Нобелівська лауреатка Еліс Манро – вперше українською. Уривок зі збірки

Уже три десятка років Еліс Манро називають найкращим у світі автором коротких оповідань, а її твори перекладені двадцятьма мовами. Для українського читача її відкриває «Видавництво Старого Лева» – збіркою оповідань «Забагато щастя», яку з англійської переклала Євгенія Кононенко.


Читати: Еліс Манро – домогосподарка із Нобелівською премією

Еліс Манро критики охрестили колись «домогосподаркою від літератури», проте це не завадило неперевершеній майстрині короткої прози здобути Нобелівську премію. Працюючи в жанрі, що його багато хто вважає недостойним «великої літератури», письменниця зуміла досягти достоту несподіваних результатів. Її проза змальовує непримітних з першого погляду людей, без якихось захмарних амбіцій і грандіозних життєвих планів, втім, від страхітливого фаталізму і парадоксальних вивертів їхніх доль аж мороз продирає шкіру. І водночас оповідання позбавлені щонайменшої сльозогінності, притаманної «дамській прозі», щонайменшого проповідництва чи повчальних висновків.

«Забагато щастя» — перша збірка оповідань Еліс Манро українською. Це десять неймовірних історій від всіма улюбленої Манро, де вона з притаманною їй доступністю й легкістю зображає цілий комплекс подій та емоцій, непередбачуваних шляхів та поворотів, у яких чоловіки й жінки вживаються зі всім, що трапилось із ними в житті. А інколи й перевершують самі себе.

В об’єктиві оповідань Еліс Манро – життя крупним планом, у якому авторка вміє вхопитися за найважливіше, виокремити основну подію і почуття чи місце, яке здатне все пояснити. Ведучи безкінечний внутрішній монолог, її герої (а найчастіше, звісно, – героїні) безкінечно програють в собі цю платівку: спогади про дитинство, шлюб, дітей, про що, що побачене одного разу і не забуте.

Стриманість, демократизм, правдивість і справжність, розуміння найтонших відтінків жіночої психології, здатність викликати душевні потрясіння – основні, але далеко не всі ознаки стилю великої письменниці. Манро змальовує напрочуд реалістичних персонажів. Жінки різного покоління та суспільного становища, їхні друзі, кохані, родичі й діти – здається, серед героїв можна впізнати своїх сусідів. Або й себе самого.


Еліс Енн Манро народилася 10 липня 1939 року в Онтаріо. Вийшовши заміж за майбутнього батька своїх дочок, вона покинула навчання в університеті і присвятила себе сім’ї. Та потяг до літератури, схоже, не відпускав Еліс. 1963 року вона відкриває книгарню, що зветься «Книги Манро». А 1968-го видає першу збірку оповідань «Танок щасливих тіней», за яку її удостоєно Премії генерал-губернатора, найвищої літературної відзнаки Канади.

За все життя Еліс Манро не написала жодного роману: вона наполегливо працює в жанрі короткої прози, філігранно удосконалюючи свою майстерність. Персонажі оповідань Манро — переважно домогосподарки, викладачки вишів чи звичайні вчительки, покинуті жінки та жінки-розлучниці, люди не надто виразні й, на перший погляд, геть не яскраві. Її безсторонні оповіді здатні шокувати парадоксальними розв’язками, але ніколи не викликають до персонажів осуду, — радше зроджують спокійну констатацію: «Ось. Саме так усе і сталося…». Крім трьох генерал-губернаторських, Еліс Манро — лауреат Букерівської та Нобелівської премій.

Читати: 7 хороших книг нобелівських лауреатів, які ви не читали. А варто було б


Забагато щастя

УРИВОК


Найбільше їй подобалося повертатися додому своїм авто після робочого дня у музичних школах Раф-Рівера. Було темно, і в місті міг падати сніг, а на прибережній трасі об скло періщив дощ. Джойс виїздила з міста просто в ліс, і хоча то був справжній ліс із великими кедрами та дуґласовими ялицями, там стояло багато людських будинків. Біля деяких — чималі городи, подекуди вівці та верхові коні, а дехто, як і Джон, мали майстерні з виготовлення та ремонту меблів. Уздовж траси навдивовижу багато реклами, типової для цієї частини світу — трав’яні масажі, розв’язання конфліктів, ворожіння на картах Таро. Деякі люди жили в трейлерах; інші побудували з брусу хатинки під стріхами, а дехто, як Джон і Джойс, полагодили старі фермерські будинки.

Їдучи додому, Джойс насолоджувалася тим особливим видовищем, що так їй подобалося. Тоді багато хто, навіть мешканці жалюгідних хатинок під стріхою, ставили собі великі скляні балконні двері, хоча й ніяких балконів чи веранд не мали — як, власне, й Джон та Джойс. На ті скляні двері не чіпляли фіранок, і два прямокутники світла були наче ознака чи навіть запорука затишку, безпеки і повноти життя. Чому виникало таке враження, що його не давали звичайні вікна, Джойс пояснити не могла. Можливо, ці вікна ніби були не лише для того, щоб дивитися крізь них, але й щоб нелукаво демонструвати лісовій темряві своє домашнє пристановище. Людей було видно на повен зріст, вони готували їжу чи дивилися телевізор, і ті сцени вабили її, хоча й знала, що всередині там немає нічого особливого. Виїхавши на не заасфальтовану, всю в калюжах доріжку, що вела до їхнього будинку, вона бачила двері, які поставив Джон, а крізь них яскраво освітлені нутрощі їхнього житла. Драбина, недороблені кухонні полички, фрагмент сходів, дошки, тепло освітлені лампочкою, яку чоловік міг рухати до того місця, де працював. Весь день він трудився в майстерні, а коли сутеніло, відпроваджував додому свою ученицю і переходив у дім. Почувши наближення машини, він на мить обертався в її бік — на знак привітання. Адже його руки були вічно зайняті, тож помахати не міг. Сидячи в машині з вимкненими фарами і збираючи — щоб віднести в дім — свої покупки чи пошту, Джойс була щаслива від самої думки, що лишилося останнє зусилля дістатися додому крізь темряву, вітер і холодний дощ. Вона ніби скидала з себе довгий робочий день, суєтний та непевний, де вона нескінченно навчала музики численних дітей — як байдужих, так і сприйнятливих. Наскільки краще працювати з молодим деревом на самоті — на ученицю вона не зважала — ніж із тими непередбачуваними дітиськами.

Джойс ніколи не казала цього Джонові — той не любив балачок про те, як важливо, прекрасно і почесно працювати з деревом. Скільки в цьому цілісності та гідності.

Відповідав коротко: це лайно.

Джон і Джойс разом навчалися у школі промислового містечка в Онтаріо. Джойс була на другому місці за IQ у своєму класі, а Джон мав найвищий IQ у школі, а може, в усьому місті. Вона мала грати на сцені на скрипці — яку тоді ще не проміняла на віолончель — а він готувався стати страшенно розумним науковцем, що його праця недоступна звичайним людям.

Вони обоє покинули університет на першому курсі й разом втекли з дому. Змінили багато випадкових робіт, об’їздили автобусами весь континент, рік жили на березі океану в Ореґоні, де заочно помирилися з батьками, які все це пережили дуже тяжко. Тоді вони вже не могли називатися хіпі, але батьки називали їх саме так. Вони не вживали наркотиків, одягалися консервативно, хоча й бідно, Джон голився, а Джойс підрізала йому волосся. Потім вони втомилися від низькооплачуваних робіт і позичили грошей у своїх розчарованих батьків, щоб почати, так би мовити, краще життя. Джон опанував фах теслі, а Джойс отримала диплом, що дозволяв їй викладати музику в школі.

Знайшла роботу в Раф-Рівері. Тоді ж вони за безцінь купили напіврозвалений дім і розпочали нову фазу свого життя. Заклали садок, познайомилися з сусіда- ми — декотрі з них і досі були справжніми хіпі — які щось тихцем вирощували глибоко в лісі, а потім продавали це в пакетиках разом зі скляним намистом.

Сусідам Джон подобався. Він і досі був худорлявий, із блиском в очах, самозакоханий, але готовий вислухати співрозмовника. Тоді люди лише починали призвичаюватися до комп’ютерів, а Джон на них розумівся і міг терпляче все пояснити. Джойс любили менше. Вважали, що вона викладає музику абияк. Джойс і Джон разом готували вечерю і пили домашнє вино (Джон строго дотримувався рецепта, тому вино завжди було добре). Джойс розповідала про трагічне та комічне протягом її робочого дня. Джон переважно мовчав, зосередившись на приготуванні вечері. Але коли вони сідали за стіл, він міг розповісти про якогось замовника чи про свою ученицю Еді. Вони могли разом посміятися з її слів. Але без зневаги — Еді була чимось на кшталт домашньої тваринки, так принаймні думала про неї так принаймні думала про неї Джойс. Або дитиною. Втім, якби вона була дитиною, їхньою дитиною, і виросла така, яка виросла, вони були б занадто заклопотані, щоб сміятися. Але чому? Вона не дурна. Джон казав, що в деревообробній справі зірок із неба дівчина не хапала, проте цілком засвоювала те, чого її вчили. І, що важливо, — небалакуча. Це те, чого він остерігався найбільше, коли постало питання чи брати її за ученицю. Було започатковано державну програму, йому платили, поки він когось навчав, і платили стільки, що на це можна було жити. Спершу він не хотів братися, але Джойс його умовила — вірила, що в них є зобов’язання перед суспільством.
Нехай Еді була й небалакуча, та коли вже відкривала рота, її слова звучали переконливо.

— Не вживаю ні наркоти, ні алкоголю, — сказала вона їм за першої ж розмови. — Відвідую зібрання АА. Я алкоголічка, яка виборсується. Ми не кажемо: «виборсалася», бо цього ніколи не стається. Але життя триває.

В мене дев’ятирічна дочка, народилася без батька, отже, повністю на мені, і я мрію, щоб вона виросла нормальною. Тому хочу опанувати деревообробку, щоб заробляти на себе й на дитину.

Виголошуючи цю промову, дивилася на кожного з них по черзі через кухонний стіл. То була невисока міцна молода жінка, яка на вигляд не здавалася аж такою пропащою, хоча позаду в неї були роки безпутного життя. Широкі плечі, густий чубчик на лобі, ззаду волосся зібране у хвіст, і жодного натяку на усмішку.

— І ще одне, — додала вона. А потім розстебнула і зняла сорочку з довгими рукавами й залишилася в майці. Її руки, груди, та — вона обернулася, щоб ніхто не сумнівався — спину вкривало татуювання. Всю її шкіру, ніби якесь маскарадне вбрання чи як сторінку коміксу, вкривали якісь обличчя, хижі та хворобливі, впереміш із драконами, китами, язиками полум’я, занадто заплутаними і страхітливими, щоб зрозуміти.

Мимоволі хотілося запитати, чи все її тіло таке обмальоване.

— Вражає, — якомога нейтральніше мовила Джойс.

— Не знаю, чи це справді вражає, але якщо за таке платити, то це коштувало би купу грошей, — відповіла Еді, — Ось чим я колись захоплювалася. Я вам показую, бо декого це шокує. А раптом у сараї стане жарко, і мені доведеться працювати в майці.

— Ми не такі, — сказала Джойс і глянула на Джона.

Він знизав плечима. Джойс запропонувала Еді кави.

— Ні, дякую, — Еді вдягла свою сорочку. — У нас, в Анонімних Алкоголіках, багато людей жити не можуть без кави і, здається, стали залежними. Я їм прямо кажу. Навіщо міняти одну погану звичку на іншу?

— Це неймовірно, — сказала Джойс згодом, — здається, вона може прочитати лекцію на будь-яку тему, тож про непорочне зачаття мови не заводитиму.

— Вона сильна, — мовив Джон, — а це головне. Я зауважив її руки.

Коли Джон казав «сильна», йому йшлося про пряме значення цього слова. Мав на увазі, що учениця зможе тягати колоди.
Працюючи, Джон слухає радіо СВС. Музику, а також новини, коментарі, телефонні розмови. Іноді висловлює Еді свою думку про те, що вони слухали.

Еді не вірить в еволюцію. (Вони прослухали інтерактивну програму, де люди сперечалися про те, чого їх навчали у школі.)

— Чому?

— Ну, бо в тих біблійних країнах, — переповідає Джон, імітуючи твердий монотонний голос Еді, — бо в біблійних країнах так багато мавп, і ті мавпи злазять із дерев, і тому людям прийшло в голову, що мавпи злізли і стали людьми.

— Але ж… — спробувала заперечити Джойс.

— Не зважати. І не заперечувати. Це перше правило спілкування з Еді. Ніколи не звертати уваги. І мовчати собі.

Також Еді вважала, що великі медичні компанії знають, як лікувати рак, але домовилися з лікарями приховувати цю інформацію, і разом роблять на тому гроші.

Коли по радіо лунала «Ода радості», вона наказувала Джонові вимкнути, бо ця музика така жахлива, як на похороні.
Також вона вважала, що Джон і Джойс — насамперед Джойс — не повинні залишати пляшку з вином на видноті, на кухонному столі.

— А яке її діло? — питала Джойс.

— Очевидно, вона так вважає.

— Коли вона вже дослідила наш кухонний стіл?

— Ідучи через кухню в туалет. Я не можу змусити її пісяти в кущах.

— Усе одно, не її діло…

— А іноді вона заходить на кухню і робить для нас бутерброди.

— Справді? На моїй кухні. На нашій.

— Вона й досі остерігається бухла. Вона дуже вразлива. Це те, чого не зрозуміти ні тобі, ні мені.

Остерігається. Бухла. Вразлива. Які слова почав уживати Джон?

Вона б мала зрозуміти вже тоді, хоча він сам іще нічого не розумів. Він починав закохуватися.

Починав закохуватися. Коли ж минув той момент, до якого він іще не кохав Еді, а починаючи від якого — кохає? Чи можна його виокремити, той момент удару межи очі, ту раптову катастрофу? Удар долі, після якого людина стає калікою, злий жарт, після якого пильні очі беруться потворними більмами.

Джойс почала переконувати Джона, що він помиляється. Він так мало розуміє жінок. Не мав нікого, крім неї. Вони завжди вважали експерименти з різними партнерами — дитячими забавками, подружні зради — чимсь брудним і руйнівним. Тепер Джойс думає, а може, йому варто було дати трохи награтися?

Усю цю темну зиму він провів у майстерні, під дією аури Еді. Це наче слабувати на ядуху.

Він захворіє психічно, якщо і далі сприйматиме Еді всерйоз.

— Я думав про це, — сказав він. — Можливо, це вже сталося.

Джойс сказала, що він, наче дурний підліток, грає роль безпорадного й онімілого.

— Ти вважаєш себе лицарем Круглого столу? Що тебе напоїли зіллям?

А потім перепросила. Зарадити може лише спільний план, як це подолати. Це така собі долина тіней. Невеличка аварія на трасі їхнього шлюбу.

— Ми проїдемо її разом, — сказала вона.

Джон глянув на неї відсторонено, співчутливо.

— Немає ніякого «ми разом», — мовив він.

Як таке могло статися, питала Джойс, і з Джоном, і з нею, і взагалі. Учениця теслі з важкою ходою і тупим розумом у мішкуватих штанях і фланелевих сорочках, а взимку — у безформних светрах, обсипаних тирсою.

Мозок якої безупинно продукує лише дурні штампи, що вона їх подає як одкровення. І ця особа затьмарила Джойс із її довгими ногами, тонкою талією і товстою шовковою чорною косою. З її розумом, музикою та другим у класі IQ.

— Я скажу, що то було, — розповідала Джойс. Це сталося пізніше, коли дні подовшали, а в ровах при дорозі почали гойдатися болотяні лілії. Вела тоді уроки музики в темних окулярах, ховаючи очі, запухлі від сліз і випивки, а замість того, щоб їхати додому, вирушала до парку Веллінгтон, де, сподівалася, Джон шукатиме її, боячись, щоб Джойс не вкоротила собі віку. (І він таки приїхав був, але тільки раз.)

— Думаю, вона була курва. Шльондри завжди набивають собі тату, щоб краще працювалося, бо чоловіків збуджують такі речі. Я не про татуювання загалом — хоча про нього теж — з ним краще продаватися. Доступність і досвід. А потім вона, бачте, покаялася. Блядська Марія Магдалина, ось хто вона. А він дитя в сексі, і від цього може втратити розум.

У Джойс з’явилися подруги, з якими вона могла поділитися. Всі вони щось таке пережили. Деяких знала раніше, але не такими, як зараз.

Вони сповідуються одна одній, п’ють разом і сміються до сліз. Кажуть, що не можуть повірити. Чоловіки. Що вони роблять. Тюхтії й бовдури. Неймовірно.

І тому це правда.

Під час цих розмов Джойс стає добре. Справді добре.

Каже, що в такі моменти вдячна Джонові, бо зараз вона живіша, ніж досі. Це жахливо, та водночас чудово. Новий початок. Гола правда. Голе життя.


Купити книжку в Yakaboo

(Visited 250 times, 3 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com
  • Лариса Курочкина

    Как это “лауреатка”? На каком это языке?

    • Yakaboo

      “Лауреатка” — феминитив от “лауреат”.