Месопотамія — Персія. Уривок із “Зміїної сорочки” грузинського письменника Грігола Робакідзе

Автор малюнка і обкладинки: Надьожна

У літературі ХХ століття Грігол Робакідзе фігура надзвичайно примітна. Він один з небагатьох, хто органічно був пов’язаний із трьома культурами — грузинською, російською та німецькою. Книжка “Зміїна сорочка”, яка виходить у видавництві «Кальварія» — перше видання творів Грігола Робакідзе українською мовою.


Грігол Робакідзе — грузинський письменник, публіцист, член літературної групи грузинських символістів «Блакитні роги» («Голубые рога»). Сучасне видання найавторитетнішої німецької енциклопедії Брокгауза містять згадку лише про двох грузинських письменників — Шота Руставелі та Грігола Робакідзе… Але у Радянському Союзі ім’я Грігола Робакідзе було під жорстокою забороною — воно й досі практично незнайоме українському читачеві. І це при тому, що у Грузії його вважають «совістю нації», його іменем названо перший грузинський приватний університет та один із центральних проспектів Тбілісі (колишній проспект Дружби народів).

Протягом 1925-1926 років, у Тбіліському журналі «Мнатобі» («Світоч») був опублікований перший роман Грігола Робакідзе — «Зміїна сорочка» (назва роману перекладається ще як «Зміїна шкіра» або «Зміїний панцир»). Його перше книжкове видання побачило світ німецькою мовою з передмовою Стефана Цвейга, який був у захопленні від цього твору. Згодом роман не раз перевидавався і в Європі, і в Грузії.


Син шукає свого батька, якого втратив в дитинстві; молодик, який намагається пізнати й відчути своє коріння; чоловік, який усвідомлює пристрасть й природу жіночості… Месопотамія — Персія: це найкоротший шлях. Але саме цей шлях — найдовший, якщо слідувати спогадами. І, звісно, кожен шлях починається в Грузії, й повертаються туди знову. Все відбувається — тут і зараз, й водночас, поза простором і часом.


З передмови Стефана Цвейга до першого видання роману:

Полум’яні смуги з давніх легенд, з балад сивої, забутої старовини наче вплетені тут в загальну орнаментальну тканину сюжету. Книга асоціюється часом з насиченістю перських героїчних пісень, з чуттєвої романтикою Сходу. І раптом яскравим світлом викарбувана сучасність: ми бачимо, як мчать Олександрівською вулицею радянські автомашини, чуємо, як цитуються вірші Бодлера — магія і реальність, старий і новий світ переплетені тут найбільш незвичайним, несподіваним чином, що, мабуть, можна пояснити і виправдати лише поезією, я би навіть сказав винятковою поезією, якою є подібний вид епічного мистецтва. І яке полум’я виходить з усіх цих картин! Деякі сторінки так і хочеться вирізати і виділити в строфи віршів, якими вони, власне кажучи, і є; деякі глави немов розказані байкарями, які іноді ще з’являються ночами на базарах занадто цивілізованого Сходу. Кожна сторінка роману сповнена яскравими, що нагадують балади, пасажами надзвичайної, невідомої нам краси, і, хоча серцю нелегко визначити, кому воно зобов’язане цими екзотичними, ніби трояндова олія і гашиш, дурманними ароматами: письменникові Робакідзе чи самій Грузії, воно охоче дає себе полонити цією новою для нього екзотикою.

%d0%b0%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%b8%d1%82%d1%83%d0%bbГрігол Робакідзе
ЗМІЇНА СОРОЧКА
Роман
З грузинської переклав Гіоргій Арабулі

ХРЕБЕТ ЗАНІМІЛИЙ

В Арчибальда Мекеша немає нікого: ані матері, ані брата, ані сестри, ані іншого родича. Ані батька? Де він — хтозна? Мекеш: загублений атом, поза тілом, без свідомості, скиталець, у смутку та журбі. Із неможливістю зупинитись на одному фронті. Бажання загубитись або зникнути. Прохання друга до лорда К-рта. Буття кореспондентом у армії генерала Томсона в Месопотамії. Зустріч із загоном казака Палія, який подолав страшні відстані й об’єднався з передовими силами англійців. Прохання до того ж лорда і перехід з Месопотамії у Персію із загоном Палія.
Спогади Арчибальда Мекеша линуть кудись вдалечінь.

Месопотамія — Персія: це найкоротший шлях. Але саме цей шлях — найдовший, якщо слідувати спогадами. Месопотамія, колиска людства. Тут у самої землі такий настрій. Тут все неначе досі перебуває у дитинстві. Але скільки вже пройдено під час цього дитинства. Саме часи дитинства згадати найважче: вони найдовші за усі часи. О, великий Толстой правий: від першого року до п’ятого час довший, ніж від п’ятого року до восьмидесятого. Геніальна істина. Хто знає, можливо шлях назад — від першого року до зародження у лоні — ще довший. Безперечно, довший.

Арчибальд Мекеш не має «коріння»: він тут без минулого. Він повертається у безкінечну далечінь. Все — марево. Все — знаки. Настрій, який не втримаєш наяву. Настрій, який не зловиш і у світі снів. Може, вдасться схопити його, коли ясність врізається у марення. Існує тут таємнича нить межі. Її бачиш, вийшовши зі сну, але ще не прокинувшись. Тоді серце починає вибухати, неначе воно — пульс всього світу і замало йому грудей. Прагне торкнутись тріпотінням тієї невидимої ниті. Прямує вперед — хоче торкнутись. Цей доторк і завмирання серця — одне й те саме: межа розривається — розривається й серце. Людина вдихає смерть… і раптом прокидається. Схоплюється. Їй не вистачає повітря. Вибігає з дому. Серце страшенно калатає. І на повітрі небесне склепіння зупинить її й заспокоїть.

Тут саме цей настрій. Настрій — розчинений у Месопотамії. Задурманені землі. Мовчазне каміння. Спокійна ріка. Сонні чагарники. Сумний камінець. Похилена гілка. Застиглий зяблик. Мокроока телиця… У всьому цей настрій. Тут первозданна земля, первозданне життя. Тут життя близьке до лона, або до темряви, або до смерті. Ніде Арчибальд Мекеш не відчував такого стану. Цей настрій розчинений у просторі від Багдада до Так-і-Гіріма, де починається персидський кордон.

Арчибальд Мекеш зараз іде здаля, поступово занурюючись у дні свого дитинства. Шлях жахливий. Тисячі загроз. Та шлях привабливий, як інколи сама смерть. Згадується багато чого. Дзеркало Тигра, на дні якого можна рахувати камінці. Таке буває рідко із жовтуватою каламутною річкою. Будинок шейха Бен-Егіра. Наповнені конюшні. Напад. Викрадення семи коней. Тигрячий гнів шейха Бен-Егіра, а потім — його дитячі сльози. Поселення прокажених, куди відправляють кожного із проказою і звідки немає кому приносити новини: князівство живих мерців. Висохлий, кострубатий кущ глоду, а на гілці повісився прокажений. Розплющені очі самогубця, у сліпому погляді якого видно весь світ, грішний та нещасний. Нічний напад курдів. Несамовита оборона. Лють казаків, неначе поранених вовків. Поранення. Залізна холоднокровність Арчибальда Мекеша та його дев’ятиокий кольт. Шалений гавкіт Алана. Вистріляні патрони і другий кольт. Атака величезного курда з шаблею. Мить — і Арчибальд Мекеш упаде з відтятою головою. Але стрибок Алана — і курд летить у прірву. Потім знову кольт і переможні крики казаків. Разом із тим — шалений гавкіт Алана, який луною гуркотить у глухій ущелині. Курди бачать у Алані тигра, розмальованого плямами місячного сяйва, і з криками зникають… Арчибальд Мекеш розтягує цю мить: щось всередині міцнішає, неначе наливається металом. Потім знову накочуються марення, і він засинає з розплющеними очима.

***

Хтось іде лісом. Наступає на дивну траву. У ту ж мить затьмарюється його свідомість. Здається йому, що йде назад. Збивається з дороги. Знімає з себе одяг. Вивертає його. Вдягає навиворіт. Приходить до тями. Згадує напрям. Продовжує шлях. Є такий переказ.

Арчибальд Мекеш лежить. Ніч все ще триває. Місяць наближається до заходу. Марення невдовзі зникнуть. Арчибальд Мекеш не спить. Радше так: у напівсні він все ясно усвідомлює. Знає, де перебуває. Не знає лише напряму. Він розгублений. Ображений. Роздратований. Наступив на дивну траву, і це змінило настрій? Від Багдада до Хамадана чимало такої трави. Або ж сам цей шлях Багдад-Хамадан і є диявольською травою. Ані туди, ані сюди. Ані вперед, ані назад. Ані вгору, ані вниз. Дорога — блукаючий атом, загублений. Вивернути одяг? Одягу немає на ньому. Або куди повертатись? Можливо, повернення — те ж саме вивернення.

Мекеш шукає самого себе. Не знаходить коріння. Ані брата, ані матері, ані іншого родича. Ані батька? Думаючи про батька, він підносить правицю до серця. На шиї у нього висить вузлик кольору шафрану. Це не хрест. Не ікона. Не ладанка. Так сховано батьків медальйон… Джерело інколи промивають. Воно порожніє. Але в кутку б’є живий струмінь. Тоді русло розширюється, наповнюється його лоно… Серце Арчибальда Мекеша наповнюється, неначе висохле джерело. Він підводиться: хоче під місячним світлом поглянути на улюблене лице. Він прямує на балкон, і раптом перед ним у дверях — високий чоловік. Ясне чоло. Очі кольору меду. Борода з сивиною. Міцне підборіддя. Хижий ніс. В очах — спокій… спокій… до люті. Чоловік посміхається юнакові. Хоче сказати щось. Тягнеться, аби обійняти… «Батьку!» — скрикує Арчибальд. Обіймає його. Та в руках лишається лише тінь. «Батьку!» — знову скрикує Арчибальд. Алан підхоплюється. Роззирається навсібіч: ворога немає. Лапами обіймає хазяїна.

Арчибальд плаче. Поруч до нього лащиться дог: величезний, з білими та жовтавими плямами на тілі аспидного кольору. Очі: одне сіре, інше жовте. Арчибальд плаче. Алан лащиться до нього.

Над Хамаданом — сизий серпанок.


(Visited 199 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com