«ЧЧ: Читати. Четвер» з Дмитром Бунецьким: про роман «Місто перестановок»

Дивно про це говорити, але фантастика допомагає відслідковувати, наскільки застарів світ – уявлення про сьогодення і прогнози майбутнього. Не вся, звісно. Рей Бредбері залишиться з нами назавжди, я вважаю, як і Азімов, Кларк та інші, хто ставив на головне не технології, а людину і людство. Але багато хто вже застарів.

«Берсеркеру» Фреда Саберхагена бракує сучасності і складності. Ми не хочемо чути «логічне ядро», ніби це щось пояснює, ми хочемо знати, яким чином воно функціонує, що заховано всередині, який принцип роботи цієї гігантської штуковини. А ще: чому він намагається знищити життя? Чому його творці бажали цього? Що взагалі відбувається, Фред?

І так з багатьма. Звичайно, ряд старої футуристичної фантастики зараз можна вписати в інші течії. Ретрофутуризм, стімпанк, дізельпанк, панків взагалі стільки, що вистачить на кожен твір кожного учасника.

Загалом, з таким незрозумілим ниттям в голові я рився в списках щойноперекладеної літератури – і раптом натрапив на те, чого чекав уже років шість, напевно. Ідеальна складність, ідеальна тема, ідеальне втілення.

Щоб зрозуміти всю глибину…Грег Іган прийшов до мене багато років тому з перекладеним давно «Карантином». Це був чи не перший твір в жанрі жорсткої наукової фантастики (думаю, ви розумієте, що це означає: ніяких магічних штучок, тільки наука), який сподобалося мені більше ніж повністю. Тема специфічна: що стане, якщо ефект спостерігача в квантовій механіці раптом перекочує в реальний світ? Сенс у всяких там гейзенбергівських штучках, суперпозиціях та інших напівдохлих котиках. Потім були розповіді – серед яких дивовижна історія про ідеального вбивцю, логічне продовження хайнлайнівського «Ви всі зомбі» в евереттівському різноманітті.

І ось тепер, буквально на днях, російською переклали «Місто перестановок».

Це історія про майбутнє – про одне з можливих майбутніх. Про те, яким чином прорахувати й розкласти на складові віртуальний світ . Про те, як можна створити безсмертя – включаючи, природно, різні варіанти пекла і раю. І це – абсолютно тверда НФ, до якої не підкопаєшся.

Іган грає з науковими гіпотезами, як Моцарт на фортепіано, сплітаючи їх в єдину приголомшливу симфонію. І, дарма що те, що роману двадцять років, читається він дуже свіжо – нічим не гірше Воттса, який видав свою «Ехопраксію» два роки тому.

А все тому, що ми, шанувальники наукової фантастики, хочемо саме цього. Ми хочемо, щоб література розвивала, а не давала те, що хочеться. Ми хочемо бачити майбутнє в сьогоденні та сьогодення в майбутньому. Ми хочемо розуміти, що наш аналіз, у принципі, правильний. Що свідомість – жарт мозку. Що корпускулярно-хвильовий дуалізм – це привід для літературної гри. Що Всесвіт може бути вигадкою. І все це – в упаковуванні з розумних слів і ретельно складених пропозицій.

Читайте завжди.

Джерело: Facebook Дмитрия Бунецкого