О мясе, женском интеллекте и мифах из интернета от Аси Казанцевой (отрывки из новой книги)

Ася Казанцева — научная журналистка, лауреат премии в области научно-популярной литературы «Просветитель», автор бестселлера «Кто бы мог подумать! Как мозг заставляет делать нас глупости». В новом произведении автор продолжает исследовать различные дискуссионные вопросы. Легко и непринужденно, однако научно обоснованно, она анализирует сложившиеся мифы, к которым мы уже успели привыкнуть, и доводит их вредность.

Во второй своей книге «В интернете кто-то ошибается» Ася Казанцева продолжает бороться со стереотипами, мифами и сомнительными истинами, которые распространяются по интернету как вирус.

Прививки могут стать причиной аутизма, серьезные болезни лечатся гомеопатией, ВИЧ неизбежно приводит к смерти, ГМО опасно употреблять в пищу — так ли это? Знать правильный ответ важно каждому, ведь от этого зависят наша жизнь и здоровье. В своей новой книге научный журналист Ася Казанцева объясняет: чтобы разобраться, достоверно то или иное утверждение, необязательно быть узким специалистом. Главное — научиться анализировать общедоступную информацию. И тогда, если «в интернете кто-то неправ», вы это обязательно заметите.

Первую книгу Аси Казанцевой «Кто бы мог подумать? Как мозг заставляет нас делать глупости» высоко оценили ученые и обычные читатели — уже несколько лет она остается бестселлером. В 2014 году книга была удостоена премии «Просветитель». Во всем, что делает Ася, или это научно-популярные лекции, статьи или книги, проявляется ее редкое умение доступно и интересно говорить о сложном, а не упрощая и не изменяя научному подходу.

Книга «В интернете кто-то ошибается!» выйдет в издательстве Виват перед Форумом издателей. Мы предлагаем ознакомиться с несколькими отрывками из украинского перевода.

Помилятися легко

За даними Всеросійського центру вивчення громадської думки, тридцять два відсотки росіян вважають, що Сонце обертається навколо Землі. Двадцять дев’ять відсотків переконані, що люди жили одночасно з динозаврами. Сорок шість відсотків повідомили, що антибіотики так само добре вбивають віруси, як і бактерії. Перші два переконання, припустімо, зазвичай не створюють проблем їхнім власникам (хоча можна потрапити в незручну ситуацію під час розмови), а ось третє може мати серйозні наслідки як для людини (яка вживає непотрібні ліки з побічними ефектами), так і для суспільства в цілому (нерозумний прийом антибіотиків сприяє появі стійких до них бактерій). Мені, між іншим, смішно. Я б, між іншим, на це не купилася б. Але от якщо раптово загнати мене в кут і поставити кілька запитань із гуманітарної сфери, я продемонструю приблизно такий самий рівень обізнаності.

Інформації у світі надзвичайно багато, і щороку її стає не просто більше, але й сам її обсяг починає збільшуватися швидше. Шкільна програма відстає від науки щонайменше років на двадцять, охоплює не всі важливі галузі й до того ж засвоюється повною мірою жалюгідно малим відсотком учнів. Університет дає більш-менш адекватну картину базових знань у якійсь одній галузі, але через п’ять років вона вже стає відчутно застарілою. Насправді єдина навичка, на яку є сенс покладатися в такій ситуації, — це вміння користуватися пошуковими системами, знаходити потрібну інформацію і відрізняти авторитетні джерела від низькоякісних. І от саме цього в школі й не вчать взагалі. В університеті навчають, але мало і погано. А що менше розвинена навичка перевіряти інформацію та розбиратися, то більшою мірою людина схильна брати на віру ті концепції, на які вона випадково десь натрапила, — чим активно користуються найрізноманітніші шарлатани.

Крім шарлатанів, нелюбов’ю людей до пошукових систем користуються наукові журналісти (тільки ми хороші). Для нас це теж джерело заробітку. Ми — люди, яким подобається гуглити. Нам платять гроші за те, щоб ми погуглили замість читачів і надали їм інформацію в структурованому вигляді. Від усіх інших журналістів ми відрізняємося тим, що основне джерело інформації для нас — це статті, опубліковані в рецензованих журналах, бажано метааналізи, тобто узагальнення результатів великої кількості досліджень.

Читать: 11 шокирующих фактов о человеческом организме из научно-популярного издания Аси Казанцевой

Так, це не гарантія абсолютної істини — але найефективніша спроба до неї наблизитися. На сьогодні людство не винайшло кращого способу мінімізувати ймовірність когнітивних спотворень, ніж науковий метод.

Коли нам треба вирішувати в умовах нестачі інформації (тобто взагалі завжди), ми чудово вміємо орієнтуватися на інтуїтивні уявлення про хороше та лихе, оперувати поодинокими знайомими нам прикладами, ідентифікуватися з референтною групою. Усе це добре, усе це зазвичай спрацьовує, саме на це була спрямована еволюція нашого мозку. Донедавна людство не мало науки, донедавна не було загального миттєвого доступу до результатів досліджень, а діяти ж якось треба було. Але тепер настало світле майбутнє. Тепер нам уже не обов’язково ухвалювати важливі рішення в умовах гострої нестачі інформації. Завжди знайдеться дослідження, у якому хтось уже порівняв бодай із сотню людей, які ухвалили рішення А, із сотнею людей, які ухвалили рішення В, і з’ясував, хто з них у результаті був більш благополучним. Із огляду на чужі результати ми можемо суттєво підвищити ймовірність власного вдалого вибору, і безглуздо було б ігнорувати таку можливість.

У цій книжці я розглянула кілька галузей людської діяльності, що часто спричиняють бурхливі суперечки, і навела приклади наукових досліджень, які дають змогу порівняти ступінь обґрунтованості альтернативних точок зору. Вибір тем багато в чому довільний: це або те, про що я коли-небудь бурхливо сперечалася сама, або те, про що мене часто запитують незнайомі люди. Позаяк теми різні, то й сама книжка вийшла неоднорідна: перші розділи, про медицину, нудніші й більше насичені інформацією; останні розділи, про соціум, легші для читання й містять більше авторських оціночних суджень (хоча й дослідження теж, звісно, є). У перших розділах є кілька місць об’єктивно складних для сприйняття, наприклад, про роботу імунітету, життєвий цикл ВІЛу, роботу системи CRISPR/Cas 9*(CRISPR/Cas 9 — нова технологія редагування геномів вищих організмів, що базується на імунній системі бактерій. — Прим. р). Якщо ви зовсім не цікавитеся молекулярною біологією, ці фрагменти можна перегорнути — це не повинно радикально погіршити розуміння решти тексту. І взагалі, книжку не обов’язково читати поспіль, можна розгортати на тій частині, яка стосується вашої сьогоднішньої сфери інтересів. Мої авторські амбіції переважно пов’язані не з тим, щоб нав’язати вам низку правильних мемів, переконати, що гомеопатія не працює, ГМО не шкодить тощо. Я маю інше основне завдання: зрубати гілку, на якій сиджу, зробити так, щоб читач менше залежав від наукового журналіста в пошуку й аналізі інформації. У цьому разі мені важливе навіть не питання про те, чи працює гомеопатія. Важливіше показати, як саме я дійшла висновку. Максимально розкрити карти. Позбавити свою професію ореолу таємничості. Показати, що читати наукові статті під силу більш-менш кожному, і продемонструвати на конкретних прикладах, чому здатність оперувати науковою інформацією — це дуже корисна навичка, що підвищує комунікативну цінність, особисту безпеку та рівень інтересу до життя.

І певна річ, дає вам змогу блискуче перемагати щоразу, коли в Інтернеті хтось помиляється.

Розділ 8
«М’ясо шкідливе для здоров’я»

Це так і є, коли ми говоримо про ковбасу та сосиски. Це так і є з певними застереженнями, коли ми говоримо про яловичину та свинину. Це викликає сумнів, коли йдеться про курку. Це зовсім не так, коли маємо на увазі рибу. Та головне те, що питання поставлено принципово некоректно.

Що розумніші тварини, то різноманітнішою може бути їхня поведінка, так само як і способи добування їжі. Різні групи горил, як і різні групи шимпанзе, харчуються неоднаково. Але в цілому можна сказати, що горили — майже цілковиті вегетаріанці (попри те що, коли трапляється нагода, вони їдять комах), а шимпанзе — ті здебільшого всеїдні. Подеколи вони полюють на дрібних мавп; відома навіть група, яка робить дерев’яні загострені списи і ними вбиває жертв, що сховалися під корою в деревах. Шимпанзе взагалі користуються знаряддями праці активніше за горил. Із одного боку, працює принцип «сила є — розуму не треба»: тендітному шимпанзе доводиться класти горіх на камінь і розбивати його іншим каменем, щоб дістатися до серцевини, а великій горилі неважко розколоти горіх зубами. Із другого боку, схоже на те, що в шимпанзе залишається більше вільного часу. Режим дня, звичайно, залежить ще й від того, де саме живе група мавп, але приблизно виходить так, що горили витрачають на добування їжі близько п’ятдесяти п’яти відсотків часу на добу, а шимпанзе — близько сорока п’яти відсотків на неспання. А що коли б оцим шимпанзе частину тих десяти відсотків та витратити на те, щоб добре обміркувати, як зробити пошук їжі ефективнішим?

Перед нашими далекими пращурами теж стояла проблема вибору дієти. Харчуватися тільки рослинами надійніше: ось вони довкола — всюди ростуть. Але в них мало поживних речовин (особливо якщо бракує фруктів і доводиться їсти зелені частини рослин), тож вегетаріанець у дикій природі змушений протягом цілісінького дня пережовувати їжу. Харчуватися гуртом, звісно, ефективніше. Якщо пощастить відігнати гієн від мертвої антилопи, можна бенкетувати хоч і до самого вечора. А як не пощастить, то вже тоді доводиться жувати траву. Та все одно від голоду не помреш. Австралопітеки пройшли обидва еволюційні шляхи: група грацильних австралопітеків була всеїдною і поступово розвинула навички добувати м’ясо, а масивним австралопітекам (вони ж парантропи), що виокремилися в окремий підвид близько двох з половиною мільйонів років тому, більше припала до смаку рослинна їжа, і вони стали суворими вегетаріанцями4, відростивши собі гігантські щелепи. Уздовж голови у них проходив кістковий гребінь (як у панків!) для кріплення жувальних м’язів. Тож угадайте тепер, від кого походимо ми, а хто був сліпою гілкою?

Здатність їсти м’ясо справді є дуже важливою, якщо ви шимпанзе або австралопітек, адже в іншому разі вам довелося б, аби бодай якось забезпечити себе калоріями, пережовувати зелень протягом восьми годин на день. Та нині ми живемо в абсолютно іншій реальності. У нас є сільське господарство, завдяки якому крупи коштують зовсім недорого. У нас є вогонь (у тому числі мультиварка), щоб їх готувати. У нас є супермаркети з неабияким вибором соєвих продуктів, горіхів чи квасолі, а також аптеки з дріжджовими білковими добавками та вітамінно-мінеральними комплексами. А це означає, що сьогодні харчуватися м’ясом взагалі не обов’язково. Є лиш одна по-справжньому важлива причина для його вживання. Воно дуже смачне.

Розділ 10
«Чоловіки розумніші за жінок!»

Деякі, звичайно, розумніші. Але чомусь саме такі чоловіки під час аналізу причин своєї інтелектуальної переваги називають мільйон факторів, від хорошої спадковості до навчання в МФТІ (Московський фізико-технічний інститут. — Прим. ред.), і ніколи не згадують найочевидніше: що в них же є статевий член, тобто інтелект гарантований за замовчуванням!

Джозеф Овертон, віце-президент Макінського центру публічної політики, розбився в авіакатастрофі в сорок три роки. Запропонована ним модель вікна можливостей, що пояснює механізми впливу громадської думки на державну політику1, набула великої популярності в народі вже після смерті Овертона, тому ми не можемо дізнатися, чи тішить його ця ситуація.

Вікно Овертона — це діапазон прийнятності політичних ідей. Теоретично держава може регулювати будь-яку сферу життя на сто відсотків або ж не втручатися зовсім. Але на практиці політики підтримуватимуть лише ті рішення, які не відштовхнуть від них виборців, бо перебувають вони в межах суспільно прийнятних.

Скажімо, держава, в принципі, могла б узагалі не втручатися в освіту, не відкривати жодних шкіл, не готувати вчителів, не проводити атестацію, залишити цю сферу цілковито на розсуд батьків. Або ж, навпаки, вона могла б законодавчо заборонити найдрібніші відхилення від державної навчальної програми, оголосити діяльність приватних репетиторів поза законом, штрафувати вчителів за те, що в них у школах є трієчники і відмінники, позаяк усі діти повинні володіти ідентичним набором знань. Але ні. Навіть партія «Единая Россия» не може зробити ні того, ні того, бо обидва описаних варіанти перебувають за межами вікна Овертона, поза сферою суспільно прийнятного. Це означає, що на Болотну площу вийде не сто тисяч чоловік, як у відповідь на фальсифікацію виборів у 2011 році, а кілька мільйонів, і позиції правлячої партії внаслідок цього суттєво похитнуться. Ну, принаймні так гадає американець Джозеф Овертон.

Слід наголосити, що власне в академічних текстах концепція вікна Овертона практично не використовується. Google Scholar знаходить дев’яносто згадок, із них усього три — в заголовках, із цих трьох робіт жодна не опублікована в рецензованому науковому часописові. Але вікно Овертона — це яскрава метафора, яку обожнюють численні дилетанти політології, так само як і я. Це дуже наочний образ, який зручно використовувати під час обговорення безлічі найрізноманітніших проблем, у тому числі навіть не пов’язаних із політикою безпосередньо. «І чому це я мушу боятися ГМО?» — «Тобі смішно, а в нормальних людей це є центр вікна Овертона». Або так: «У чому полягає твоя робота?» — «Я просуваю вікна Овертона» (чудова, до речі, могла б бути епітафія).

У більшості випадків — ось як зі щепленнями, або з гомеопатією, або з ГМО — вікно Овертона справді непогано було б відсунути кудись на манівці здорового глузду. Утім, щодо дихотомії «сексизм — фемінізм», то я тут зовсім не певна: мені не хочеться його нікуди зрушувати. Гадаю, що вікно Овертона нині перебуває приблизно там, де треба, — в тому розумінні, що потворні перекоси є в обидва боки. Я не хочу, щоб суспільство навколо мене ставало більш феміністично налаштованим, бо воно вже феміністично налаштоване, і так, що це виходить за межі пристойності і здорового глузду: воно вітає цькування Метта Тейлора, який посадив зонд на комету, за те, що він вдягнув сорочку, прикрашену зображеннями гарних дівчат у купальниках; вітає звільнення з роботи Тімоті Ганта, який мав необережність пожартувати про те, що складно працювати в одній лабораторії з жінками (бо це додає емоцій), і якого названо за це сексистом; воно влаштовує багатоденний скандал на тему того, що сайт «Медуза» використовував в анонсі в соцмережах слово «тьолочка» (офіційно заявляю, що мене так називати можна). Я можу згадати кілька випадків, коли за один невдалий сексистський жарт людину більше не запрошували в гості, видаляли з друзів, взагалі припиняли з нею спілкуватися (причому мені доводилося опинятися по обидва боки барикад — як серед ображеної громадськості, так і в ролі об’єкта осуду). І звичайно, якщо в моєму інформаційному просторі відбувається випадок реального насильства над жінкою, він сприймається так, як і має сприйматися: як щось надзвичайне, ненормальне, що підлягає викоріненню. Журналістку Анну Жавнерович побив бойфренд, це жахливо. Але важливо інше: вона відреагувала на цю ситуацію як людина, що живе поза сексистською парадигмою, котра розуміє, що з нею так поводитися не можна. Попросила подругу про допомогу і пішла до неї жити, отримала довідку в травмпункті, написала статтю на сайті W-O-S, звернулася до суду, виграла його (хоча покарання було дуже гуманним) і в цілому зробила так, що й ця нехороша людина, Михайло Шліммер, і безліч інших потенційно нехороших людей засвоїли, що бити жінок не треба, від ганьби не відмиєшся.

Утім, я виступаю в цьому разі, як та дівчинка з анекдоту про іспит в медінституті: «Щодо кістки ви помиляєтеся, а в іншому вам просто пощастило». Той факт, що я особисто жодного разу в житті не наражалася на гендерну дискримінацію і практично не бачу навколо себе проявів сексизму, обумовлений не тим, що гендерної дискримінації та сексизму в Росії не існує, а тим, що я завжди жила в містах-мільйонниках, вчилася в хорошому університеті, працюю в хороших редакціях, спілкуюся з не менш благополучними людьми, ніж я сама. Я не співчуваю ідеям радикального фемінізму, бо не бачу тих проблем, із якими він покликаний боротися: я й без цього цілковито впевнена, що чоловіки й жінки рівні в правах і можливостях, дякую, Кепе*, навіщо город городити? Але теоретично я допускаю, що, якби я поїхала до умовного Приозерська і спробувала б вивчитися там на автомеханіка, я могла б дізнатися про гендерну рівність багато нового. Але поки що я не дозріла до таких експериментів і вивчаю гендерну рівність іншими способами: дивлюся, що написано про біологічні та соціальні особливості тієї чи тієї статті в науковій літературі. Це теж цікаво.