Історія дівчини із перловою сережкою. Уривок з українського перекладу роману Трейсі Шевальє

Фото авторки: blog.oregonlive.com

«Дівчина з перловою сережкою» – історія, яка виникла із роздумів про те, якою могла бути доля жінки з відомої картини голландського живописця XVII століття Яна Вермеєра. Британська письменниця Трейсі Шевальє вигадала історію 16-річної Гретте, служниці та простої дівчини, яка закохалась у митця. Роман вийшов в українському перекладі у Видавництві Старого Лева.

У романі Гретте через біди в сім’ї йде на службу до відомого художника. Спочатку допомагає в домі, але після того, як у неї виникає симпатія до господаря, починає йому допомагати, коли він малює. Відчуття закоханості народжується поряд із цим чоловіком. Він пропонує їй стати натурницею, але почуттів до неї не має. Так Гретте потрапляє у сімейний конфлікт через ревнощі дружини. Це історія митця та його музи, та як на фоні цих стосунків деформуються почуття. Ще однією сюжетною лінією в романі є конфлікт між протестантською та католицькою церквою. У Вермеєра Гретте вперше бачить релігійний живопис, і змушена приховувати свої погляди. Переклала роман Олександра Гординчук (працювала над українським перекладом романів “Все те незриме світло” та “Сирітський потяг”).


За мотивами цієї книжки знято однойменний фільм зі Скарлет Йохансон у головній ролі. А сама історія — про появу на світ відомої і водночас дуже загадкової картини нідерландського художника Яна (Йоганеса) Вермеєра. Перлинні сережки його дружини й становлять головну сюжетну інтригу.


Трейсі Шевальє — британська письменниця американського походження, авторка восьми історичних романів, серед яких «Дівчина з перловою сережкою» є чи не найвідомішим.


Уривок з книги
***

Батько знову попросив мене описати картину.
— Але ж від попереднього разу нічого не змінилося.
— Я хочу послухати ще раз, — наполіг він.
Сидячи на стільці, він нахилився ближче до вогню. Вередливістю батько скидався на Франса у дитинстві, коли малому казали, що вечерю вже з’їли і горщик порожній. У березні він часто бував дратівливий, чекаючи, коли зима мине, холод відступить і повернеться сонце. Березень — непередбачуваний місяць, бо ніколи не відомо, що чекає у майбутньому. Теплі дні дарували надію, доки лід та сіре небо знову не сковували місто.
Я народилась у березні.
Через сліпоту батько, здавалося, ненавидів зиму ще сильніше. Інші його відчуття витончувалися, він гостро, більше за маму, відчував холод, застояне повітря в будинку, прісність тушкованих овочів. Коли зима була затяжна, він страждав.
Я його жаліла. Коли могла, крадькома ховала й приносила йому гостинці з кухні Таннеке: тушковані вишні, сушені абрикоси, холодну ковбаску, а якось — пригорщу сушених трояндових пелюсток, що їх знайшла у Катарининому комоді.
— Дочка пекаря стоїть в освітленому кутку біля вікна, — почала я терпеливо. — Обличчям до нас, але визирає у вікно, дивиться праворуч. Вона вбрана в затягнутий жовто-чорний корсаж із шовку та оксамиту, темно-синю спідницю і білий очіпок, краї якого висять під підборіддям.
— Як у тебе? — запитав батько. Раніше він цього не запитував, хоч я й описувала очіпок щоразу однаково.
— Так, як у мене. Коли дивитися на нього досить довго, — додала я квапливо, — то видно, що його намальовано насправді не білим, а синім, фіолетовим і жовтим.
— Але ж ти сказала, що він білий.
— Так, але його намальовано дуже дивно. Багатьма кольорами, але коли дивишся, то думаєш, що він білий.
— Розмальовувати кахлі набагато простіше, — буркнув батько. — Береш синій і все. Темно-синій — на контури, світло-синій — на тіні. Синій є синій.
А кахля є кахля, подумала я, інша справа — його картини. Я прагнула, щоб батько зрозумів, що білий — не просто білий. Це мені показав господар.
— Що вона робить? — запитав батько по хвилі.
— Тримає одну руку на олив’яному глеку, що стоїть на столі, а іншу — на напіввідчиненому вікні. Вона от-от візьме глек і виллє воду з нього у вікно, але завмерла і тепер або мріє, або дивиться на щось на вулиці.
— То мріє чи дивиться?
— Не знаю. Часом здається, що одне, а іншого разу — що інше.
Батько насупився, спершись на спинку стільця.
— Спочатку ти кажеш, що очіпок білий, але намальований не білим. Потім — що дівчина робить одне, а може, інше. Ти збиваєш мене з пантелику, — він потер брову, ніби йому боліла голова.
— Вибачте, тату. Я намагаюся описати картину правильно.
— А про що вона розповідає?
— Його картини нічого не розповідають.
Він не відповів. Із ним було важко всю зиму. Якби тут була Агнес, вона могла б його розважити. Їй завжди вдавалося його розсмішити.
— Мамо, чи треба нагріти обігрівачі для ніг? — запитала я, відвертаючись від батька, щоб приховати роздратування. Осліпнувши, він, коли хотів, міг легко відчувати настрої інших. Мені не подобалося, що він, не бачачи картини, так критично про неї говорив або ж порівнював зі своїми кахлями. Мені хотілося сказати, що якби тільки він міг побачити картину, то збагнув би, що нічого незрозумілого в ній немає. Може, вона ні про що й не розповідає, але все одно від неї важко відвести погляд.
Доки ми з батьком розмовляли, мама поралася поруч з нами, розмішувала страву, докидала дров у піч, накривала на стіл, гострила ніж, щоб нарізати хліб. Не чекаючи на її відповідь, зібрала обігрівачі й віднесла в комору, де зберігали торф. Наповнюючи їх, я остудила свій гнів на
батька.
Я принесла обігрівачі до кімнати й запалила їх від пічного вогню. Поставила їх під стільці за столом і провела батька до його місця, доки мама розкладала страву в тарілки й наливала пиво. Батько прожував і скривився.
— А ти нічого не принесла з кута папістів, щоб підсолодити цю кашу? — пробурмотів він.
— Не вдалося. Таннеке сердилася на мене, тож я трималася подалі від кухні, — сказала я і відразу прикусила язик.
— Чому? Що ти наробила? — все більше й більше батько шукав нагоди мене насварити, часом навіть ставав на бік Таннеке.
Я швидко вигадала байку.
— Я розлила їхній найкращий ель. Цілий глек.
Мама з докором глянула на мене. Вона відчувала, коли я казала неправду. Якби батько не почувався таким нещасним, то міг би теж відчути нещирість у моєму голосі.
Хоча я навчилася брехати вправніше.
Коли йшла з дому, мама наполягла мене трохи провести, хоч і йшов холодний, ливний дощ. Ми підійшли до Рітвельдського каналу й завернули праворуч до Ринкового майдану, і вона промовила:
— Тобі незабаром виповниться сімнадцять.
— Наступного тижня, — погодилась я.
— Скоро станеш дорослою жінкою.
— Скоро, — я не відводила погляду від крапель, що падали у воду. Мені не подобалося думати про майбутнє.
— Я чула, що син м’ясника залицяється до тебе.
— Хто тобі таке сказав?
Замість відповіді вона просто струснула воду з очіпка й шалі.
Я знизила плечима.
— Певна, що він так само залицяється й до інших дівчат.
Я очікувала, що вона застереже мене, скаже мені бути добропорядною дівчиною, берегти честь родини. Натомість вона промовила:
— Не грубіянь йому. Усміхайся й будь привітна.
Слова мене здивували, але, зазирнувши їй в очі, я побачила в них голод до м’яса, яке може дати син м’ясника, і зрозуміла, чому вона притлумила свою гордість.
Принаймні вона не спитала в мене, чому я збрехала про Таннеке. Я ж не могла розповісти їй, чому вона насправді сердилася на мене. Ця неправда ховала ще більшу. Довелося б забагато пояснювати.
Таннеке викрила, що я робила в пообіддя, коли мала б шити.
Я йому допомагала.

Купити книжку в Yakaboo.ua

(Visited 146 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com