Щемливий антиутопічний роман “Не відпускай мене” Кадзуо Ішіґуро виходить українською (уривок перекладу)

У вересні, до Форуму видавців у Видавництві Старого Лева вийде український переклад британського письменника Кадзуо Ішіґуро “Не відпускай мене” (Never let me go). Перекладала роман Софія Андрухович.

У 2005 році “Не відпускай мене” номінували на Букерівську премію. Того ж року він став кращим романом за версією журналу Time та увійшов до списку 100 найкращих англомовних романів з 1923 до 2005 року. Має елементи наукової фантастики, але не вважається науково-фантастичним.

“Не відпускай мене” – це спогади 30-річної жінки Кеті про її дитинство у незвичній школі-інтернаті Хейлшем. Дія відбувається в антиутопічній Великій Британії кінця XX століття. Також це історія любовного трикутника Кеті, Рут і Томмі. У 2010-му вийшла екранізація роману із Кірою Найтлі, Кері Малліган та Ендрю Гарфілдом в головних ролях.

Ілюстрації та обкладинку до українського видання створили Назар Гайдучик та Оксана Йориш. Це перше видання та український переклад Кадзуо Ішіґуро, британського письменника японського походження.

Кадзуо Ішіґуро народився в Наґасакі, в Японії. В дитинстві разом із батьками емігрував до Великої Британії. Літературна кар’єра почалась у 1981 після публікації декількох оповідань. Автор семи романів. За роман про історію британського дворецького The Remains of the Day (1989) отримав Букерівську премію. Члени комітету проголосували за нього одноголосно, що буває нечасто.

Kazuo Ishiguro [Never let me go] COVER 3D

Уривок

із роману “Не відпускай мене”

Ми сиділи на газоні після змагання з боротьби, і міс Люсі виголошувала типову промову про шкоду куріння, коли Мардж несподівано запитала міс Люсі, чи вона сама коли-небудь курила. Міс Люсі на кілька секунд замовкла. Тоді сказала:

— Я хотіла б відповісти заперечно. Але, сказати по правді, я таки курила певний час. Близько двох років, коли була молодша.
Можете уявити, яким це було шоком. Перед тим, як міс Люсі відповіла, ми дивились на Мардж, по-справжньому розлючені, що вона задала таке грубе запитання — з таким успіхом вона могла запитати міс Люсі, чи тій коли-небудь доводилось нападати на когось із сокирою. І протягом багатьох наступних днів пам’ятаю, як ми перетворювали життя Мардж на тортуру. Той випадок, про який я згадувала раніше — вечір, коли ми притискали обличчя Мардж до вікна спальні, щоб змусити її дивитись на ліс — був частиною переслідування, яке ми їй згодом влаштували. Але у мить, коли міс Люсі зізналась, ми були надто спантеличені, щоб думати про Мардж. Думаю, ми всі нажахано дивились на міс Люсі, чекаючи, що вона казатиме далі.

Kazuo Ishiguro [Never let me go] 5

Заговоривши знову, міс Люсі, здавалось, уважно зважувала кожне слово.
— Те, що я курила — недобре. Це мені шкодило, і тому я припинила. Але ви повинні зрозуміти, що для вас, для всіх вас, куріння — набагато, набагато гірше, ніж воно було для мене.
Тоді вона зупинилась і замовкла. Хтось згодом стверджував, що вона замріялась, але я — як і Рут, зрештою — була впевнена, що вона напружено думала про те, що казати далі. Врешті таки промовила:
— Вам про це говорили. Ви учні. Ви… особливі. Тому дбайте про себе, зберігайте власне внутрішнє здоров’я, для кожного з вас це набагато важливіше, ніж для мене.

Вона знову замовкла і поглянула на нас якось по-дивному. Згодом, коли ми це обговорювали, хтось із нас запевняв, що вона просто нетямилась від бажання, щоб її запитали: «Чому? Чому це настільки гірше для нас?» Але ніхто цього не зробив. Я часто думала про той день, і сьогодні, у світлі того, що трапилося пізніше, не сумніваюсь, що нам всього лише варто було запитати, і міс Люсі все нам докладно пояснила б. Все, що було для цього потрібно — всього лише ще одне запитання про куріння.

То чому ж ми того дня промовчали? Думаю, тому, що навіть у тому віці — нам було дев’ять чи десять — нам відомо було якраз достатньо, щоб остерігатись усієї тієї території. Тепер складно пригадати, скільки саме ми знали. Ми точно знали — хоч і не в якомусь глибокому сенсі — що ми відрізняємось як від наших вихователів, так і від нормальних людей іззовні; можливо, ми знали навіть, що десь у далекому майбутньому на нас чекають виїмки. Але по-справжньому ми не знали, що це означає. Якщо ми й прагнули уникати певних тем, то, мабуть, тому, що це нас бентежило. Ми терпіти не могли, коли наші вихователі, на додаток до всього іншого, ставали такими дивними, коли доходили до цих тем. Нас дратувало, коли доводилось бачити, що вони так змінюються. Мабуть, тому ми так і не задали того наступного запитання, і тому так жорстоко покарали Мардж К. за те, що вона зачепила цю тему після змагань із боротьби.

Kazuo Ishiguro [Never let me go] 2

Ось чому я робила зі своєї касети таку таємницю. Навіть перевернула обкладинку задом наперед, тож Джуді з сигаретою можна було побачити тільки якщо відкрити пластикову коробку. Але причина того, що касета так багато для мене означала, не мала нічого спільного з сигаретою, і навіть не була пов’язана з тим, як Джуді Бріджвотер співала — то була всього лише співачка свого часу, виконавиця пісень у барі, і зовсім не відповідала тим смакам, які побутували в Гейлшемі. Касета стала особливою для мене завдяки одній пісні: композиції номер три, «Не залишай мене».

Вона повільна, пізньовечірня й американська, і в ній є ритм, який постійно повторюється, коли Джуді співає: «Не залишай мене… Моє серденько… Не залишай мене…» Мені було тоді одинадцять, я не надто часто слухала музику, але ця пісня мене по-справжньому зачепила. Я завжди намагалась перемотувати касету до цього місця, щоб слухати пісню, щойно матиму таку можливість.

Уявіть собі, що цих можливостей було не так уже й багато: це діялося за кілька років до того, як на Розпродажах почали з’являтись плеєри. В більярдній кімнаті стояв великий магнітофон, але я рідко слухала на ньому свою касету, тому що там вічно товклося повно народу. В класі мистецтва магнітофон теж був, але й вона була гамірною. Єдине місце, де я могла нормально її слухати — це наша спальня.

На той час ми жили вже в невеличких спальнях на шість ліжок, розташованих в окремих будиночках, і в нашій, на полиці над радіатором, стояв портативний касетний магнітофон. У дні, коли там нікого не було, я приходила туди, щоб знову і знову слухати свою пісню.

Що в цій пісні було такого особливого? Насправді я навіть до слів як слід не прислухалась. Я тільки слухала ту частину, де повторювалось: «Моє серденько, не залишай мене…» І я уявляла собі жінку, яка ціле своє життя страшенно хотіла мати дітей, але їй сказали, що вона ніколи не зможе народити. Тоді стається якесь диво, і в жінки з’являється дитя, вона тримає його дуже близько, ходить туди-сюди і співає: «Моє серденько, тільки не залишай мене…» — частково тому, що вона дуже щаслива, але також і тому, що боїться чогось поганого, боїться, що дитина захворіє або що її від жінки заберуть. Навіть тоді я розуміла, що це не може бути правдою, що ця інтерпретація не збігається з рештою тексту. Але для мене це не було проблемою. У пісні йшлося про те, що я розповіла, і я слухала її знову і знову, на самоті, коли тільки мені випадала така можливість.

Kazuo Ishiguro [Never let me go] 4

(Visited 1 295 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com