Подив і тремтіння. Уривок з українського перекладу Амелі Нотомб

Фото: Le Huffington Post

«Подив і тремтіння» – найвідоміший роман бельгійки Амелі Нотомб. Книга номінувалася на Гонкурівську премію, була удостоєна премії Французької академії (Гран-прі за кращий роман, 1999 р.). В основі роману – глибокий конфлікт двох традицій і культур: Сходу й Заходу. Роман вийшов в українському перекладі Віктора Шовкуна у Видавництві Старого Лева.


Героїня переїздить в Японію і влаштовується на роботу у велику токійську компанію. Дівчина намагається приносити користь, але ментальне провалля, яке пролягло між нею й роботодавцями, постійно призводить до неприємностей. Нотомб примушує читача сміятися, лякає, дивує та врешті-решт вивертає навиворіт міф про Японію, збудувавши сюжет навколо психологічної дуелі двох молодих красивих жінок. Цікаво, що в основі книги – реальний факт біографії письменниці: закінчивши університет, Нотомб рік пропрацювала у великій компанії в Токіо.

Автор обкладинки Оксана Йориш.


Амелі (Фаб’єнн) Нотомб народилася в 1966 році в бельгійському місті Еттербек. Через роботу батька, Патріка Нотомба, який був дипломатом, в дитинстві Амелі довелося пожити в Японії (1968-1972). В той час її батько був генеральним консулом Бельгії в місті Осака. Згодом Амелі якийсь час проживала в Китаї, США, Лаосі, Бірмі та Бангладеші. Її екзотичне дитинство залишило значний відбиток у творчості письменниці.

Screenshot_4

Уривок з роману “Подив і тремтіння”

Шість років тому я була в захваті від японського фільму, який називався «Фурйо» – англійською назвою було «Веселого вам Різдва, містере Лоренс». Дія фільму відбувалася під час Тихоокеанської війни, близько 1944 року. Загін британських солдатів перебував у полоні, у військовому японському таборі. Між одним англійцем (Девід Бові) та японським командиром (Ріуйші Сакамото) виникли взаємини, які в певних шкільних підручниках називають «парадоксальними стосунками».

Можливо, через мій дуже юний вік фільм Ошіми надзвичайно мене схвилював, а надто сцени дивної конфронтації між двома головними персонажами. Це закінчилося тим, що японець засудив англійця до смерті.

Однією з найвишуканіших сцен цього довгого фільму було те, коли в кінці японець прийшов подивитися на свою вже напівмертву жертву. Він обрав як спосіб страти зарити його тіло в землю, з якої виглядала лише голова, виставлена на сонце. Така дотепна стратегія вбивала жертву водночас трьома способами – спрагою, голодом і сонячним ударом.

Ця смерть була особливо ефективною тому, що британець мав шкіру, яка боялася опіків. І коли японський командир, виструнчений і гордий, прийшов подивитися на об’єкт своїх «парадоксальних стосунків», обличчя вмирущого мало колір пересмаженого ростбіфа, трохи почорнілого. Я мала шістнадцять років, і мені здалося, що такий спосіб помирати був переконливим доказом кохання.

Я не могла не побачити схожості ситуацій між цією історією та моїми поневіряннями в компанії Юмімото. Звичайно, покарання, яке я мусила терпіти, було іншим. Та хай там як, а я перебувала в японському полоні, а моя мучителька могла похвалитися не менш яскравою красою, аніж краса Ріуйші Сакамото.

Одного дня, коли вона мила руки, я запитала в неї, чи вона бачила цей фільм. Вона підтвердила, що його бачила. Певно, я була дуже зухвалою того дня, бо провадила:

– Він сподобався вам?
– Музика там гарна. Шкода, що історія, яку показує фільм, фальшива.
(Не знаючи про це, Фубукі вірила в той ревізіоністський погляд на історію, якого нині дотримуються численні молоді люди в країні Східного Сонця: їхні співвітчизники не мають підстав докоряти собі щодо своєї участі в Другій світовій війні, адже їхнє вторгнення в Азію мало на меті захистити її тубільних жителів від нацистів. Я була не в тій ситуації, щоб дискутувати з нею).
– Я думаю, у цьому фільмі треба бачити метафору, – тільки й наважилася сказати я.
– Метафору чого?
– Людських стосунків. Наприклад, стосунків між вами і мною.
Вона подивилася на мене з подивом, либонь, запитуючи себе, які такі аналогії знайшла в тому фільмі ця особа з її обмеженим розумом.
– Атож, – провадила я. – Між вами і мною існує та сама відмінність, яка існувала між Ріуйші Сакамото й Девідом Бові. Схід і Захід. Поза очевидним конфліктом ‒ та сама взаємна цікавість, ті самі непорозуміння, що приховують бажання порозумітися.
Хоч би скільки я вдавалася до найменш аскетичних риторичних фігур, я розуміла, що зайшла надто далеко.
– Я так не думаю, – стримано відповіла моя зверхниця.
– Чому?

Що вона, власне, хотіла сказати? «Я не відчуваю ніякої цікавості до вас», або, може, «Я не маю ніякого бажання порозумітися з вами», або «Яке нахабство порівнювати вашу долю з долею військовополоненого!», або «Між тими двома персонажами були надто тривожні стосунки, у яких я не можу себе уявити».

Але ні. Фубукі була надто розумною. Нейтральним і чемним голосом вона дала мені зовсім іншу відповідь:
– Ви не здаєтеся мені схожою на Девіда Бові.
Я мусила визнати, що вона має рацію.

Я дуже рідко розмовляла на тій посаді, що була тепер моєю. Це не заборонялося, а проте неписане правило не дозволяло мені подавати голос. Дивно, та коли ти виконуєш таке малопочесне завдання, то єдиний спосіб захистити свою честь – мовчати.

Бо й справді, якщо прибиральниця туалетів базікає, то хочеться думати, що вона почувається легко на своїй роботі, що вона там на своєму місці й що ця посада так її збадьорює, аж уселяє їй бажання поцвірінчати.

Натомість якщо вона мовчить, то вона дивиться на свою працю як на чернече вмертвіння плоті. Непримітна у своїй мовчанці, вона виконує свою місію, спокутуючи гріхи людства. Бернанос говорить про тяжку банальність Зла; прибиральниця туалетів знає тяжку банальність випорожнення, завжди однакову, попри бридкі несхожості.

Мовчанка свідчить про її потрясіння. Вона є кармеліткою нужників.

Отже, я мовчала, а натомість багато думала. Наприклад, попри мою несхожість на Девіда Бові, я знаходила своє порівняння досить слушним. Адже в його випадку й у моєму ситуації були вельми схожі. Зрештою, аби Фубукі могла призначити мене на таку бридку посаду, її почуття до мене мали бути не зовсім чистими.

Вона мала інших підлеглих, крім мене. Я була не єдиною особою, яку вона ненавиділа й зневажала. Вона могла би знущатися з когось іншого, а не з мене. Але вона воліла виявляти свою жорстокість лише до мене. Це мав бути привілей.
Я вирішила бачити в цьому свідомий вибір.


Читати: Японський коханець. Новий роман Ісабель Альєнде виходить українською (уривок)

Читати: Наші душі вночі. Уривок із новинки видавництва #книголав

Читати: «Несказане» Селесте Інґ. Уривок із перекладної новинки лютого

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

19 thoughts on “Подив і тремтіння. Уривок з українського перекладу Амелі Нотомб

    Залишити відповідь