Дівчина з міста. Уривок з підліткової історії

Видавничий центр «Академія» запрошує усіх на дівчачу тусовку та зустріч із письменницею Оленою Рижко, авторкою підліткової повісті «Дівчина з міста». А ми пропонуємо прочитати із неї уривок.

Про книжку: У Тіни немає повноцінної сім’ї, але є друзі, які її розуміють. І раптом усе летить шкереберть. Вона змушена переїхати в село. Їй складно, бо там майже все не так як звикла. Жорстоко випробовують нові однокласники, серед яких є свої авторитети й ті, хто їм догоджає. Не вистачає відчуття захищеності й потрібності. Бентежить спрага любові. Цікавить, що і як там у дорослих. Незвичні спостереження й переживання, враження й конфлікти супроводжують Тіну майже на кожному кроці. І саме тоді в її світі з’являється він. З ним цікаво й затишно. Завдяки йому знаходить і спілкування серцем.

Олена Рижко — українська поетеса, прозаїк, літературознавець. Про себе розповідає: «У дев’ятому класі на уроці української літератури була глибоко вражена, що найближчим майстром слова виявився житомирянин Валентин Грабовський. На перерві підійшла до вчителя Івана Савицького, який щедро ділився зі мною книжками з власної бібліотеки, й без тіні усмішки повідомила, що раз така скрута з письменниками в Городківці, то цим займуся я. І — почалося. Звісно, з віршування. Спочатку виходило не дуже, але, оскільки істота я надзвичайно вперта, врешті-решт мене почали друкувати газети, а тоді й журнали. Потім з’явилися поетичні збірки „Суїцизм // Тен-клуб“ (1994), „Любов до чорного строю“ (1998), „В обіймах Місафір“, (2002), „Між бажанням і вчинком“ (2004), „Любов/Ненависть“ (2006). У 2008 вийшов перший роман „Карнавал триває“, а згодом — „Сни“ (2011) та „Ще одна історія про…“ (2016).

Працюю у вищій школі. Люблю вирощувати квіти і вишивати. Маю сина, який для мене — найкращий друг.»


043-6x9-Standing-Paperback-Book-Mockup-COVERVAULT

Уривок


У понеділок плани довелося змінювати. Максовим батькам терміново знадобилася його допомога. Тож він подався додому, а Тіна мусила сама піти в клуб. Перед тим Макс попередив, що зайти можна буде лише через бібліотеку, вхід у яку — з тильного боку будівлі. Центральний вхід відкривали тільки на свята, для танців, демонстрації фільмів або якихось інших подій.

«А що тут такого? Це ж не бар і не третя ночі», — міркувала Тіна, стоячи перед важкими старовинними дверима. Нарешті, таки увійшла. Потрапила в коридор, а тоді — в невеличкий передпокій, не зустрівши жодної людини. Опинилася в кімнаті зі столом реєстрації та стелажами. Але й тут нікого не було. Спочатку хотіла гукнути когось, але що ж, «ау!» кричати? Не в лісі ж. Тому вирішила кілька хвилин зачекати. Ковзнула поглядом по стелажах. Праворуч. Потім ліворуч. Раптом здалося, що в кутку майнула постать. «Мабуть, бібліотекар», — і Тіна вирішила підійти ближче.

Вийняла з вух навушники і… завмерла. З кутка долинали якісь не зовсім зрозумілі звуки. Якісь зітхання чи навіть схлипування. Стараючись ступати тихо, пройшла далі. Ще пару кроків, і зрозуміла, що перед нею парочка. Од несподіванки Тіна застигла за два стелажі від них. Крізь полиці все було видно. Від цього «всього» Тіні стало жарко. І в цю ж мить згадала знайдену секретку.

Біляве жіноче волосся розсипалося по підлозі. Спідниця зібгалася на поясі, одна панчоха сповзла, із розстебнутої кофтини виглядали молочно-білі груди. Вони ритмічно гойдалися в такт рухам чоловіка. Його обличчя Тіна не бачила. Натомість зблискували половинки білих сідниць…

«Oh my God!» — Тіна мимоволі присіла. На лобі виступили крапельки поту. Боялася поворухнутися і не могла відвести погляд. Одна річ — спостерігати таке в кіно, і зовсім інша — в реальності. На підлозі сільської бібліотеки. За два метри від себе.

Тінині зіниці розширювалися. А коли із чоловічих губів злетів протяжний стогін-видих, вона зірвалася на рівні ноги і, не тямлячи себе, щось дорогою перекидаючи, рвонула до виходу. З розмаху вдарилася коліном об одвірок, але, не відчуваючи болю, а тільки несамовите гупання серця, гнала чимдуж понад ставом до руїн. Перевела подих лише тоді, коли вперлася в стіну напіврозваленого будинку.

Відео дев’яте: «Привіт! Цей запис — для “внутрішнього вжитку”. Однозначно. Я не ханжа. І не боюся слова “секс”. Якщо не вимовляти вголос… перед аудиторією. І щодо стосунків між чоловіками і жінками мама давно просвітила. Принаймні так… загалом. Плюс знайдена секретка. Але… Я точно не збиралася побачити це ось так. Це… не схоже на фільми. Зовсім. Та ну! Не схоже… Це просто віндець!.. Не… романтично й вульгарно. Якось… механічно чи що. Бррр!..

Якщо це все, чого можна очікувати, то це точно не цікаво. Але… не питати ж у мами… Як би це виглядало? “Привіт, мам! Я тут у бабці тайничок чийсь знайшла. І зошит із секретами. І прочитала. Хоч ти вчила, що чужі речі — табу! Як з’ясувалося, ми із власницею секретки багато в чому схожі! А! Найважливіше! Я тут сценку бачила. Сексуальну. В реалі. У бібліотеці. Ні-і-і! Що ти! Я б таке точно не вигадала!.. Ні спеціально, ні мимоволі!..”
Навіщо мені зайвий клопіт?».

Тіна почувалася дещо розгубленою. Ні, до мами з цим не пішла б. Бо не пішла б ніколи. Зітхнула. Та й не до того їй зараз. Ще подумає, що вони з Максом зайшли надто далеко. Вона й так нервова вся. Тіна згадала, як колись у дитинстві гостювала в родині двоюрідного брата. На подвір’ї ріс величезний кущ. Точніше, там було два кущі — один декоративний, а інший їстівний. Назв уже й не пригадати. Але тоді точно знала: бабуся показала, який їстівний. Брат побачив, що вона їла ягоди, і коли повернулася з роботи тітка, заявив, що Тіна отруїлася. Тітка зблідла. У неї смикалося праве око. Вона кинулася до неї й почала трясти за плечі. «Ти ягоди їла?!» — «Їла». — «Ой, Божечку мій!» — і давай вимивати Тіні шлунок. Коли її нудило вже від самого вигляду води, тітка нарешті спитала, а які, власне, ягоди Тіна їла…

«У цій ситуації може бути те ж саме, — розгубленість накривала з головою. — Хто лишається? Може, Соня?..»

Була середа. Це означало класну годину на сьомому уроці. Виховний процес народ любив не дуже, але відколи тривала підготовка до конкурсу, цей час використовували для обговорення деталей і репетицій.

Проте сьогоднішня середа почалася нетривіально. Першим уроком була біологія. Вчителька відімкнула двері класу, й на них густо війнуло «ароматом», що чимось нагадував тухлі яйця. Крім того, гігантський фікус у дерев’яній кадці біля дошки просто зів’яв ущент.

Учителька звеліла якнайшвидше відчинити вікна й обвела поглядом клас. Усі здивовано переглядалися, але поводилися як звичайно. Вона пообіцяла розібратися в ситуації й почала урок. Тіна ж устигла помітити, що Буся щось гаряче шепоче Сему. Усміхнулася, бо, звісно ж, інші могли нічого й не знати, але без цього товариша навряд чи обійшлося.

На перерві підійшла до Бусі. Уже знала, якщо він справді причетний, то не втримається й похвалиться.

— Що, Тіно, в носі крутить?
— А в тебе ні?
— Звідки я знав, що так буде? — перейшов на змовницький шепіт.
— Давай, колися!
— Учора ми із Семом чергували. До нас зазирнули ще кілька хлопців. Ну, які у футбол ганяли.
— І що?
— Ми вирішили потренуватися.
— У футбол? У класі? Це від вашого поту якась миша тут здохла?
— Який футбол?! Яка миша?!
— А що ви зробили? Вазон здох. І цей сморід…
— Ми вирішили потренуватися пити горілку. Хлопці принесли. Але в нас не було закуски. Тільки томатний сік.
— Нащо? — Тіну пробило на хі-хі.
— Хлопці мають уміти пити горілку!
— Ненормальні! А з чогось простішого почати? Якщо вже так припекло?
— Ти… дівчина! І нічого не тямиш!
— Ага. Куди мені! Я в горілці точно не шарю. Але що було?
— Кароч. Ну, ми не змогли по багато. Ну, випити. А куди подіти продукт? От і вилили у вазон. І горілку, й томатний сік. Вікна закрили. Клас замкнули. І додому пішли. Звідки ми знали, що фікус здохне?!
— Ну ви й тупаки! — Тіна ледве стримувала сміх.
— Сама така, — буркнув Буся.
— Сподіваюся, що через вас нам цілу годину не «втиратимуть» сьогодні про шкідливість алкоголю.
— А звідки вони дізнаються?

Про алкоголь і його шкідливість їм справді не «втирали». До класу, який уже встиг провітритися, слідом за Кірою Леонідівною зайшла миловида жінка, яку було представлено як медсестру. Вона мала розповідати про статеве виховання.

Тіна ледь жуйку не проковтнула. Нічого собі! Сподіваюся, збіг. Але… могли б якось ті бесіди проводити окремо — хтось із хлопцями, хтось із дівчатами. Бідненька! Буся їй точно жару задасть! А втім, раптом це — шанс справді отримати притомну відповідь на питання, які її хвилювали? Звісно, наодинці.

Медсестра, однак, розповідала в загальних рисах. Тіна подумала, що зі скромної секретки, видобутої з тайника в спальні, й то можна було більше довідатися. Коротше кажучи, нічого цікавого.

Відтак медсестра запропонувала ставити запитання. Усі одразу повеселішали. Особливо в момент, коли Буся з виглядом янголяти на стероїдах запитав: «А можете докладно пояснити техніку французького поцілунку?».

Медсестра закашлялася. Кіра зашарілася. Зрештою, медсестра випалила, що тут розповіді не допоможуть. Потрібна демонстрація. Кіра подивилася на неї так, ніби збиралася прибити її до підлоги. Буся миттю зголосився бути моделлю. Але медсестра, збагнувши промах, порадила попросити допомоги в мами. Кіра, мабуть, уявивши, як Буся просить поради в мами — дорідної, можна сказати монументальної жінки (заввишки — півтори Кіри, завширшки — три з половиною) — щодо французького поцілунку, бо це, мовляв, на класній годині обговорювали, замахала руками й по- спішила повідомити, що бесіду закінчено й усі можуть бути вільні.

Дорослі вийшли, а стіни класу задвигтіли од реготу.

— Бідний Буся, — Макс утирав сльози.
— А Кіра! — Тіна вже майже заспокоїлася.
— І медсестра… теж… довго нас не забуде.
— Та й узагалі, — Тіна примружилася, — дивне в них уявлення про нашу сексуальність.
— У Кіри з медсестрою?
— У всіх дорослих…


Купити книжку в Yakaboo

(Visited 140 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)