Ні сонце, ані смерть. Уривок зі щоденників нейрохірурга Генрі Марша

Нещодавно у Видавництві Старого Лева вийшов другий український переклад відомого нейрохірурга Генрі Марша. «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга» — мемуари лікаря, який згадує та переосмислює сорокарічну лікарську кар’єру. 


Генрі Марш не боїться визнати: лікареві вкрай важко бути чесним, вкрай болісно говорити про свої помилки. Його нова книжка «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденника нейрохірурга» — надзвичайно особисті мемуари, що вражають відвертістю, мудрістю та літературною майстерністю.

Завершуючи свою майже сорокарічну лікарську кар’єру, автор бестселера «Історії про життя, смерть та нейрохірургію» розмірковує про сенс людського існування, про суть праці лікаря, труднощі професії й про те, чим може обернутися відчайдушне бажання продовжити пацієнтові життя за всяку ціну.

“Історії про життя, смерть і нейрохірургію” – обов’язково до прочитання для лікарів та пацієнтів

Генрі Марш — чудовий співрозмовник: випадки з хірургічної практики у Британії, Непалі, Україні перемежовуються яскравими та щемкими епізодами з його дитинства та юності, непересічними моментами професійного становлення та простими й водночас приголомшливо глибокими роздумами про те, що справді має значення.

Переклала Катерина Міхаліцина, обкладинку створили Назар Гайдучик та Оксана Зьобро.


ni_sonce_ani_smertj_0

Уривок з книжки


За годину Тім і Самі взялися оперувати мою румунку. Я переважно просто сидів на стільці, обпершись спиною на стіну, а Тім та Самі поволі видаляли пухлину. Світло в операційній приглушили, тому що вони використовували мікроскоп. Тож я куняв, наслухаючи знайомі звуки тихої драми, що розгорталася зовсім поряд: попискують анестезіологічні монітори, зітхає вентилятор, Тім дає вказівки Самі та операційній медсестрі Аґнес, шипить відсмоктувач, яким Тім витягає пухлину з голови пацієнтки.

— Зубатий затискач… Адсон… Коагуляція… Аґнес, тампон, будь ласка… Самі, можеш відсмоктати тут?.. Ось вона, падлюка… Ага! Попалася…

А біля протилежного краю стола ледь чутно розмовляли двоє анестезіологів, сидячи на стільцях біля анестезіологічного апарату. На його комп’ютерному моніторі відображалися так звані життєві показники румунки — дані про стан її серця й легень. Вони мають вигляд симпатичних яскравих ліній та циферок червоного, зеленого й жовтого кольорів. Звіддалік — десь із проміжної між операційними кімнати — долинали поодинокі уривки балачок та сміху. То медсестри, мої добрі подруги, з якими я пропрацював уже чимало років, готували інструменти для наступних операцій.

Чи сумуватиму я за цим усім, запитував я себе. За цим дивним неприродним місцем, де одні люди врізаються в живі тіла інших (у моєму випадку — в мізки). За цим болісно чистим, яскраво освітленим, добре кондиціонованим приміщенням без вікон, де в центрі стоїть операційний стіл, над ним два великі диски з лампами, і апарати повсюди. Місцем, яке правило мені за дім. Чи у призначений час, який настане за кілька тижнів, я просто вийду за двері й ні про що не шкодуватиму?

Колись давно я вважав нейрохірургію чимось украй вишуканим — найдосконалішим із можливих способів з користю застосувати власні руки та мозок, поєднувати мистецтво й науку. Я вважав, що нейрохірурги — це напрочуд мудрі люди, позаяк мають справу з мозком, дивовижною основою всіх наших думок та почуттів, а значить їм відомий сенс життя. Я був молодий і просто прийняв той факт, що фізична матерія мозку продукує свідому думку та почуття. Гадав, що мозок можна пояснити та зрозуміти. Однак з віком я збагнув, що ми й уявлення не маємо про те, як саме фізична матерія породжує свідомість, думку та почуття. Цей банальний факт сповнив мене дедалі глибшим відчуттям дива і водночас тривожним усвідомленням, що мій мозок здатен старіти точнісінько так само, як інші органи мого тіла. Що моє «я» старіє, а я навіть не знаю, за якими ознаками маю здогадатися, чи змінилося воно і як саме… Дивлюся на пігментні плями на зморшкуватій шкірі своїх рук, працювати якими я прагнув усе своє життя — це було найбільшим моїм стимулом і спонукою — і міркую: а як виглядає на знімку мій мозок? Боюся, що і в мене може розвинутися старече слабоумство, від якого помер мій батько. На знімку, зробленому за кілька років до його фактичної смерті, батьків мозок нагадував швейцарський сир із велетенськими дірками та порожнинами. А я вже тепер відчуваю, що моя відмінна пам’ять не слугує мені так, як раніше. Часто доводиться докладати зусиль, щоб запам’ятати імена.

Я розуміюся на неврології, а отже, не можу тішити себе вірою в якесь там життя після смерті, у відновлення того, що втрачаю, оскільки мій мозок з віком всихається. Знаю, дехто з нейрохірургів вірить у душу та загробне життя, але для мене це такий же когнітивний дисонанс, як і надія вмирущого на продовження життя. Однак мене заспокоює думка, що моє єство, моє «я» — крихке свідоме «я», що пише оці слова і так хистко плине поверхнею бездонного електрохімічного моря, у яке щоночі поринає, коли я засинаю, цей плід багатьох мільйонів років еволюції — така ж велична таємниця, як і сам Усесвіт.

Я засвоїв, що працюючи з мозком, ти нічого не дізнаєшся про життя. Хіба — яким страхітливо крихким є і воно саме загалом, і людський глузд зокрема. Тож кар’єру я завершу, так і не позбувшись ілюзій, однак трохи розчарувавшись. Адже про власну схильність помилятися і поверховість рішень щодо хірургічних втручань (навіть якщо вона часто є необхідною) я дізнався незмірно більше, ніж про те, як насправді функціонує мозок. Але ось я сиджу тут, сперши голову до холодної й чистої стіни операційної палати, і міркую: можливо, це просто стомлені думки старого нейрохірурга, якому от-от іти на пенсію?

Пухлина в голові румунки виросла на менінгіальній оболонці (тоненькій шкірястій мембрані, що покриває головний і спинний мозок) у нижній частині черепа, яку називають задньою черепною ямкою. Вона розташована відразу біля одного з основних венозних синусів — структур, що нагадують водогінні труби, по яких тече величезний об’єм темно-багряної деоксигенованої крові. А тільки-но досягнувши мозку, кров, що рухалась від серця, була яскраво-червоною. Вона омиває мозок усього за кілька секунд — на це йде чверть усієї крові, яку помпує серце, — і темніє в міру того, як мозок витягає із неї кисень. Думання, сприйняття, почуття і контроль над функціями тіла (що здійснюється здебільшого несвідомо) вимагають багато енергії, яку і постачає кисень. Існував певний ризик, що під час видалення пухлини поперечний синус у голові пацієнтки розірветься та спричинить катастрофічний крововилив, тому я продезінфікував руки й допомагав Тімові упродовж останніх двадцяти хвилин операції, обережно припаливши і відділивши пухлину від поверхні синуса, щоб не пошкодити його.

— Гадаю, можна сказати, що пухлину видалено повністю, — сказав я.

— Але, здається, мені бракує часу, щоб прооперувати пана Вільямса — пацієнта з пухлиною лобної долі, — озвався Тім. — Розпочинається прийом пацієнтів. Мені страшенно прикро. Може, ви за нього візьметеся? Витягнете стільки пухлини, скільки вдасться. І подаруєте йому ще трохи часу.

— Виходить, у мене немає вибору, — відповів я, хоч і не люблю оперувати пацієнтів, з якими не розмовляв попередньо і то дуже ґрунтовно, а тим паче, якщо я не певен, що хірургічне втручання — це найкращий для них вихід.

Отож Тім подався в поліклініку. Самі завершив операцію: закрив діру, що утворилася в черепі румунки, швидкозастигаючим пластичним цементом і зашив усі шари шкіри. А вже через годину в кімнату для проведення анестезії, що була поруч з операційною, привезли пана Вільямса. На вигляд йому було десь поза сорок. Він мав бліде й невиразне обличчя з тонкими вусиками. Напевне, був досить високий, адже його ноги в білих протиемболійних панчохах з голими пальцями не поміщалися на каталці.

— Я Генрі Марш, старший хірург, — відрекомендувався я, дивлячись на пана Вільямса.
— Ох, — тільки й сказав він.
— Сподіваюся, Тім Джонс пояснив вам ситуацію?
Доки він озвався, збігло чимало часу. Виглядало на те, що перш ніж відповісти, йому потрібно добряче напружити мізки.
— Так.
— Може, хочете про щось мене запитати?
Пан Вільямс гигикнув і знову надовго замовк.
— Ні, — нарешті відказав він.
— Ну, тоді до роботи, — сказав я анестезіологу і вийшов з кімнати.
Самі чекав на мене в операційній біля почеплених на стіну комп’ютерних моніторів, на яких ми могли розглядати знімки наших пацієнтів. Знімок пана Вільямса уже там світився.
— І що робитимемо? — запитав я.
— Ну, пане Марш, пухлина надто обширна, її не можна видалити. Ми можемо тільки зробити біопсію — взяти шматочок новоутворення на аналіз.
— Згоден. А які ризики біопсії?
— Вона може спричинити крововилив або інфекцію.
— Що ще?

Самі вагався, а я не став чекати на його відповідь.

Я сказав йому: якщо у разі набряку мозку витягнути тільки шматочок пухлини, набряк може збільшитися. А пацієнт може померти після операції від «вклинення»: розпухлий мозок витискається з призначеного йому місця у черепі й частина його набуває форми клина, що випинається крізь отвір в основі черепа, так званий форамен магнум (або ж «великий потиличний отвір» – з латинської), де головний мозок з’єднується зі спинним. Цей процес, якщо його не спинити вчасно, завжди завершується смертю пацієнта.

— Нам треба видалити достатньо великий шмат пухлини, щоб у разі післяопераційного набряку мозку не забракло простору, — нагадав я Самі. — Інакше ми тільки розворушимо гніздо шершнів. Зрештою, Тім сам сказав, що збирається видалити якомога більше, щоб продовжити чоловікові життя бодай на трохи. Який розріз ти будеш робити?

Ми обговорили технічні деталі — як саме відкривати череп пана Вільямса, — чекаючи, доки анестезіологи завершать свою частину роботи і приєднають усі необхідні дроти, трубки та монітори до його непритомного тіла.

— Відкривай череп, — сказав я Самі. — Гукнеш мене, коли дістанешся до мозку. Я буду в кімнаті з червоним шкіряним диваном.


5 книг про те, як це – бути лікарем


Купити книжку в Yakaboo

(Visited 229 times, 2 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)