Між стилем і схемою

Читання поетичних збірок нагадує прослуховування музичних альбомів — в’їжджаєш у стиль і смакуєш від композиції до композиції. Якщо стилю нема, то читати/слухати не так вже й цікаво, і в підсумку все забувається. Якщо ж стиль є, і він тобі до душі, помалу стаєш фанатом, щоб від збірки до збірки, від альбому до альбому насолоджуватися таким важливим для мистецтва як? 

Але в кожного зіркового автора/музиканта, що колись підкорив багатьох людей своєю манерою, настає прикрий момент самоповторення, коли стиль помалу перетворюється на схему. На її гачок чіпляються нові фанати, а старі починають трохи нудьгувати і любити автора/музиканта більше “за заслуги”, аніж за новий мистецький привід до розмови.

У музиці зі мною таке давно сталося з “Океаном Ельзи”, а в поезії може початися зі збірки Сергія Жадана “Тамплієри”. Причому з тих поезій, які мегамасово народ перепощував на своїх сторінках.

З одного боку, це ніяк не вплине на моє тепле ставлення до направду однієї з найважливіших постатей сучасної літератури. Я все одно й далі читатиму збірки Сергія Жадана, і якщо проб’юся, то й на презентації ходитиму, нишком тішачись, що він такий у нас є. Проте чесно буде сказати, що читаючи “Тамплієри”, поводилася як найпаскудніший філолог, виловлюючи однакові синтаксичні конструкції і мало не перераховуючи, скільки у збірці слова “шкіра”, імперативів і декларативних метафор, ніби умисно заточених під афоризми для нащадків.

Ну от, наприклад (це з різних поезій):

Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Все, що він робить, він робить щоразу так,
Аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Можна втекти від мене, але від себе ти ж не втечеш.
Та й від мене, якщо відверто, не втечеш також.

Або ось ці милі, але ніби зумисно нарозхват афоризми:

Поезія — це Ісус, якого розпинають на хресті орфографії.
Любов — це щеня, чий господар загинув в автомобільній аварії.
Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

До всього ще купа набридливих імперативів… Розумію, що такі прийоми є і в попередніх збірках Жадана, але саме в “Тамплієрах” вони відволікали мене, аж не змогла про це не написати..

Але якщо абстрагуватися від згаданого як? збірка мені сподобалася таким вічно важливим про що.

“Тамплієри” — про батьківщину. Загалом збірка продовжує попередні теми Жадана. Йдеться тут про свій простір, про його відвойовування й відбудування, про війну і любов як єдиний сенс і зброю проти смерті. Є тут все, що любимо в Жадана: біблійні алюзії, перекладені на буденні історії, образ людини, що будує, помиляється, знову будує. Людини, що робить свій вибір, намагається відповідати за нього і бути собою. Якій хтось згори підказує, що «ви все одно не зможете бути щасливими там, де вас ніхто не чекав. Вигнання завжди обертається тишею на вустах».

Спочатку про свій простір і дім ідеться як про загальну світоглядну умову повноцінного існування з нагадуванням, що вибрати не можна тільки батьківщину. Ближче до завершення збірки розмова про дім набуває конкретніших обрисів – і цикл «Тамплієри» вже не про батьківщину взагалі, а саме про тих, хто робить “цей світ таким, щоби його можна було любити, щоби в ньому було не так безнадійно й підло”. І про те, що коли новітні «тамплієри» повернуться, то неминуче зіштовхнуться з новими викликами.

Фрагменти з «Тамплієрів» можна знайти на сторінці Сергія Жадана у фейсбуці. А можна й придбати збірку. Я вирішила, що мати її у своїй бібліотеці не завадить, але сподіваюся, що в наступній книжці знайду більше приводів для здивування.

Тетяна Синьоок, Читацький щоденник

(Visited 138 times, 2 visits today)