Найемоційніший бестселер «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшов українською. Уривок із книжки

Якщо ви не вірите, що історія про 9-річного хлопчака може звести на нівець будь-яку тоталітарну ідеологію та мілітарні перегони, тоді ви просто не читали «Хлопчика у смугастій піжамі» ірландського письменника Джона Бойна. Роман номінований на два десятки літературних премій, в тому числі і на British Book Award, виданий 50-тьма мовами світу. Що спричинило до такої популярності? Дитяча невинність і переконання у тому, що усі ми рівні, а колючий дріт – лиш умовність. Книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева».


У центрі дії книги – 9-річний Бруно, який безтурботно мешкає в прекрасному п’ятиповерховому будинку в центрі Берліну, разом зі своєю родиною і друзями. Щастя Бруно тьмяніє в той день, коли покоївка, пакуючи валізу малого, розповідає про переїзд родини в інше місто. Батька Бруно – військового офіцера – підвищили по службі. І хоча хлопчика не оминає хвиля занепокоєння, що охоплює з цього приводу його найближчих родичів (німецьких інтелігентів), він очікує знайти нових друзів. Проте потоваришувати з кимось у Геть-Звідси виявляється непросто. Ані гойдалки, ані ігри з прислугою не тішать його. Тож хлопчик іде до дивного табору неподалік, де живуть люди, що всі як один одягнені у смугасті піжами. Там він знаходить найкращого друга – Шмуля, що народився з Бруно в один день. Хлопцям цікаво та весело спілкуватися, хоча їх й розділяє паркан з колючого дроту. І, звісно, коли у друга трапляється біда – батько Шмуеля раптово зникає – Бруно перевдягається в смугасту піжаму, щоб допомогти йому…

У цій драматичній історії маленький Бруно – лише провідник. Його чистий дитячий розум й не замилене брудом політичних доктрин світосприйняття показує читачу, до чого може призвести викривлена логіка дорослих, уявлення, що хтось заслуговує на життя менше за інших, а також сила долі й божевілля випадку. Про це й розповідає дивовижна книжка «Хлопчик у смугастій піжамі»… А ще про силу дружби, любові до ближнього і безкорисність.


«Іноді серед потоку книг з’являється та, що пробуджує почуття, тривожить розум і надовго застрягає в пам’яті. «Хлопчик в смугастій піжамі» – саме така книга». The Yorkshire Evening Post

«Потужна і тривожна… Як і «Щоденник Анни Франк» ця книга є ввідною у тему». USA Today

«Дуже проста і абсолютно незабутня. У цій книзі немає ніяких монстрів і страховиськ, а проте справжній жах завжди ховається в повсякденному ». Ireland On Sunday

«Сумна, глибока і хвилююча притча про людську чистоту, яка завжди по той бік добра і зла». The First Post
«Маленький шедевр». The Guardian

«Дивовижна річ, така проста і така легка, вона буквально розриває душу». The Irish Times


Джон Бойн — ірландський письменник. Автор восьми романів для дорослих і чотирьох романів для дітей. Книги Бойна перекладені 50-ма мовами світу.

Народився в Дубліні у 1971-му році. Вивчав англійську літературу у Триніті Коледжі, письменницьку майстерність в Університеті Східної Англії, де став володарем премії Кертіса Брауна (премія, що присуджується за найкращий студентський твір у прозі).

Його рання проза складалася головним чином з розповідей. Перше оповідання Бойна — «Entertainments Jar» («Фляга розваг») був в шортліст Hennessy Literary Award в Ірландії. Всього він видав приблизно 70 оповідань і 8 романів.

Роман «Хлопчик у смугастій піжамі» (2006) був екранізований компанією Мірамакс. Фільм отримав кілька престижних кінопремій. Сам роман отримав дві премії Irish Book Awards, премію Bisto Book of the Year і був призером або представлений в шортлисті декількох міжнародних нагород. Крім цього, роман 80 тижнів очолював список бестселерів Ірландії та очолив New York Times Bestseller List і був бестселером у Іспанії в 2007-му і 2008-му роках. У всьому світі продано понад 5 мільйонів примірників книги.


hlopchyk_v_smugastij_pizhami_0

УРИВОК

Коли Бруно вперше наблизився до хлопчика, той сидів, схрестивши ноги на землі, дивлячись на пилюку під собою. Проте через мить він подивився вгору, й Бруно побачив його обличчя. Обличчя також було дуже дивне. Шкіра майже сіра, але такої сірості Бруно ніколи раніше не бачив. Хлопчик мав великі очі кольору солодкої карамелі. Білки були дуже білі, й коли хлопчик подивився на
нього, то Бруно здалося, що на його обличчі нічого немає, крім величезних засмучених очей. Бруно ніколи не бачив худішого або сумнішого хлопчика, але подумав, що буде цікаво побазікати з ним.
— Я досліджував місцевість, — сказав він.
— Справді? — запитав хлопчик.
— Справді. Я ходив майже дві години.
Строго кажучи, це було неправдою. Бруно здійснював своє дослідження лише трохи довше, ніж годину, але він не вважав легке перебільшення неприпустимим. Це було не те саме, що збрехати, і робило його видатнішим шукачем пригод, аніж він насправді був.
— Ти щось знайшов? — запитав хлопчик.
— Дуже мало.
— Узагалі нічого?
— Я знайшов тебе, — через мить відповів йому Бруно.
Він подивився на хлопчика й хотів його запитати, чому він такий засмучений, але завагався, бо подумав, що таке запитання може здатися грубим. Він знав, що іноді люди, які сумують, не хочуть, аби їх запитували про це. Іноді вони й самі розповідають про причину свого смутку, а іноді говорять про це по кілька місяців, але в цьому випадку Бруно подумав, що він ліпше зачекає, перш ніж скаже нехай там що. Він усе ж таки дещо відкрив під час свого дослідження, й тепер, коли нарешті трапилася нагода поговорити з тим, хто перебував по той бік колючого дроту, йому хотілося використати цю можливість якнайбільше.
Він сів по цей бік загорожі, схрестив ноги так само, як той малий хлопчик, і пожалкував, що не приніс із собою плитки шоколаду або пиріжка, які вони могли б розділити.
— Я живу в будинку по цей бік загорожі, — сказав Бруно.
— Справді? Одного разу я бачив той будинок здалеку, але я не бачив тебе.
— Моя кімната на другому поверсі, — сказав Бруно. — Я можу звідти дивитися через загорожу. Мене звуть Бруно, до речі.
— А мене Шмуль, — сказав малий хлопчик.
Бруно почухав собі обличчя, не певний, що правильно почув ім’я хлопчика.
— Як тебе звати, ти сказав? — запитав він.
— Шмуль, — відповів малий хлопчик, начебто це було найзвичайнісіньке ім’я у світі. — А як, ти сказав, звуть тебе?
— Бруно.
— Я ніколи не чув такого імені, — сказав Шмуль.
— А я ніколи не чув такого, як твоє, — сказав Бруно.
— Шмуль, — він ненадовго замислився. — Шмуль… Мені подобається, як воно звучить, коли я його промовляю. Шмуль. Воно звучить, як свистіння вітру.
— Бруно, — сказав Шмуль, задоволено кивнувши головою. — Так, я думаю, що твоє ім’я також мені подобається.
Воно звучить так, ніби хтось тре долонею об долоню, щоб зігрітися.
— Я ніколи не зустрічав хлопця, якого звали б Шмуль, — сказав Бруно.
— По цей бік загорожі є десятки Шмулів, — сказав хлопчик. — Можливо, й сотні. Мені хотілося б мати ім’я, яке належало б тільки мені.
— А я ніколи не зустрічав когось, кого би звали Бруно, — сказав Бруно. — Крім себе самого, звісно. Схоже, що я один Бруно у світі.
— Тоді ти щасливий, — сказав Шмуль.
— Мабуть, щасливий. А скільки тобі років? — запитав Бруно.
Шмуль подумав, подивився на свої пальці й став загинати їх, ніби щось підраховував.
— Мені дев’ять років, — сказав він. — Я народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.
Бруно подивився на нього з подивом.
— Що ти сказав? — запитав він.
— Я сказав, що я народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.
Очі в Бруно широко розплющилися, а його рот утворив літеру «о».
— Не вірю, — сказав він.
— Чому ти не віриш? — запитав Шмуль.
— Ні, — сказав Бруно, швидко похитавши головою. — Я не хотів сказати, що не вірю тобі. Я хотів сказати, що здивований, от і все. Бо мій день народження також п’ятнадцятого квітня. І я народився в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому році. Ми народилися в один і той самий день.
Шмуль поміркував про це.
Отже, і тобі дев’ять років, — сказав він.
— Атож. Хіба це не дивно?
— Дуже дивно, — сказав Шмуль. — Бо хоч на цьому боці загорожі і є десятки Шмулів, але я не думаю, щоб мені коли-небудь зустрічався хтось із тим самим днем народження, що й у мене.
— Ми як близнюки, — сказав Бруно.
— У якомусь розумінні, — погодився Шмуль.
Несподівано Бруно опанувала велика радість. Він пригадав Карла, Даніеля й Мартіна, своїх трьох найкращих у житті друзів, пригадав, як весело було їм разом у Берліні, й усвідомив, яким самотнім він почувався тут, у будинку Геть-Звідси.
— У тебе багато друзів? — запитав Бруно, трохи схиливши голову набік, поки чекав на відповідь.
— О, так, — сказав Шмуль. — У певному розумінні.
Бруно спохмурнів. Він сподівався, що Шмуль скаже, буцім друзів у нього немає, бо в такому разі вони б знайшли ще одну спільну рису.
— Близьких друзів? — уточнив він своє запитання.
— Не скажу, що дуже близьких, — відповів Шмуль. — Але нас багато — я маю на увазі хлопців мого віку — по цей бік загорожі. Проте більшість часу ми б’ємося. Чому я сюди й прийшов. Щоб побути на самоті.
— Це так несправедливо, — сказав Бруно. — Я не розумію, чому мене тримають по цей бік загорожі, де немає нікого, з ким я міг би поговорити або погратися, а ти маєш десятки друзів і, мабуть, щодня граєшся по кілька годин.
Я повинен поговорити про це з батьком.
— Звідки ти сюди приїхав? — запитав Шмуль, звузивши очі та з цікавістю подивившись на Бруно.

— З Берліна.
— Де це?
Бруно відкрив рота, щоб відповісти, але зрозумів, що точно не знає.
— У Німеччині, звичайно, — сказав він. — А ти хіба приїхав не з Німеччини?
— Ні, я приїхав із Польщі, — сказав Шмуль.
Бруно спохмурнів.
— Тоді чому ти розмовляєш німецькою мовою? — запитав він.
— Бо ти привітався зі мною по-німецькому. Тож я й відповів тобі по-німецькому. Ти вмієш розмовляти польською мовою?
— Ні, — сказав Бруно, нервово засміявшись. — Я не знаю нікого, хто розмовляв би двома мовами. Тим більше в нашому віці.
— Мама була вчителькою в моїй школі, вона навчила мене німецької мови, — пояснив Шмуль. — Вона також розмовляє французькою мовою. Й італійською. Й англійською. Вона дуже розумна. Я ще не розмовляю ні французькою, ні італійською, але вона пообіцяла навчити мене англійської мови, бо одного дня знання цієї мови може мені знадобитися.
— Польща, — замислено сказав Бруно, зважуючи це слово в себе на язиці. — Вона не така гарна, як Німеччина, правда ж?
Шмуль спохмурнів.
— Чому? — запитав він.
— Ну хоч би тому, що Німеччина — найбільша з усіх країн, — відповів Бруно, пригадуючи те, що підслухав із суперечки батька з дідусем, причому не один раз. — Ми всіх переважаємо.


ЧитатиЯк розповісти дитині про гетто
ЧитатиПрозові короткометражки не тільки про війну
Читати: Казка для дорослих про життя і смерть. Уривок із роману «Довгі часи» Володимира Рафєєнка
ЧитатиНепрості дитячі книжки: про війну, втрату, безпритульність, секс і любов без обмежень

(Visited 244 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com