Неаполь і Roma. Уривок з роману «№ 2» Остапа Дроздова

Часова амплітуда роману Остапа Дроздова «№ 2» — від початку ХХ століття до дня завтрашнього. Географічна амплітуда — від рідного Львова й голодоморного Приазов’я до діаспорного Неаполя і далекої Австралії. Та попри хронологічний і локаційний розмах — стежки усіх головних героїв (бо не головних у романі немає) приводять до Країни. На початку травня роман виходить у Видавництві Анетти Антоненко. Презентація відбудеться на Книжковому Арсеналі. 


Найголовнішим, центральним персонажем роману є Країна як така. Не У, а просто Країна, яка то мотивує, то дратує, то зачаровує, то обурює, то ощасливлює, то виштовхує. І що би не переживали персонажі роману в приватному житті, усе одно вони гостро відчувають крижаний подих Країни, від якої нікуди не дітися і яку ти мусиш полюбити навіть усупереч…


Остап Дроздов (1979 р., Львів) – відомий український журналіст, один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб’єктивної журналістики в Україні.  Закінчив Львівський національний університет ім. Франка (факультет журналістики). 2006 року отримав найвищу національну відзнаку в галузі журналістики «Золоте перо» (номінація «Відкриття року»). У 2012 та 2013 роках отримав статуетку «Люди Львова. Золотий Лев» за найкращу інформаційно-аналітичну програму року. 2012 року визнаний найвпливовішим журналістом Львова. 2015 року отримав премію «Люди Львова» за вагомий внесок у розвиток суб’єктивної авторської журналістики. У 2016 році визнаний Людиною-Брендом. Мешкає і працює у Львові, читає лекції, пише блоги, є одним із найрезонансніших інфомейкерів, що має нестандартне бачення дійсність.


Уривок з роману

Roma відчувала, що погибає, начисто погибає в ореолі іконічного, ідилічного затишку, який удавом обмотав горлянку, і несила вільно дихнути чи просто вилаятися. Аскетизм не передбачає святості, він є поживним харчем лише для слабких страусів, що ховають голову в пісок перед життям зі всіма його перекособоченими вивертами. Roma почала спазматично задихатися від єлею, який рятував сина і вбивав її. Їй не потрібне було розгульне життя чи танцюльки до упаду, і не заморські марципани. Їй потрібна була вона сама, з вільним диханням і власним розумінням порядності й повноти життя. Так з’явився Неаполь.

— Син уже був підготовлений. Я знала, що він мене не зненавидить. Чоловік дасть собі раду, він церковний дяк, а це завжди свіжа копійка, бо люди мруть, як мухи. Мама є мама.
— Це була втеча?
— Дай подумати… Цікаве запитання… Знаєш, мабуть, так. Неаполь був втечею. Так, я тікала. Це була втеча.
Коли Roma вперше приїхала до Неаполя — вона хотіла кричати щодуху, верещати, як мале дівчисько.
— Я це зробила!!!! Я! Це! Зробила!

Її легеневі альвеоли не могли вмістити всієї тієї підступної свободи, яка шулікою кружляла над неапольською автостанцією і видивлялася нову здобич із країни нещасливих людей. Roma ідеально пасувала на роль жертви, її радар на маківці ритмічно випромінював сигнал готовності ламати свою долю на краще, немилосердно трощити все те, що її обтяжувало в рідній країні. Вона сюди прибула ні від доброго, ні від поганого життя — вона сюди прибула від життя як такого, від життя у своїй країні, просто від життя. Свою втечу вона ретельно готувала, прокопуючи траншею з в’язниці, контрольованої найближчими людьми. Це були гастролі її еґоцентризму. Одначе їй не було соромно чи ніяково. Вона не думала суто про себе. Вона вважала, що коли їй буде краще, то краще буде всім. Вона думала про інтереси кожного, кого покинула. І вона була щасливою, коли всі пазли бездоганно співпали. Тепер, коли Roma визріла поборотися за себе, а значить, за всіх, — вона відчула справжній смак життя, з усіма труднощами й нокаутами.

Вона не мала жодних ілюзій, вона знала, що тут медом не помазано, але принаймні тут є мед, тут є шанси не просто заробити єврики, але й безпосередньо шкірою відчути життя в іншій галактиці. І вона навіть дякувала своїй країні за те, що та вигнала її фінансовим батогом аж сюди, на галявину з соковитою травою, де пташки співають і ростуть екзотичні дерева, як це малюють єговісти у своїх брошурках. Roma була тверезою, як ніколи. Вона здатна була миттю наїжачитися до перших невдач, але важливішим було інше — вона чи не вперше була готовою прибрати всі свої голки і розкрити своє рожеве пузо для щастя.

«Високодуховне» життя у своїй країні виглядало тухлою карикатурою. З відстані іншої галактики всі ці інфантильні забобони; цей довжелезний перелік пуританських вимог, безглуздих у своїй непоінформованості; всі ці традиції, які роками утверджувалися на сліпому незнанні іншого життя; ця агресивна боротьба набожних християн проти будь-якого вияву людського різноманіття — все це спричиняло рясні сльози. Roma плакала-ридала від безсилля, від немочі достукатися до своїх співвітчизників із дуже простим повідомленням:

— Люди! Найдорожчі мої люди! Ви ціле життя тратите на ахінею, нісенітниці і глупства. Вам так добре у своєму тихому болотці, що ви боїтеся визирнути за його межі і побачити, як далеко світ пішов уперед. Як далеко, чорт забирай, як далеко світ пішов уперед…

Roma плакала, бо не могла нічого вдіяти. Одна доба, всього лишень одна доба, якісь-там 24 грьобані години — і ти наче на іншій планеті вилазиш із жирної землі, як кріт, протираючи захурделені очі. Навколо люди, анатомія яких ідентична твоїй — але все інакше. Старші пані, навіть ті, що накульгують, роблять манікюр і укладку на голові, вони підмальовують губи, а Ромина мама востаннє накладала косметику в попередньому тисячолітті. Тут немає квітчастих хусток, зав’язаних на вузлик під бородою, немає грубезних светрів у серпні, які носять наші бабусі, щоб не перестудитися в 30-градусну спеку. Немає темно-коричневих трикотажних рейтузів і панталон. Roma не знаходила пояснень, чому все так запущено. По іншій галактиці ходили люди хороші й погані, добрі й лихі, прихильні й підступні, понтифіки й останні покидьки — та всі вони були з нинішнього часу, виліплені з сучасного еластичного матеріалу, не було цих постійних вибухів допотопного ретро, не було рафінованого жлобства, не було безперервних поучань на основі цитат святого письма, не було звіряння твоєї буденної поведінки з діяннями апостолів-єванґелістів. І головне — ніхто зумисне не намагався зловити ритуального ягнятка, аби привселюдно зарізати його во ім’я старозавітного божества, яке вимагало жити по-старому.

Неаполь і Roma одразу стали коханцями. Тепер Roma стосовно міста свого проживання вживає «в мене є». В мене є Неаполь, є парки й пагорби, автобусні зупинки і променад, чинний вулкан Везувій, королівська резиденція Бурбонів і Тірренське море, що омиває її місто. Roma майже не вирізняється з-поміж італійок свого віку, до неї туристи звертаються за підказками, як пройти до Собору святого Януарія, вона радо допомагає розібратися у витких вуличках, із тутешньою жестикуляцією вказує напрямок, заходить до піцерії, адже піцу винайшли саме тут, у Неаполі, Roma мріє колись записатися на двомісячні курси в єдиний у світі Університет Піци, де на майже академічному рівні вивчають типи борошняних сумішей і таку рецептуру, що щелепа відвисає.

Вона ніби витягувала з каталогу відкладених мрій одну за одною й по черзі реалізовувала. Навіть із банджі стрибала. Горланила так, що мало мигдалини не застудила. І спробувала слаломний каякінґ, спускаючись між порогами гірської ріки. Теж верещала, як різана, аж Manolo корчився від сміху замість того, щоб триматися за бортик. У її країні теж є банджі-джампінґ, і теж є екстремальні сплави Черемошем — але негласно це все для молодих. На неї покрутили б пальцем, та й сама вона відчувала, що над нею незримо висить певна традиція заборони, «тримання себе в руках». Інколи вона почувалася гірше за мусульманку, замуровану в корсет канонів, які не варто порушувати для свого ж блага.

Тут, у Неаполі, Roma, виморожена і відморожена, гріла руки об полум’я своєї розкутості, вона не вдарялася в епатаж чи фрікування, вона була збалансована собою, абсолютно виваженою. Цигарка в попільничці, філіжанка зі зле розмішаним цукром, стос заощаджених купюр у скарбничці, що мала форму золотого батона (син подарував), квитки в оперний театр San Carlo на «Лючію ді Ляммермур» — Roma десь вичитала, що в блокбастері «П’ятий елемент» космічна діва Плавалаґуна співає арію, яка насправді є фінальною арією безумної Лючії ді Ляммермур, і вона мусить це почути на власні вуха, вона кістьми ляже, але мусить це почути.


Читати: Уривок з дебютного роману львівського журналіста Остапа Дроздова «№1»

Читати: Японський коханець. Новий роман Ісабель Альєнде виходить українською (уривок)

Читати: Для розігріву: 50 новинок березня від українських видавництв

(Visited 414 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com