Маленьке життя: 10 причин читати і не читати

Весь час, поки читала «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари мене не покидало дивне відчуття, що цей текст щось середнє між бездарністю та чимось геніальним. Текст прочитаний (не без мук і страждань), а відчуття залишилися ті самі. 


Про «Маленьке життя» (український переклад вийшов у видавництві КМ-Букс) було вже стільки всього написано, що читання почалось із каші в голові та переконання, що читати потрібно попри усе. Якщо ви не чули за останній рік про роман Ганьї Янаґігари, то або не дуже загалом цікавитесь сучасною художньою літературою, або ж геть далекі від мейнстріму. Вихід російського перекладу спричинив скандали та інтриги у фейсбуці, сварилися усі, хто міг. В американській сфері головна суперечка виникла між редактором видавництва Doubleday (у ньому вийшов роман) Джеральдом Говардом та критиком і оглядачем Деніелем Мендельсоном. Другий закидав книжці спробу маніпулювати читачем через перебільшення страждання головного героя, і тут мені важко з цим не погодитися.

Цей роман, як американські гірки, і чекати від нього варто усього: від захвату та запійного читання до розчарування, обурення і навіть нервових стресів.

Від перших 200 сторінок прочитаних в поїзді із захопленням, до безсоння та чоловікового «все, ти не будеш більше читати цю книжку». Хтось із оглядачів писав правильно: читаючи цю книжку, ти проживаєш окреме маленьке життя.

22822858

Книжка на 700 (у перекладах 800) сторінок про страждання чоловіка, який у дитинстві переніс сексуальне насильство; профіль в Pinterest зі світлинами дітей та страшних мотелів, які надихнули авторку на цю розповідь, – створили для цієї книжки імідж “must”. Книжка про чоловічу дружбу, книжка без жіночих героїв, книжка про гей-стосунки і тд. Ореол скандальності так і тягнеться за «Маленьким життям». Яке по суті схоже на такий собі (800-сторінковий) глянцевий журнал, де все красиво, болісливо, і не зовсім правдиво.

Щоб не починати безкінечні роздуми про цю книжку (які тривають у моїй голові із початку читання), спробую окреслити декілька причин для читання і не читання «Маленького життя». Вас ніхто переконувати не збирається. Єдина моя мета, стерти із цієї історії магію однозначності.

Розпочнемо із того, що мене зачепило, і змушувало читати далі:

1. Чоловіча дружба. Янаґігарі вдалося (вона сама ставила це за мету) описати ідеальні дружні стосунки. В інтерв’ю та і в тексті авторка не сприймає традиційних шлюбних стосунків, каже, що ця інституція вже віджила. А от дружба — ні. І от тому стосунки Джуда, Джей-Бі, Малкольма та Віллема виглядають справді ідеальними. У назві я виокремила це, як суто “чоловічу дружбу”, в романі майже відсутні жінки. Але дружба ця скоріше є між чоловіками, аніж стереотипно “чоловічою”. Тут є відданість, і дбання, і думання про одне одного, і стосунки, які тривають роками. Авторка описала відданість іншій людині без будь-яких вимог та мотивацій. Здається, про таке можна лише мріяти.

2. Богемна творча тусівка. Роман часом нагадує глянець, але не плоский, а глянець із різноманітними картинками та сферами життя – мистецтва, театру, архітектури, дизайну, тощо. Також, це Нью-Йорк, але не зовсім реальний, а такий, про який ми мріємо. Як писала, блогерка Юлія Юрчук, ми всі (творчі люди) мріємо про таке життя. Комуни, інтелектуальні розмови, вечірки. Усе красиве та вишукане. Картини Джей-Бі, які за описами мені б сподобалися, захоплення архітектурою із дитинства Малькольма, акторське життя Віллема – усе це не може не захоплювати, та не провокувати бажання хоча б трішки долучитися до такого життя.

3. Простота мови. Можливо, комусь вона буде здаватися аж занадто простою, навіть примітивною. Так, ти починаєш читати роман і захлинаєшся, це наче блог, чи лист, чи просто переказ почутої на вулиці історії. Дуже прості слова та речення. Без будь-яких ускладнень. Тут важко сказати, чи це плюс чи мінус роману. Мене часто такі тексти навпаки притягують до себе. Наче автор не намагається сховати(ся) себе і сенс історії за красою мови.

4. Зворушливі моменти. Якщо ви схильні до сліз, то можете сміливо запасатися паперовими хустинками. Мене ж зачепили декілька моментів. Вони також схожі на голлівудщину, якою просякнута уся оповідь. Але трішки інші. Це всиновлення дорослої людини, просто так (не заради матеріальної підтримки чи чогось реального), а лише заради факту. Та ще одна історія про героя, який втратив маленького сина, і його невидимий зв’язок із колишньою дружиною через цю втрату. Не буду переповідати усе, але ці речі були описані тонко і щемливо.

5. Теми. Не можна закинути, що Янаґігара береться за неважливі теми. Вона справді зачепила те, про що говорити треба, навіть необхідно. Про насильство над дітьми, над хлопчиками, про долі сиріт, травми дитинства, які супроводжують нас усе життя; а також про нашу епоху «пост» – (раси, гендеру, традиційних цінностей тощо). Ці речі дуже цікаві та важливі. Щодо першої теми, вона надто тендітна. І мені здалося, що авторка трішки з’їхала вбік і перегнула палку. Я б хотіла про це почитати, але не так.

І декілька причин, які відштовхували мене від тексту:

6. Невиправдані сцени насильства. Авторка обирає шлях дуже відвертий, прямий, без прикрас. Наче бере до рук зброю важкийтупийпредмет і цілиться в читача. Головний герой Джуд свою історію не може нікому розповісти (це для нього занадто травматично, він сам ледь із нею живе), і єдиними слухачем-читачем її стаєте ви.

Янаґігара фактично шкодує усіх, крім тих, хто опинився із текстом один на один.

Після певної межі виникає відчуття, що ми живемо у найжахливішому світі, що гірше бути не може. Я довго думала про те, для чого вона це зробила. Для чого вона занурює голову читача в багнюку, і тримає за коси, щоб не дай боже не винирнула? В одному з інтерв’ю Янаґігара розповіла, що сперечалася із редактором щодо цих сцен та кількості страждань у тексті, скільки читач зможе винести. Авторка умисно хотіла усе перебільшити. Не лише насильство, а й почуття, любов та жах. Ось це мене засмутило. Бо я не хочу, щоб на мені щось перевіряли. Так, за словами авторки, ця історія могла би статися (вона вигадана). Погоджуюсь. Але для чого нам її переживати? Щоб просто перевірити міцність нервів, нууу сумнівна ціль для літератури. Тут хай би краще писала жанрову літературу, м’ясисті трилери, в них є своя аудиторія. У дитинстві Янаґігара любила допомагати в морзі подрузі сім’ї, що й гарно характеризує міцність її нервів. На жаль, чи, на щастя, не у всіх такі.

7. Образ героя. Джуд — жертва і кат самого себе, мученик, і геніальний адвокат, і людина із найжахливішим у світі дитинством і дуже навіть гарним (зовні) дорослим життя. Попри усе те, його внутрішнє життя не так сильно змінюється протягом усіх 800 сторінок. Він залишається незмінним. Він не приймає добра найрідніших, не вчиться любити до кінця. Він страждає, і вважає, що на це заслуговує. Але ще гірше, він не може жити без власних страждань. Вибачте, але такі герої цілком реальні, знаю, але це не те, що захоплює. Його головна риса — це егоїстичність. І ще це також неймовірна історія, бо людина із таким минулим змогла досягти просто нереальних успіхів. Це водночас захоплює і лякає.

8. Плоскість характерів. Тут не відкрию нічого нового. Усі друзі Джуда, та й він сам, так і не стали повністю реальними людьми. У них всіх є історія, зовні риси, певний бекграунд. Але він дуже мілкий. У жодного героя не хочеться зануритися з головою.

9. Світ без жінок. Воно не те, що б дуже дратувало мене, а лише робило цю всю історію менш правдоподібною. Наче, усі жінки, які існували поряд взагалі не були людьми. Дуже дивне відчуття. Так, звісно, я читала про намір Янаґігари описати саме відчуття чоловіків, і написати такий роман, але мотивації цього я також не побачила. Адже вона описала лише чоловіків певного типу, а не, як явище.

10. Загальна ідея. Янаґігара говорить про важливість маленького життя, тобто того, із чого усе починається, із дитинства. Але не те, що все можна опрацювати, переосмислити вирости, ні, вона говорить про нездатність дорослішання. Про життя із власними страхами дитинства до кінця життя. Звісно, важко це аналізувати, бо авторка створює такі крайнощі, що ніхто із пересічних людей не зможе сказати, що він знає, що відчуває Джуд. Це просто нереально. Але й при цьому, вона створює абсолютно прекрасний світ дружби, який, якби й не зміг порятувати Джуда, то принаймні якось, хоча б трішки міг його змінити. Але ні. Все залишилося як і було. З роману ми дізнались, що дитинство — це усе, що є пекло на землі, і що ті, хто пережив це пекло буде жити із ним усе життя. І не варто нічого робити. Краще не буде вже ніколи.

Мені особисто, ця тема дуже цікава. Адже багато людей живуть з особистими травмами, дуже різними, великими й маленькими, ми привчилися їх приховувати, ховати десь в кутку, як і робить Джуд. Але ж є якісь речі, чи люди поряд, які здатні захистити, або ж принаймні хоча б на крихту компенсувати твій біль. У цьому сенс. Боротися, любити, жити. Це дуже суб’єктивні речі, але мені така філософія ближча.

Попри усі фейспалми цього роману, моменти, коли мені не хотілось цю книжку більш ніколи відкривати, коли я її відверто боялася, не шкодую, що прочитала. Але й радити її відверто не дуже хочеться.

Хочеться лише попередити, що якщо із нервами у вас не все аж так добре, то можна і втриматися. Що, якщо ви шукаєте в літературі нові сенси, натхнення, гарні історії, то можна щось й інше пошукати. Але раптом ви дуже кохаєтеся в стражданнях, і вважаєте, що світ навколо — суцільний морок, то можливо друзі Джуда вас трішки переконають у протилежному. Хоча, на жаль, його переконати так і не змогли.

Мені здається, «Маленьке життя» – це такий собі початок проговорення у масовій літературі дуже важливих сучасних тем (поки у трішки збоченому вигляді.) Можливо, з часом з’явиться роман, який більш тендітно підійде до цих питань. Не буде викликати бажання і самому сходити до психотерапевта. А навпаки покаже, як шукати взаєморозуміння із власним маленьким життям. А може навіть те, що не варто так аж на ньому зациклюватися. Як зробила Янаґігара, виключивши усі інші маркери дійсності, включаючи час та події в світі. Маленьке життя — добре, але ще ж є і велике.


Читати: Гучний роман «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари вийшов українською. Читати уривок

(Visited 385 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com