“Книжкові люди” розповідають про улюблені українські книжки

Ці люди пишуть книжки і про книжки, редагують, досліджують та доглядають за ними, ілюструють, організовують літературні події,  та дуже багато читають. У них хороший смак і гідний досвід читання української літератури. До 25-ої річниці Незалежності України “книжкові люди” на наше прохання розповіли про одну книжку із української літератури, яку вони особливо люблять та можуть порадити для читання.

Кляса

Валентина Клименко, журналіст

Розглядаючи історію української літератури під кутом розвитку мого життя, я згадала кілька творів, які мене «перевертали» – від «Міста» Валер’яна Підмогильного і «Саду Гетсиманського» Івана Багряного, п’ятитомника Олександра Довженка і “Лебединої зграї» Василя Земляка до «Імітації» Євгенії Кононенко, «Ворошиловграда» Сергія Жадана і «Notre Dame d’Ukraine» Оксани Забужко. У цьому списку є і роман Павла Вольвача «Кляса»(«Джура», 2004). Там дія відбувається у Запоріжжі, герой Пашок – «пропаща сила» і екзистенційний персонаж, старший брат героїв Сергія Жадана, хлопець, думки якого десь серед київських письменників, а фізичне тіло – серед друзів-роботяг, «пропащих сил» індустріального міста.
У «Клясі», з одного боку, є інший вимір України – непарадної, не цікавої для сучасної літератури, не героїчної і не модної, але дуже потужної і вітальної, з іншого – це роман із відчутним документальним бекграундом і красивими літературними знахідками. Плюс, це перший роман Павла Вольвача, який вочевидь писався і думався довго, тому текст вийшов щільним і пружним, без порожнин, – рваний ритм, пластична мова. Як на мене, кожен художній твір працює з пластами часу – і річ тільки в тому, який за обсягом пласт автор може «копнути» чи «підняти», Вольвач справився з величезним пластом – мені здається, що умовний хтось через 100-200 років, оглядаючись на історію української літератури, знайде маркер часу кінця ХХ – початку ХХІ століття саме в «Клясі».

Тарнавський

Анастасія Пєтушкова, літературознавець

Я дуже ціную книжки, які мене смішать. І хоча жодна українська книжка не смішила мене так, як “Депеш Мод”, її й так всі знають, тож не будемо про Жадана. Натомість колись мені довелося прочитати прозову збірку Зенона Тарнавського “Дорога на Високий Замок”. Попри те, що художньо його тексти недосконалі, напіврепортажні іронічні нариси з життя Львова змушують щораз інакше подивитися на історію галицької прози середини ХХ століття. Для мене відтак Тарнавський став розрадою на випадок, коли щойно дочитала Йогансена, а хочеться ще. Це короткі, але вигадливі й атмосферні тексти, за якими хочеться поговорити з автором.

Йогансен

Марися Рудська, ілюстратор

“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” – вже сама назва роману Майка Йогансена натякає на те, що твір незвичайний. Цей роман був написаний в 30-тих роках, за мить до грандіозних розстрілів і репресій. Остання мить того чудового часу, коли українське мистецтво мало повноцінний діалог з європейським. Читати цей роман — суцільне естетичне задоволення. Напевно ніхто більше так не поводився з мовою, як Йогансен. Він був водночас розбишакою і поетом. Я щиро сміялась і заворожено перечитувала кілька разів неймовірні поетичні описи. Напевно цю книгу я порадила найбільшу кількість разів з усіх українських!

Ботакє

Катерина Котвіцька, випускова редакторка культурно-видавничого проекту, засновниця лінії аксесуарів для книголюбів

Я рідко повертаюсь до прочитаних книжок й обговорюю їх з друзями чи в соцмережах, але читання сприймаю радше як стиль життя і те, без чого, як і повітря, мені існувати складно. Важливим стає існування у двох вимірах: своєму реальному, із родиною, друзями, роботою і книжковому, у внутрішньому діалозі з автором.
Та повернення до прочитаних книжок, пережитого сюжету не приносить цікавостей. Зустрічей з улюбленими авторами шукаєш у нових історіях і книжках, іншому виданні, зі свіжою фарбою і новим папером.
Але інколи камбеки все ж настільки потрібні й важливі, що починаєш на власній книжковій полиці відшуковувати особливу книжку особливого автора. Для мене ще з університетських часів такою стала «БотакЄ» Тараса Прохаська. На чільному місці у бібліотеці вона завжди поруч в особливий і потрібний момент. Книжка, без якої я не уявляю укрсучліт.
Грубий том вибраних текстів Прохаська з рудим папером і цікавою обкладинкою став для мене медитативним посібником. І коли у шаленому ритмі шаленого життя хочеться зробити паузу, то сонний, плавний і неквапливий світ цієї книжки сповільнює його, дає можливість подивитись на світ інакше, жити споглядаючи і розуміти строкатість цього життя.
Тут немає питань, відповідей, вічних пошуків. Між мап, рослин, життів Прохасько показує життя, яким воно.
«Бо так є (с)».

вава

Тетяна Терен, журналістка, кураторка книжкових проектів та літературних програм

«Сестро, сестро» Оксани Забужко. Пригадую, я була на другому курсі університету, і ця книжка з малюнком-вітражем Ростислава Лужецького на обкладинці стала моїм великим потрясінням. Коли я її читала вперше, було відчуття, що я просто захлинаюся цими текстами, що, доки не дочитаю, просто не зможу видихнути. Після шкільних уроків літератури, звичайно, проза Забужко була шоком. Насамперед мова: всі останні сторінки в тій моїй університетській книжці рясно списані новими словами і цитатами. А ще стилістика! Вже читаючи вдруге, спокійніше, я була захоплена її фірмовими довгими реченнями і задужкованими уточненнями, ось цим авторським умінням не зупиняти свою оповідь, а вибудовувати, як саме життя, як дихання — без жодних пауз. І, звісно, те, про що писала Забужко і чого до цього я просто не зустрічала в літературі (бо тієї ж Вільде у нашій шкільній програмі просто не було, а з Лесі Українки, Пчілки чи Кобилянської ми знали лише «програмові» тексти): ось цей світ відчуттів і думок дівчинки і вже дорослої жінки, ось це відчуття сестринства, яке зароджується ще у твоєму дитинстві, а потім стає вашою спільною кровоносною системою, як на картинах Кало. Врешті, Забужко не залишила цю тему і продовжила її в сучасній лінії «Музею покинутих секретів». Найближчим часом видавництво “Комора” обіцяє видати нову, доповнену текстами останніх років, збірку короткої прози письменниці.

Галяса

Катріна Розкладай, поетеса, редактор

Страшенно люблю книжку “Пісьма братана” Жені Галяса (вид-во “Буква і цифра”, 2006 рік), вона в усіх сенсах стоїть осібно в сучасній українській літературі, і хоча свого часу й здійняла таку-сяку хвилю галасу (галас довкола Галяса, сказала би я), та все ж так і залишилася окремо стояти, забута. Тільки мушу попередити: спочатку, перші дві-три сторінки, читати буде важко, і дуже прошу побороти початковий спротив тексту — тоді відкриється щось прекрасне, живе, впізнаване, дуже смішне й водночас глибоке. Мені ця книжка дорога багато чим, але назву лише одне: вона дуже красиво, яскраво й несподівано показує, як живе мова.

Безимени-1

Юлія Стахівська, ілюстратор, поетеса

Це книжка і класика і сучасність водночас) “Володарка Понтиди” Юрія Косача, нещодавно перевидана Абабою. Ми мало чули про цього автора, він попросту випав з контексту: діаспорянин, племінник Лесі Українки, шляхтянин, блискучий стиліст. Погодься, це аж ніяк не грало на користь включення його в навчальні програми. Та й теми його – історичні- завжди показуюють європейський контекст України, її самобутність, в обхід чужих імперських ідеологій. Це висока проба укр прози. Я думаю, ця книжка, досить, пафосна, між іншим, корисна зараз, в час коли над Понтидою вкотре сходяться хмари. Вона не обіцяє перемог, просто ілюструє завзятість та ентузіазм, з яким українці щораз змушені доводити, що вони в себе вдома.

Робота
Марина Єщенко, письменниця та бібліотекар

Книжкою-відкриттям для мене стала збірка оповідань Павла Кирика «Робота». Вважаю, що її має прочитати кожен. Складається з кільканадцяти, на перший погляд, ніяк не пов’язаних творів. У кожному – трагедія, біль, зрада чи пошуки в житті. Ніби ж нічого нового. Однак вражає інше: автор не дає шансу читачеві оцінити дії своїх героїв в певній звичній системі координат. Досягає такого ефекту, закидаючи маленькі гачечки з одного оповідання в інше. Ось перед нами жінка, яка викликає лише роздратування через надмірну опіку над дитиною на майданчику. Та достатньо автору натякнути, що хлопець, що загинув у попередньому творі – її старший син, як зневага змінюється на розчулення. До кінця збірки читач не впевнений у жодній оцінці героїв, їхніх дій і вчинків. І це – прекрасно! Бо саме такий нестійкий і неоднозначний наш світ.

Непрості
Анастасія Євдокимова, кураторка літературних проектів

Як на мене, роман Тараса Прохаська «НепрОсті» – найбільш універсальний текст, який, починаючи із будь-якої сторінки, можна читати за всіх життєвих обставин. Відсутність тягучого сюжету і цілісність кожного окремого розділу – дають можливість коротко і концентровано занурюватися у чарівний світ на межі міфології та історії, що виростає серед Карпат. Персонажі живуть у вигаданому місті із високими технологіями: Ялівець – крутий курорт із гігантським кінотеатром для якого Франциск постійно знімає фільми, а одна із трьох Анн, які по черзі з’являються у книзі – головний архітектор міста і придумує всілякі карколомні штуки. Тут урбанізм переплітається із духом Галичини. Для героїв важливо фіксувати свої відчуття і переживання, з’ясовуючи їхню природу та розкладаючи їх у просторі – це і робить текст компактним, замкненим і близьким для кожного, хто його відкриває.

шевчук

Олексій Жупанський, письменник, перекладач, видавець

З-поміж всього огрому української літератури – і сучасної, і класичної – дуже запам’ятався і досі страшенно подобається не найвідоміший роман Валерія Шевчука “Привид мертвого дому”. Насправді за такою інтригуючою, ба навіть зловісною, назвою ховається ностальгічний і по-особливому дуже затишний текст пам’яті про дитинство і юність, майстерний літературний зліпок місця, часу, епохи та людей, які в ній мешкали, а тапер все це зникло, розвіялося часом і лише пам’ять головного героя-оповідача воскрешає їх для того, аби ще раз, вже з відстані прожитих років, зрозуміти, ким вони всі були, яким життям жили і чому все так сталося, як сталося.

Римарук

Богдана Романцова, редактор видавничих проектів

У мене довгі і суперечливі стосунки з українською літературою: через нерозуміння, заперечення, гнів і прийняття. І, нарешті, визнання що щось у нас таки було і хтось все ж писав дуже добре. Це навчило любити українську літературу без прив’язки до патріотично-обтяжливих концептів і фраз «любіть, бо наше, а іншого нема». Один з тих, кому я завдячую прийняттям – Ігор Римарук, тонкий і розумний поет. Його «Бермудський трикутник» – книжка триптихів, ідеальних з точки зору форми і композиції, наскрізь інтертекстуальних, проте без алюзій заради самих алюзій: «живу собі обідаю/ не тішуся повірте/ ні дівою обидою/ ні другом у повітрі/ пустельний люд колотиться /та між римаруками/є мешканець колодязя/ харукі муракамі/». Ці вірші легко читати, легко цитувати і запам’ятовувати: «Спокій – раптовий, мов шок. / Птаство туземне. / Море порожніх пляшок. / І – Середземне». І, головне, вони не лишають відчуття того, що поет занурений у нескінченне самозамилування та приміряння петрарківських лаврових вінків. Це поезія образів: жінка-клепсидра, зелена блискавиця, мигдалики-метелики, чорний попіл на білому снігу. І хоча навіть у «Бермудському трикутнику» можна відшукати фальшиву ноту чи невдалий рядок, це справді прекрасна поезія, яка варта місця на полиці.

малярчук

Олександр Михед, письменник

За місяць друком вийде нова книжка Тані Малярчук. Думаю, варто оновити в пам’яті одну з її вершинних збірок “Звірослов”. Унікальна книжка в рамках української сучасної літератури. За своєю концептуальною вивіреністю, щемкістю і фантазією лишається прецедентним твором.

жолдак

Антон Санченко, письменник, видавець

Богдан Жолдак, “Топінамбур, сину”. Книжка доволі давня, збірка коротеньких оповідань. В усіх оповіданнях Жолдака – двоє зустрічаються за геть несподіваних обставин і це головне диво нашого життя. Мене колись книжка вразила філігранною роботою з мовою, а саме з суржиком, що придавало всім текстам абсурдистського і стьобного звучання. Я зрозумів, що найцікавіші речі в нас робляться в українській літературі, не скутій тягарем традицій і умовностей, і треба писати українською.

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

1 142 thoughts on ““Книжкові люди” розповідають про улюблені українські книжки

    Залишити відповідь