Роман-триптих Олега Рибалки «Гра в життя» – це ще одна книга із Мисливої серії видавництва Легенда, яку я із захопленням прочитала. Люблю роздумувати, шукати, мислити, пізнавати, щоб змінюватись. Адже, як на мене, справедливо і природньо є, коли змінюється не лише зовнішнє відображення в дзеркалі, але і внутрішня суть людини. Тіло потребує гарту й догляду, а дух – мислі. Тому надію покладала на Мисливу серію молодого видавництва. І не помилилася.
Огляд книжки на каналі Yakaboo
Найперше мене заінтригувала назва
Чомусь згадався Шекспір із його крилатою фразою, що життя – це театр. Замкова щілина на обкладинці є більше, ніж просто ілюстрацією: до замкнутих у романі таємниць ніби пропонується віднайти ключ. Чи зумію?
Разом з Іскрою, Станом та Лізою вирушаю в подорож Долиною, яка манить прекрасними краєвидами, обіцяючи казку. Але на близькій відстані краса стає невиразною і блідою. Неприваблива правда ховається за ілюзіями. Міраж не має нічого спільного із дійсністю. Так починається гра в життя, яке в романі обмежене якийсь час локацією Долини. Тут усе несправжнє, наповнене страхом, безвольне, ніхто не відрізняє реальності від ілюзії, звідси важко знайти вихід. І справа тут не в географічних премудростях, а в хаосі в головах її жителів, в атмосфері неправди, яка затуманює не лише думки, але і простір. Навіть вільні, міцні, не позбавлені здорового глузду Стан та Ліза заплутуються в пастках Долини. Отруйне середовище діє, наче вірус – «брехня, заздрість, ненависть, лють, злодійство, невігластво – усе це неймовірно поширилося в душах людей… Якщо зараз усіх випустити, цей вірус почне швидко поширюватися далі… Людей Долини назвали втраченим поколінням». Мимоволі проводжу паралелі з уже не книжковим життям. Людей мого віку теж називають втраченим поколінням, ми теж носії вірусу «гомо совєтікус», і межа, коли ми зможемо вичавити із себе останні отруйні випари зловонної Долини, найімовірніше в часі збігається із межею життя і смерті. На цій самій межі помер колись і Мойсей. То що, не йти? Йти, бігти, продиратися крізь туман ілюзій, шукати в собі іскру, повертати втрачену пам’ять… Бо інакше ми станемо тими, хто втомився, хто не впорався, хто заснув, станемо німотними й безвольними деревами в «Лісі тих, що здалися», Долина розростеться своїми метастазами до загрозливих розмірів, відбираючи життя тих, хто за нами, залишаючи лише гру… гру в життя.
Вихід є, й автор знає дорогу
Чомусь читаючи роман, почувалася не зрілою жінкою, а юнаком, який тікає від одноманітності, спрагло шукає себе справжнього, який не знаходить способу змінити все, який у пошуках істини отримує єдину слушну пораду – «стань дитиною». Цей ключ дав людству ще Ісус, який навчав «будьте, як діти», але Його не почули. Натомість наснували канонів, законів і все це обнесли Муром звичок, який паралізує волю. Власне Мур – ще один з образів роману, вимислений не автором, а людством.
У пошуку себе молодий чарівник наче вивертає свій внутрішній світ назовні, щоб читач із подивом переконався, що зовнішній світ є дзеркальним відображенням внутрішнього.
Вихід є… Це не розмова, це дорога… дорога здивувань і відкриттів, через яку завдяки автору перейшла і я. Багато до чого потребую повернутися… ще раз заглянути в ту замкову щілину, за якою світ позбавлений міражів, він десь там, у моїй голові, застряг у часі мого дитинства. Розгортаю думки, як волосся перед дзеркалом. Занурююсь у себе, шукаю той фільтр, який допоможе мені відрізнити зерно від полови, прогорнути купи інформації, які, як і в комп’ютері, захарастили мою оперативну (родову) пам’ять… намагаюся згадати, як-то бути гострозорою дитиною, яка ще не потребує окулярів ілюзії. Я не вмію переміщати речей у просторі, не маю чарівного кристала, який допомагає стати собою. Про подібні речі я мріяла в дитинстві. Мені тоді бракувало дива… А тепер найбільшим дивом було б змінити себе. Розумний чарівник саме цього навчає і свого юного учня. Для мене ж це давно вже істина банальна. Питання лише ЯК?
Закриваю книгу. Замкова щілина дражливо манить таємничістю. Чи знайшла я ключі?
Ще раз вертаюся до «Розмови з учителем», «Розмови на пагорбі», «Розмови в шинку», «Розмови з бібліотекарем». Майстерно прибираючи щоразу інший образ у кожній новій розмові, автор пропонує ключ від свого світу, де вже все розкладено по полицях. Але це його ключ, його двері в його власному світі… Прислухаюсь до слів Мудреця: «Ось ми з тобою зараз до певної міри перетнули наші світи… але щойно розійдемося, кожен одразу ж забере із собою і власний світ, тобто своє бачення, свій погляд на все довкола»…
Шукаю виходу із своєї Долини… Вірю, що знайду.
Дякую автору за запрошення до роздумів.
Автор: Руслана Битківська
9 thoughts on “Роман-триптих Олега Рибалки «Гра в життя». Віднайдіть ключ до замкнутих у романі таємниць”