Історії переселенців, які вселяють надію

Вимушені переселенці — категорія населення України, про яку ми три роки тому ще й уявити не могли. Але тепер, мабуть, кожен знає когось із них у своєму місті. Та не всі здогадуються, скільки лишили ці люди позаду, скільки емоцій пережили вони, покидаючи рідні місця.

Книга «Переселенці. Люди, які не загубили себе» з’явилася взимку 2016 року. До цього брустурівське видавництво «Discursus» приділяло увагу темі сходу України — роман Олексія Чупи «Бомжі Донбасу» та книги Маргарити Сурженко — «АТО. Історії зі Сходу на Захід» і «Нове життя. Історії зі Сходу на Захід».

«Переселенці» — це репортажі, які у 2015 році виходили у виданнях «Українська правда. Життя», «INSIDER» та «UFRA». З одного боку їх при бажані можна знайти в інтернеті і так почитати. Але скажіть по правді: скільки з нас потім дійсно читають те, що відкладають у закладки, особливо якщо це великі тексти? Ото ж бо.

Сама книга поділена на три частини, або краще сказати локації. Це Київ, Львів та Івано-Франківськ — міста, в яких і робили інтерв’ю-репортажі з активними і успішними переселенцями.

Велика частина героїв — це люди, які не злякалися і в незнайомому для них місті відкрили власну справу. Вони впевнено йдуть до своєї мети і не збираються покладатися лише на державу. Частина навіть відразу відмовилися від гарантованої законом допомоги.
Особливо вражає історія Насті, яка переїхала з Донецька до Хмельницька. Потім вона ризикнула і подала на ґрант Фонду «Відродження» ідею власного кафе. Гроші вона отримала і зараз (тобто на момент написання репортажу) наполегливо працює над справою. Але робить це дівчина у Києві, де велика конкуренція, а ресурси — обмежені. Тому вона по суті і живе у своєму кафе. Хочеться вірити, що в неї все вдасться.

Ці історії корисні не лише переселенцям. Звісно, приклад успішних людей, які теж покинули свої домівки через війну, має надихати не сидіти склавши руки, а творити свою долю. Але вони дають велику наснагу всім читачам (хіба, що крім уражених вірусом патерналізму громадян, які вірять, що держава повинна про них подбати). Якщо людям за сотні кілометрів від дому без особливої підтримки вдалося налагодити своє життя і реалізовуватися, то чому має не вийти у інших — які мають у своєму місті знайомих, якийсь ресурс коштів? Виправдань бути не може.

Тішуся з того, що знайомий з двома героями цієї книги. Перший — це Олексій Чупа — молодий письменник, який наполегливо працює в українській літературі. Нетиповий представник Макіївки, його називають «донецьким Жаданом».

Другий герой, точніше героїня, — громадська активістка, співвласниця ресторану «Urban Space 100», кримчанка Оля Дятел. З нею, як і з Олексієм, я познайомився у липні 2014 року у Франківську. Оля саме тоді займалася проектом «Хати-Майстерні» у Косівському району — великий дерев’яний будинок серед гір, де зараз проходять різні навчання для активістів.

Книгу варто читати. Це голоси активних людей зі Сходу та Криму, які не злякалися висловити свою позицію, не змирилися з окупацією і тепер будують життя поза рідним домом. Ці історії надихають. Їх можна споживати невеликими дозами або ж з’їдати все за день — кому як до вподоби.

Книга «Переселенці. Люди, які не загубили себе» — це документалістика, яку важливо зберегти. Невідомо, як складеться життя у її героїв з роками, відлік тільки починається. І наше завдання — допомагати цим людям, підтримувати їх по змозі.
Вони не загубили себе. Ми ж маємо не загубити їх.

Переселенці. Люди, які не загубили себе. — Дискурсус: Брустури, 2016. — 176 с.

Роман Повзик