — вже в авто і їду в аеропорт.
Джино немає, він десь у справах.
Все як завжди.

Розділ 5

Школа. Що з неї візьмеш? Нудьга та й годі. Суцільна втрата часу. Дурні уроки кулінарії, шиття та гімнастики, які вряди-годи оживляють заняття з математики, латини та географії. Я сказала «оживляють»? Забудьте!
Наша вчителька математики, пані Мак-Ґреґор ще та відьма. Їй за сорок, вона невдало пофарбована у брюнетку і, мабуть, тому завжди чимось роздратована. Вона нас усіх ненавидить. Ми її — теж. Із усіх учнів я чомусь викликаю у неї найбільшу відразу. Може, через те, що я не зношу її знущань і вмію за себе постояти.
Вона обожнює призначати покарання, і тут я її улюблениця. Чудово! Гляньмо, на що ти здатна, стерво!
Часом я замислююся, чи не краще було б жити собі й далі в Бель-Ері, де все спілкування обмежувалося б Даріо та парою вчителів. Та згодом я розумію, що хоч як погано у Л’Евьє, але тут я принаймні живу в реальному світі, де знаходжу друзів та цілуюся з хлопцями.
Ах, Урсі… За останні два тижні ми бачилися з ним декілька разів, і, як Олімпія попереджала, він має на думці не тільки поцілунки.
Поки що мені вдавалося його стримувати, але, зрештою, я все більше замислююся, чом би не спробувати «Майже те»? Я люблю експерименти. Я прагну їх! Якщо зберігати здоровий глузд і не йти до самого кінця, можна випробувати декілька «вправ».
Господи, дякую тобі за Олімпію! Вона — просто відпад, і навчає мене всього про хлопців. Наче старша сестра, якої я ніколи не мала.
Ми з Олімпією та Ліз створили такий собі альянс. Ми — білі ворони у школі, де всі учениці надто нажахані, аби порушувати правила. Декілька разів Ліз вирушала з нами на нічні прогулянки і якось навіть розповіла нам про ту єдину ніч, коли вона мала секс і залетіла. Нарешті ми дізналися всі брудні подробиці. Про те, як вона напилася поцупленої у батька з кабінету горілки. Про те, як хлопець, із яким, до речі, вона до того була на одненькому побаченні, запевнив її, що нічого не станеться, — він тільки ляже біля неї голяка та лишень устромить його туди і все.
Їй кортіло спробувати щось нове, і вона, мов дурепа, повелася.
Звісно, перш ніж вона встигла отямитися, він кінчив у ній. А за декілька тижнів на своє шістнадцятиріччя Ліз отримала чудовий подаруночок — вагітність.
Батьки наполягли на негайному аборті й одразу відправили її до Л’Евьє.
Мені шкода Ліз. Вона поводиться так, наче їй на все начхати, проте я знаю, що глибоко в душі вона страждає.
Олімпія ж вважає, що все це — крута пригода. Що б не сталося, Олімпія нічого не бере до серця, та хіба можна її за це звинувачувати? Як виявилося, Олімпія жила, ні в чому не знаючи відмови: приватні літаки, грецькі острови та всі радощі розкішного життя. Її батько Дімітрій — мільярдер та судноплавний магнат і, за словами Олімпії, ще той бабій.
Агов, Джино, бери його у клуб татусів!
Це в нас із Олімпією спільне — татусі, що не можуть втримати своє добро у штанях.
Батько Ліз очолює величезну кіностудію у Лос-Анджелесі, а мати щодня влаштовує доброчинні бали та обіди. Як каже Ліз, жоден з них на неї не має часу, звідси й вигнання.
Сусідка Ліз по кімнаті — гарна індійська дівчина на ім’я Рашмір. Вона тиха і спокійна, то ж на неї у наших пригодах годі й розраховувати. Цілком очевидно, що вона не схвалює наші нічні походеньки, і нам тільки залишається сподіватися, що на неї не зійде прозріння, і вона не здасть нас поганючій міс Міріам.
Втім — байдуже! Це моя нова філософія. Чому бути — того не минути, і я цьому не зараджу. Тому буду розважатися, як Олімпія.

Розділ 14

«Новенька… новенька… новенька…»
Куди не піду — всюди чую за спиною цей шепіт. Так, я новенька, і зовсім не схожа на інших учениць у цій школі, більшість із яких — манірні білі дівки, вбрані у чистесеньку форму, із зав’язаним у тугий вузол волоссям та бляклими обличчями без грама косметики. На їхньому тлі я вирізняюся — хвилясте темне волосся, засмагла шкіра, підведені тушшю вії та блиск на губах. А ще я трохи змінила шкільну форму: підкотила спідницю, розстебнула декілька ґудзиків на блузці і викинула у смітник краватку. Так набагато краще!
Через пару днів мене викликали у кабінет до директорки, ще однієї зануди зі зверхнім ставленням до учениць.
Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.
Дякую тобі, Джино, що запроторив мене до школи, від якої мене нудить.
— В нашій школі дуже суворі правила щодо форми, — каже мені директорка, що має занадто високе чоло і кобилячі зуби. — Також у нас заборонено користуватися косметикою.
— Блиск — не косметика, — протестую я. — Що за дурня!
За ці три слова я отримую покарання. Все не так погано, бо я відбуваю його у віддаленій будівлі, з вікна якої спостерігаю, як надворі порається молодий садівник-мексиканець. «Порається», мабуть, занадто м’яке слово, бо він гребе листя з таким виразом обличчя, наче мріє вперіщити тими граблями по тому, хто приставив його до цієї роботи.
Коли я закінчила з покаранням, п’ятсот разів написавши «Блиск — це косметика», виходжу надвір, аби познайомитися із садівником. Виявляється, його звуть Лопес, йому двадцять, і він працює тут на свого батька. Він дуже симпатичний: у нього сяючі темні, майже як у мене, очі, довгі вії і загадковий шрам на лівій щоці.
Я цікавлюся, де він його отримав. Він розповідає, що був у банді, поки батько не забрав його з Бронксу і не привіз у глушину Коннектикуту.
Я вражена і хочу побачитися із ним іще. Ми домовляємося про зустріч, і Лопес розповідає мені, через яке вікно зручніше тікати.
Мені подобається Лопес. Він — мій тип хлопця.
Невже я повернута на хлопцях?
Може, трохи.
А чом би й ні? Це ж сходинка до дорослого життя.
Ми з Лопесом насолоджуємося одне одним три ночі поспіль («Майже те» нас більш ніж влаштовує), аж поки мене не закладає сусідка по кімнаті Міранда, схиблена на праведності дівчина з пісним обличчям.
Лопеса звільняють.
Я отримую покарання.
Нічого нового.
Я розумію, настав час для втечі.
Уночі я все обмірковую. Цікаво, де зараз Олімпія? Що вона робить?
Вона знову буде моїм порятунком. Я впевнена.»

Джеки Коллинз (Jackie Collins) — одна из мировых бестселлерных романисток, книг которой продано более 500 миллионов в 40 странах. Большинство ее книг вошли в список бестселлеров The New York Times. Восемь из них — экранизированы или адаптированы для телесериалов. Биография писательницы не менее интересна, чем приключения ее героев: от исключения 15-летней Джеки из школы и романа с тогда молодым актером Марлоном Брандо и съемок в телесериалах до запрета ее первого романа в Австралии и Южной Африке, трех браков, первых мест в списке бестселлеров The New York Times и вхождения в пятерку самых богатых писателей Великобритании (по данным The Sunday Times Rich List 2011 ее состояние составляло $ 96 млн). Джеки Коллинз является младшей сестрой актрисы Джоан Коллинз, чья звезда блестит на Голливудской Аллее Славы.

(Visited 780 times, 1 visits today)