Брама, що веде на Схід. Уривок із гонкурівського роману «Компас»

«Компас» — роман, що потрапив у короткий список претендентів на Міжнародну букерівську премію 2017 року. У книзі автор розкриває погляди Заходу на Схід. Романи вийшов у Видавництві Старого Лева.


Віденський музикознавець Франц Ріттер проводить довгу безсонну ніч, опинившись сам на сам зі страшним діагнозом і зі спогадами, які накочуються, мов хвилі. Франц повертається думкою до своїх подорожей Сирією, Єгиптом, Іраном: там він провадив дослідження, там шукав свій Схід і себе в ньому. Там шукав дорогу до коханої Сари, і згадки про неї щоразу болісні й солодкі. Францові спогади супроводжують мандрівники й авантюристи, науковці та поети, художники та музиканти, чиї шляхи перетиналися на Сході, чиї думки так чи інакше були спрямовані туди, куди вказував їхній внутрішній компас.

Переклад: Ірина Славінська, дизайн обкладинки: Назар Гайдучик.

#ПроЧитання: що і як читає Ірина Славінська


Матіас Енар – відомий французький письменник, перекладач, видавець. Народився 1972 року в місті Ніор. Навчався у французькому університеті історії мистецтв Еколь дю Лувр, згодом вивчав фарсі й арабську мову в Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO).

Тривалий час жив і навчався в країнах Близького Сходу. 2000 року переїхав до Барселони, де почав співпрацювати з різними культурними журналами, робити переклади та викладати арабську мову.

2003 року вийшов його дебютний роман — «Досконалість пострілу», який здобув Премію п’яти континентів франкофонії, Премію Едме Ларошфуко та був відзначений на Фестивалі першого роману.

Незабаром він публікує й інші свої книжки, найвідоміші з яких «Зона» (2008), «Розкажіть їм про битви, королів і слонів» (2010), «Вулиця злодіїв» (2012), кожна отримала численні нагороди та премії, схвальні відгуки критиків. 2015 року був відзначений Ґонкурівською премією за роман «Компас».

Оголосили фіналістів Міжнародної Букерівської премії 2017


kompass_0

Уривок


Востаннє, коли я бачив Сару, вона на три дні приїхала до Відня, вже не знаю, з яких академічних причин. (Я, звичайно ж, запропонував їй пожити в мене, але вона відмовилася і сказала, що організатори забронювали для неї кімнату в прекрасному та дуже віденському готелі, який вона не збиралася проміняти на мою облізлу канапу, і це мене, варто визнати, дуже образило). Вона мала дуже добрий вигляд та призначила зустріч у кав’ярні Першого району, в одному з розкішних закладів, який набував декадентського вигляду через наплив туристів, справжніх господарів цього місця, і це їй дуже подобалося. Вона, попри мжичку, дуже швидко почала наполягати на прогулянці, що дуже мене обурило, бо я не мав жодного бажання грати роль людини у відпустці того вогкого холодного осіннього вечора, але її переповнювала енергія, тож вона мене швидко переконала. Вона хотіла сісти на трамвай маршруту «D» і доїхати аж до кінцевої, до Нусдорфа, а потім прогулятися до Бетховенґанґ; я відповів, що гуляти нам доведеться в грязюці, і тому краще не залишати квартал, де ми є – і ми прогулялися вулицею Ґрабен, дійшли аж до собору, я розповів два чи три анекдоти про сороміцькі пісні Моцарта, які її розсмішили.

– Знаєш, Франце, – сказала вона мені, коли ми минали ряд кінних екіпажів уздовж площі Святого Стефана, – Є щось дуже цікаве в словах тих, хто вважає Відень Східною брамою, – і тут уже я розсміявся, – Ні, ти не смійся, я думаю щось написати про репрезентації Відня як Porta Orientis.

У коней ніздрі курили від холоду, коні спокійно какали в шкіряні мішечки, прикріплені під хвостами, щоби не бруднити шляхетну віденську бруківку.

– Я довго марно про це думав і нічого такого не знайшов, – відповів я, – Формула Гофмансталя про «Відень як Східну браму» видається мені доволі ідеологічною, пов’язаною з бажаннями Гофмансталя щодо місця імперії в Європі. Фразу датовано 1917 роком… Звичайно, тут є ćevapčići1 і паприка, але, окрім цього, це радше місто Шуберта, Шенберга, і в цьому немає нічого особливо східного, як на мене. Навіть у репрезентаціях і у віденській образності, окрім півмісяця, мені складно помітити щось таке, що би нагадувало чи навіть було Сходом.

Це кліше. Я з натиском озвучив власну зневагу до цієї ідеї, яку так часто повторювали, що в ній уже немає жодного смислу:

– Від того, що тут двічі біля стін міста були війська Османської імперії, не обов’язково ставати «Східною брамою».

– Річ не в цьому, ідеться навіть не про реальність цієї ідеї, мене цікавить, чому і як так багато мандрівників сприйняли Відень і Будапешт як перші «східні» міста, і що це може нам пояснити про сенс, який вони вкладали в це слово. А якщо Відень є брамою, що веде на Схід, у якій Схід розкривається?

Її безкінечні, безперервні пошуки сенсу Сходу – визнаю, що сумніваюсь у власній впевненості, в свою чергу, я задумався про це тепер, вимкнувши світло; можливо, в космополітизмі імперського Відня було щось від Стамбула, щось від Oster Reich, Східної імперії, але це видавалося мені таким далеким, дуже далеким від сьогодення. Відень – уже давно не столиця Балкан, та й Османської імперії вже не існує. Імперія Габсбургів була імперією Середини, і в спокої дихання, що передує сну, слухаючи машини, що ковзали вологим шосе, з іще свіжою подушкою під щокою, із тінню звучання барабанів зарб у вухах, треба визнати, що Сара точно знає Відень краще за мене, глибше, не будемо зупинятися на Шуберті чи Малері, так само часто іноземці краще знають місто, ніж його мешканці, загублені в рутині – якось вона мене повела – а було це дуже давно, ще до від’їду у Тегеран, вже після мого переїзду сюди – якось вона мене повела до Йозефінума, старого військового госпіталю, де розташовано один із найбільш огидних музеїв: виставка анатомічних моделей кінця XVIII століття, створених для навчання армійських хірургів, яке не мало залежати ні від трупів, ні від запаху – це воскові фігури, замовлені у Флоренції в одній із найбільших скульптурних майстерень; поміж представлених у вітринах із дорогоцінного дерева моделей була молода білява жінка з тонкими рисами обличчя, що лежала на рожевій, побляклій від часу подушці, її обличчя було повернуте на бік, шия трохи зігнута, волосся розпатлане, золота діадема на чолі, губи ледь розтулені, два разки перлів навколо шиї, напівзігнуте коліно, очі розплющені, ця поза радше була невиразною, але, якщо довго в неї вдивлятися, виражала забуття чи бодай пасивність: трохи пухка та повністю гола, волосся на лобку було темнішим, ніж її коси, – вся вона була дуже красивою. Як книжку, її було розкрито від грудей до вагіни, було видно серце, легені, печінку, кишківник, матку, вени, так, ніби її дбайливо патрав навдивовижу вмілий сексуальний маніяк, який надрізав її грудну клітину та живіт і виставив їх на огляд, ніби нутрощі скриньки з приладдям для шиття, ніби механізм дорогого годинника, ніби автомат. Її довге, розкидане на подушці волосся, її спокійний погляд, її наполовину зігнуті руки навіть свідчили, що вона могла отримати від цього задоволення, і назагал вона в скляній клітці з рамою червоного дерева викликала водночас бажання та жах, збудження та огиду: я уявляв, як два століття тому молоді студенти медицини розкривали це воскове тіло, навіщо про це думати перед сном, краще було би уявити поцілунок матері в чоло, ніжність, яку чекаєш вночі, і яка не приходить ніколи, аніж анатомічні манекени, відкриті від ключиць і до низу живота – про що думали медики-початківці перед оцим голим симулякром, чи вдавалося їм сконцентруватися на системі травлення чи дихання, а не на тому, що це перша жінка, яку вони бачать у такому вигляді, без одягу, з висоти амфітеатру та юного віку, і що це елегантна білявка, фальшивий труп, якому скульптор вигадливо надав ознак життя, застосувавши весь свій талант у відтворенні згину коліна, в кольорі стегон, у виразності кистей, у реалізмі статевих органів, в жовтій жилці на селезінці, насиченому червоному альвеолярному кольорі легень. Сара впала в екстаз перед цією перверзією, розглядала це волосся, неймовірно, казала вона, її так розмістили, щоб натякнути на безтурботність, любов, і я уявляю повний військових карабінів амфітеатр, де звучать захоплені «ох», поки грубий вусатий професор розкриває модель, аби перерахувати один за одним органи, пристукуючи указкою в руках, переходячи до родзинки програми: маленького ембріона в рожевуватій матці за кілька сантиметрів від лобка з білявим тонким ріденьким волоссям, і це уявляється як відблиск страшної забороненої ніжності. Сара привернула мою увагу, дивися, з глузду з’їхати, вона ж вагітна, а я запитав себе, чи ця воскова вагітність була капризом митця, а чи вимогою замовників, показати вічне жіноче без купюр, у всіх можливостях; цей зародок, щойно його побачиш під світлим руном, посилював невловимий сексуальний тиск, а також загальне почуття провини, що переслідувало розкриття краси смерті, іскорку бажання до досконало розчленованого тіла – неможливо не уявляти мить зачаття цього ембріона, втрачений у воску час, неможливо не запитувати, який чоловік, із плоті чи штучний, проник до цих досконалих нутрощів, аби запліднити, тому доводиться одразу відводити погляд: Сара усміхнулася цій моїй цнотливості, вона завжди вважала мене цнотливим, без сумніву, через те, що не могла зрозуміти, що мене змусило відвести погляд не видовище саме по собі, а те, що малювала моя уява, насправді ще більш тривожна – я чи хтось на мене схожий саме входив у цей живий труп.


Купити книгу в Yakaboo

(Visited 122 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)