Ганья Янаґіхара “Маленьке життя”. І що з ним не так?

Фото: ThePoptimist

Так як я вже вийшла з того віку, щоб дочитувати художні книжки, які мені не подобаються, то можна зрозуміти, що якщо я таки закінчила “Маленьке життя” на 700 сторінок, то ця книжка мені сподобалася, хоча у мене і виникло багато запитань до авторки, бо часто мені хотілося їй кричати “не вірю!”.


Але давайте про все крок за кроком. Почну з того, що мені сподобалося.

Нью-Йорк, головні герої, кожного з якого я ніжно полюбила, і з кожним могла б стати найкращою подругою (крім Джуда, але про це згодом). Та що там казати я б мріяла з кожним посидіти за келихом вина і поговорити про життя, мистецтво, архітектуру. Тут просто шикарно подано деталі про професійне життя чотирьох друзів (деталі нижче), про їхню мистецько-богемну-академічну тусовку, про всі прийоми-вернісажі-прем’єри…. Ну, от хто не мріє хоч трошки, ну, хоч маленьким потаємним куточком свого серця про таке життя? Я ніколи не повірю, що ви про це не мріяли (думаю, кожна читаюча людина мріє про щось таке, але тут я дуже упереджена і суджу лише зі свого досвіду:) Та не менше з тим, саме через цю шикарну атмосферу Нью-Йорка, думаю, всі і люблять цей лонґрід. Ну, і ще через просто епічну дружбу головних героїв.

Хто ж вони такі ці головні герої нашого часу?

А от вони хто власною персоною: адвокат Джуд (якраз головний персонаж з важкими психологічними проблемами, пов’язаними з трагічним дитинством), архітектор Малколм, художник Джи Бі, актор Вільєм. Читати про їхнє життя з перших років університету до практично старості (а подекуди і смерті) – для мене було одним задоволенням (про смерть задоволення мало, але ж як жити, якщо не вмирати, правда?)

Результат пошуку зображень за запитом "little life hanya yanagihara"

Джуд – дуже особлива людина (Post-sexual, post-racial, post-identity, post-past (94), він пережив багато всього трагічного в дитинстві, пройшов через справжнє пекло, та в коледжі все змінилося. Якимось дивом він притягує до себе абсолютно фантастичних людей, як ось ці його друзі, а потім і викладачі, і колеги, і ментори, які його обожнюють, в усьому допомагають і здавалося б, ось життя налагодилося. Та ні, не так просто втекти від своїх демонів з минулого. І, як казав Метерлінк, «життя, яке не прагне життя, шукає шляхів до смерті». Отже, майже половину книжки ми дивимося, як людина робить все, аби цих шляхів знайти. Я написала “якимось дивом”, бо насправді не дуже зрозуміло, який саме цей Джуд, з того, що ми бачимо, важко прогледіти в ньому людину, через яку інші жертвують своїми життями. Так, ми бачимо його через перспективу інших, тих, хто його дуже любить, та щодо вірогідності опису самого героя у мене багато запитань. В той час як інші можуть йти на великі жертви заради нього, сам Джуд здатний лише відчувати сором, та він сам мало що готовий зробити задля спокою тих, хто його любить. Єдине, що його вирізняє, це дуже егоїстична поведінка, я вам скажу.

You understood that proof of your friendship lay in keeping your distance, in accepting of what was told you, in turning and walking away when the door was shut in your face instead of trying to force it open again (73).

І ось тут починаються мої запитання і моє власне нерозуміння: як так може бути? Чому б не дати йому хоч якийсь шанс на світло в кінці безпрохідного лиха? Причому, у Джуда стільки підтримки, стільки ресурсу (як сказали би психологи), який може витягнути його із самої, здавалося б, прірви.

Взагалі я не повірила в те, що можна так себе не любити і постійно себе карати (і тут я не суперечу сама собі, бо в цей же час він не перестає бути егоїстом), коли всі навколо тебе люблять і жертвують багато чим лише задля твого приблизно химерного почуття захищенності. В цьому плані, мені набагато правдивішою видалася книжка Пітера Хьоґа, яку на російську переклали як “Условно пригодные“. Там теж у головного персонажа важке дитинство, інтернат, і там є така сцена, яку я пам’ятаю вже років 15 (ось це сила літератури!), коли цей персонаж під холодним душем і, щоб йому якось полегшити цей досвід, його подруга стоїть в цій холодній душовій і чекає на нього, а він думає “якщо хоч раз в житті за тебе хтось таке зробить, ти вже не зможеш бути нещасним” (я можу помилятися в деталях, але зміст такий), і знаєте, я якось більше вірю Хьоґу. Я хочу вірити, що з людьми, які про тебе не лише піклуються, а які кожною клітиною тебе так люблять, як друзі (а згодом і його опікуни) люблять Джуда, то ти вже не зможеш бути таким нещасним.

He had all sorts of rules he’d constructed for himself over the decades, based on lessons someone must have taught him – what he wasn’t entitled to; what he mustn’t enjoy; what he mustn’t hope or wish for; what he mustn’t covet – and took some years to figure out how to try to convince him of their falsehood. But this was very difficult: they were rules by which he has survived his life, they were rules that made the rules explicable to him. He was terrifically disciplined – he was in everything – and discipline like vigilance, is a near-impossible quality to get someone to abandon (351).

Ще одне велике запитання до авторки, яке лише лінивий не ставив, тому і я його поставлю: коли відбувається дія в романі? Я розумію, що це приблизно наше покоління, але в романі і тоді, коли героям 20 і тоді, коли їм 50, у них є мобілки, крім того, увесь цей час описане таке безпроблемне прийняття гомосексуальних відносин, що просто важко зрозуміти, коли настав цей парадіз? Вони живуть у майбутньому? Хоча ось це відчуття, що вони – це ми, дуже сильне. У нас стільки спільного – проживання дружби, стосунків, розвиток кар’єри, постійні пошуки “свого”, виведення цього “свого” у ранг культу, – що ти віриш, що вони – це наше покоління, але якесь таке розтягнуте у часі.

How did you know that it was time to give up? …. In earlier, more rigid time, less encouraging (and ultimately more helpful) decades, things would be much clearer: you would stop when you turned forty, or when you got married, or when you had kids, or after five years, or ten years, or fifteen… Somewhere, surrendering to what seemed to be your fate had changed from being dignified to being a sign of your own cowardice. There were times when the pressure to achieve happiness felt almost oppressive, as if happiness were something that everyone should and could attain, and that any sort of compromise in its pursuit was somehow your fault (41).

Та все ж книжка мені сподобалася.

Якщо дивитися на Джуда більш метафорично, то він може втілювати збірний образ нас усіх – дітей кінця 20 – початку 21 століття. Ми такі ж “розхристані” як і Джуд. Подивіться навколо, це ж ми – post-sexual, post-racial, post-identity, post-past. Ми так боїмося свого минулого, ми так боїмося не вписатися в спільноту інших (особливо, якщо подумати, скільки нас ці спільноти чисто географічно постійно змінює), ми так боїмося справді дізнатися, хто ми, що починаємо боятися всього. Anxiety (тривога) – це наше прокляття, єдиний порятунок – психоаналіз, але вже і він нам не дуже допомагає, бо психоаналіз – це про минуле, а ми ж уже post-past. А, може, у нас і є шанс? Життя покаже! Сьогодні у мене гарний настрій, отже, я в нас вірю!

Я вам раджу читати, але лише тоді, коли у вас самих наразі нема депресії чи тривожних станів, інакше може бути фізично важко. Не травмуйте себе.

Читати: 7 товстих романів на довгу зиму


Юлія Юрчук, блог Reading Mouse

(Visited 522 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com