Аморте. Роман про любов без плюшу та блискіток (уривок)

До 14 лютого видавництво Книги 21 видає історію любові  італійки та донецького вчителя історії – «АМОР[Т]Е» Олександри Іванюк. 


«АМОР[Т]Е» – історія не із тих, які б’ються рожевими сердечками з блискітками, а на дотик, як плюшеві ведмедики. Ця історія любові пульсує революцією і війною. Більше того, тут усе до болю правдиве, адже роман побудовано на реальних подіях, головними героями яких є італійка Франческа Леонарді та донецький вчитель історії,громадський активіст Юрій Матущак. Юрій відкриває дещо розгубленій італійці, яка приїхала до Донецька вчити російську мову, Донецьк український. І разом з тим, Франчесці відкривається таїна справжнього, сильного почуття.

Драматизму розвитку стосунків молодих людей додає те, що вони потрапляють у вир донецького Євромайдану, російської окупації. Читач матиме змогу побачити ті події зсередини, майже вповні їх відчути, адже основна емоційна складова роману викликає цілковиту довіру. Вихід роману приурочений ще до однієї дати – 15 лютого головному героєві мало виповнитися 30 років. Мало б… Але про це краще спогадами Франчески та словами роману.


Олександра Іванюк – випускниця Києво-Могилянської академії і College of Europe, дослідниця, закінчує дисертацію про політичні еліти в Україні, живе і працює у Варшаві.


“У “Видавництві 21″ виходить книжка, якій я пророкую екранізацію. Це роман на реальних подіях про любов під час холери – війни на Донбасі, записаний Олександрою Іванюк зі слів італійки Франчески Леонарді…Коли я вислухав цю історію ще до початку писання книги, то був вражений – настільки неймовірною вона здавалася. І як історія любові, і як історія боротьби, і як можливість глянути на події в Україні стороннім – італійським – поглядом. Попри драматизм, у ній ще й багато доброго гумору (бо часто дивитися на Україну без усмішки неможливо).”  (письменник Андрій Любка)


Фрагмент роману

От і починається моя чергова спроба втечі й пошуку одночасно. З надією, що одне приведе до другого. Дякувати Богу, я сиджу біля проходу, тож можна вдосталь повитріщатися на тутешню публіку. Особливо чоловічу її частину. Поки що найсимпатичніший – гарячий стюард, на якого я запала ще при вході до літака, коли весь персонал шикувався струнко, щоб вітати пасажирів. Люблю ці їхні «добридень» кількома мовами. На моє італійське «чао» стюард відповів англійською. Значить, не наш. А виглядає дуже навіть по-південному: засмагле обличчя, чорне хвилясте волосся. Коли він наближається, інерційно примружую очі, аби не опектися. В око впадає пришпилене на грудях ім’я – Хосе. Так і знала, що він – іспанець. У Лондоні в мене був один такий. З точнісінько таким само поглядом, що випромінює зосередженість і розпорошеність одночасно. Спочатку пасе тебе очима, а вже за мить – блукає поглядом. А може, це такий професійний виверт?

Як багато можна дізнатися про людину з самого лишень зовнішнього вигляду. Повсякчас намагаюся вгадати, хто переді мною, і, здається, іноді у мене виходить. Уже маю на своєму рахунку кілька влучних «пострілів». У лондонському метро мені якось вдалося розпізнати крадія, в автобусі – художника і на вулиці – скрипаля. Щоправда, художник був з мольбертом, скрипаль – зі скрипкою, а крадія я розпізнала, коли він уже вистрибував із вагона з моїм гаманцем. Але я наполегливо працюю над собою, розвиваючи ці здібності за допомогою безперервного відгадування. Щиро кажучи, у більшості випадків я й гадки не маю – вдався фокус чи ні. Окрім того, об’єкт моєї уваги має бути цікавим персонажем. Не сушити ж собі мізки над якимось нікчемою на кшталт мого сусіда: окуляри з товстим склом, прищі по всьому периметрі цеглеподібного обличчя. Та й сидить він, згорблений, вилупившись в екран, наче на тому світ зав’язаний. На додаток це ще зовсім хлопчисько. Мене ж цікавлять чоловіки від двадцяти шести і більше. З молодшими за себе невідворотно бере нудьга.

У тому ж ряду – але з протилежного боку – розмістився об’єкт набагато цікавіший. Трошки захудий, як на мій смак, зате високий. Раптом незнайомець помічає, що я роззираюся навкруги, і на якусь мить наші погляди зустрічаються. Обличчя видовжене, без окулярів – лише ясні очі на тлі чорнявого волосся. Ідеальна матова шкіра. З-під вишневого кашемірового светра охайно визирає білий-білісінький комірець. Щось він аж надто випещений – певно, гей. Коли його погляд знову затримується на мені, ця думка миттєво вилітає з голови. Все ж таки навішувати ярлики – а саме в цьому полягає моє «відгадування» – невдячна справа. Так можна проґавити щось важливе. Хлопець усміхається і жестом запрошує підсісти до нього. Оскільки літак напівпорожній, місце поруч із брюнетом красномовно пустує. Вочевидь, рейс Берґамо – Донецьк не користується великою популярністю. Принаймні у лютому.

– Адріано, – простягає він руку.
Помічаю ідеальний манікюр. Невже таки гей, чорт забирай?!
– Італієць? – питаю, не представившись.
– Так, – широко всміхається співрозмовник.
– З Мілана?
– Ні, останній рік мешкав у Римі, а взагалі я родом з Сицилії.
– З Палермо?
– З Катанії.

Які рівнесенькі зуби, – думаю. Навіть якщо натурал, то все одно занадто вродливий для мене. Не зношу, коли чоловік поруч перебирає всю увагу на себе. І хоч я теж нівроку – струнка, щоправда, невисока брюнетка з довгим волоссям, зеленими очима й дещо екстравагантним пірсингом під нижньою губою (багато хто вважає це дуже сексуальним), – але все ж таки не така яскрава, як цей красунчик.

– Франческа, – нарешті представляюсь. – Поки ти не сказав, навіщо летиш до Донецька, – можна я спробую вгадати?
Користуюся кожною нагодою, щоб розвивати своє уміння.
– Спробуй, – кидає весело.
На його щоках ямочки, а очі виблискують, наче фари автомобіля.
– Отже, ти – фотограф. Летиш фотографувати сніг, що його в Італії (особливо на Сицилії) – як у кота сліз, – примружую очі, удаючи, наче бачу його наскрізь.
– Ні, – усміхається той. – Може, спробуєш ще раз?
– Добре, – зітхаю.
Краще вже не знати, чи вдався фокус із відгадуванням, аніж червоніти з сорому перед прекрасним незнайомцем.
– Ти закохався у донецьку дівчину і збираєшся їй освідчитись.
– Знову не влучила, – каже, прицмокуючи.
– Добре, здаюся, – кидаю понуро. – Хоча… – вагаюсь, чи варто заходити так далеко. – Ти – гей, – нарешті видаю, махнувши рукою на всі можливі правила доброго тону.
– Бінго! – сміється Адріано, зовсім не образившись на мою прямодушність.

Шкода, що він для мене недосяжний. Мої гіркі думки раптом перериває стюард Хосе, пропонуючи щось випити. Я б з радістю, але на дешевих авіарейсах доводиться за все платити, а мені саме час затягнути ремінці. Все зароблене в Лондоні безслідно розчинилося у морському повітрі протягом кількох літніх місяців. Після того, як я відвідала всі вечірки, концерти, нічні клуби й паби свого містечка – у кишенях ані дзенькне. Адріано натомість замовляє вино, безсоромно пускаючи бісики повабному стюарду. Щось не щастить мені сьогодні.

– То все ж таки навіщо ти летиш до Донецька? – питаю, полишивши всілякі спроби вгадати ціль поїздки.
– Волонтерити, – каже той, відкидаючи столик.
– Не може бути! Я теж! – вигукую від несподіванки.
Пригадую, що у волонтерській організації мені справді розповідали про ще одного італійця, який збирається до Донецька.
– А тебе які чорти понесли на схід України? – питає Адріано.
– Ти не уявляєш, скільки разів я чула це запитання.
– То, може, тепер я спробую відгадати?
– Вперед!

Донецьк зустрічає нас новесеньким аеропортом. Виглядає навіть краще, ніж у Берґамо. Все блищить і переливається. Виходить, не така вже й діра це місто. Адріано махає комусь рукою. До нас стрімко наближається симпатичне дівчисько на високих підборах, вдягнуте у довгу каракулеву шубу й таку ж шапку. Бідне звірятко. За що його так?

– Франческа й Адріано? – питає шкуродерка, ламаючи язика й винувато посміхаючись вишневою помадою.

Ми киваємо макітрами, наче загіпнотизовані. Відтепер дівчисько перестає звертати на мене увагу, цілковито переключившись на Адрі.

– Мене звати Вероніка, – звертається вона до мого сусіда. – Я відвезу вас туди, де ви будете мешкати найближчі дев’ять місяців.
Вона елегантно розвертається й крокує попереду. Змучені, ми волочимо за нею свої важкі валізи. На додаток мене хитає від випитого вина. Шкуродерка ж похитується зовсім з іншої причини – у неї така хода. Наче дорога до парковки – це якийсь, в біса, подіум. Не можу відірвати від неї очей. Моя самооцінка миттєво падає до температури повітря за бортом літака, тобто мінус ста п’ятдесяти за Цельсієм.

Холод різко пронизує тіло, наче гострий ніж. Аж кров застигає. Сказитися можна! Ми що, у Сибір потрапили?! Недарма політ тривав цілу вічність. Навкруги все щільно вкрито снігом. Ніколи в житті не бачила стільки білого кольору. Сніг переливається, наче лакована шкіра. Мама мія! Невже всі дев’ять місяців буде так холодно? Я навіть не можу вимовити це вголос – від морозу зуб на зуб скаче.
Цікаво, як Вероніка водить машину на таких підборах? Сподіваюся, що інші українки будуть менш симпатичними, інакше про секс можна забути. Хоча який секс у таку холоднечу?! Від самої думки про роздягання – морозом дере по тілу. Без сексу я ще якось переб’юся, а от без теплого одягу – точно ні! Хто б міг подумати, що на світі буває так холодно?!

Нарешті опиняємось біля автівки Вероніки. Не уявляю собі, що це за машина. Щось середнє між «Lancia Prisma» і «Fiat Tipo».
– Це «дев’ятка», – каже шкуродерка, помітивши запитання в моїх очах.
– Що «дев’ятка»? – не розумію.
– Ну, марка авто так називається.
– На честь дев’ятсот дев’ятого року випуску? – жартую.
Адрі заходиться реготом, тимчасом як Вероніка заливається рум’янцем і знічується. Мабуть, українці не люблять іронії – зітхаю. Ну добре, відтепер триматиму язика на зашморзі.

Адріано вдається запхнути свою валізу до багажника, а от мою доводиться розмістити на задньому сидінні поруч зі мною. Чудово. Нехай вони собі теревенять, а я тим часом протверезішаю. Коли постійно тепло й сонячно, як в Італії, життя здається легким і безтурботним, а у цих снігах, мабуть, кожен день, як останній.

На щастя, Вероніка не любить швидкої їзди і дуже обережна на поворотах. А може, їй просто не дозволяють розігнатися високі підбори? Або ж це тарантас ризикує розлетітися в друзки від кожного необачного маневру. Різкий перепад температури, тепло прогрітої автівки й післясмак наших з Адрі сердечних зізнань – якщо це все було насправді – діють на мене, наче снодійне. Я поринаю у неглибокий сон, що в ньому дійсність переплітається з вигадками. Вероніка торочить щось про місто, про готель «Донбас Палас», про бульвар Пушкіна, площу Леніна, стадіон, про чемпіонат з футболу, а переді мною тим часом – море, гарячий пісок, дитячий сміх і обличчя Давіде.
За якусь мить – а може, кілька годин – я розплющую очі й ошелешено роззираюся навкруги, намагаючись пригадати, де я. Ми саме завертаємо в один з двориків, кружляючи поміж багатоповерхівками і повсякчас потрапляючи у величезні баюри. Не раз здається, що машина й справді зараз розвалиться. Краєвид за вікном здається депресивним. Вулиці порожні. Темно, хоч оком світи. Нарешті зупиняємось перед одним з будинків. Усе подвір’я щільно заставлене автівками. Вероніка паркується позаду старенького «Опеля».
Знову доводиться виходити на мороз. Одразу беруть дрижаки. Здається, тепер ще холодніше, ніж було до того. Ми довго вовтузимося з моєю валізою, яка застрягла на задньому сидінні. Вероніка нетерпляче тупає ногою, після чого ми, як за вказівкою, таки виколупуємо кляту валізу назовні.

На подвір’ї нестерпно смердить. У лівому кутку, за провізоричною перегородкою, вилежуються стоси сміття. Вітер або птахи рознесли його далеко за межі смітників. З відразою відводжу погляд. Певно, нова будівля аеропорту була лише пасткою для наївних туристів. Ось яким є справжнє донецьке життя. Отакої.


Читати: 10 нетипових книг про любов, які вас здивують

Читати: “Амстердам” Ієна Мак’юена переклали українською. Уривок з роману

(Visited 485 times, 1 visits today)