Літературний критик «Медузи» Галина Юзефович згадує сім не самих відомих книг лауреатів Нобелівської премії з літератури, які обов’язково варто прочитати. Це тексти Сельми Лагерлеф, Іво Андрича, Чеслава Мілоша, Тоні Моррісон, Герти Мюллер, Еліс Манро і Боба Ділана.
Сельма Лагерлеф (Нобелівська премія 1909 р.) “Морбакка”
У СНД Сельму Лагерлеф знають переважно як автора культової дитячої книги «Подорож Нільса з дикими гусьми». Шведи найбільше цінують її тритомну епічну сагу про сімейство Льовеншьольдів. А найкраща (найсвітліша, ніжна, лірична і втішна) її книга – це безперечно «Морбакка», названа за ім’ям родового маєтку Лагерлеф, де минуло дитинство письменниці.
Простий і ясний дитячий світ, щоденна радість буття серед мальовничої природи й різних, не схожих один на одного, але однаково хороших людей, домашній затишок, захопливі пригоди – ось, власне, і все, з чого складається «Морбакка». Все, що ми любимо в книгах Астрід Ліндгрен про дітей з Бюллербю, Еміля з Леннеберги й Мадікен з Юнібаккен, тільки написане раніше і, мабуть, помітно краще.
Іво Андрич (Нобелівська премія 1961 р.) “Міст на Дрині” (український переклад виходив в 1957 році)
У нас нобелівського лауреата Іво Андрича, комуніста, героя соціалістичної праці Югославії та голови місцевої спілки письменників, забули настільки міцно, що жодна його книга не перевидавалася російською з 2000 року (українською останній переклад Андрича вийшов 1961 року – ред.). Тим часом роман «Міст на Дрині» – епічне полотно, що охоплює історію Сербії з XVI століття по початок XX-го, – можна читати сьогодні не з меншим задоволенням, ніж півстоліття тому, коли він гримів по всьому світу.
У центрі оповіді в повній відповідності з назвою знаходиться міст, побудований за наказом турецького султана через Дрину, притоку Дунаю, в сербсько-боснійському місті Вишеград. Цей міст – непорушна константа, навколо якої закручуються десятки доль, на ньому (і в його найближчих околицях) відбуваються події в діапазоні від комічних до трагічних, від історично-доленосних до фольклорно-казкових. Захоплива історична проза з легким нальотом благородної модерністської гри – такий собі привіт Умберто Еко і Мілораду Павичу з соціалістичної Югославії 1950-х років.
Чеслав Мілош (Нобелівська премія 1980 р.) “Долина Ісси”
Єдина книга польського поета і мудреця Чеслава Мілоша, яка хоч якось відповідає визначенню «роман». Втім, відповідність ця досить умовна: солодко тягучий, багатоплановий автобіографічний текст «Долини Ісси» розтікається в різні боки, категорично відмовляючись вибудовуватися уздовж стандартної романної магістралі «пролог-епілог».
Ісса – сонна, затінена деревами річка – води якої течуть десь в темній литовської глушині, а на її берегах тече життя – архаїчне, яке мало змінилося з часів Середньовіччя. Чорт мучить і зводить з розуму лісника. Економка місцевого ксьондза накладає на себе руки й стає примарою. Оплакує своїх синів-солдатів бабка головного героя – дев’ятирічного Томаша, хлопчика з польської шляхетської родини. Мисливці, роздуваючи щоки, сурмлять в роги серед осінніх лісів, в панському саду достигають яблука, а борці за незалежність Литви підкидають в кімнату Томаша бойову гранату. Життя напередодні великої смути ХХ століття у всій його красі, повноті й різноманітті. Крім того, «Долина Ісси» – один з найбільш чарівних зразків того, що заведено називати «прозою поета».
Тоні Моррісон (Нобелівська премія 1993 г.). “Улюблена”
Улюблена письменниця телеведучої Опри Вінфрі, афроамериканка Тоні Моррісон пише романи, які мають унікальну здатність розривати читачеві серце. З усіх її книг “Улюблена” – не тільки найзнаменитіша, але і найбільш жахлива. У середині XIX століття молода рабиня Сеті біжить зі своїми дітьми з рабства, проте їх слід бере пошуковий загін, покликаний повернути власникові її живу власність. Для того, щоб врятувати від рабства дворічну дочку, Сеті її вбиває, руйнуючи тим самим власне життя і життя своїх старших дітей.
Те, що на вході обіцяє слізну мелодраму в дусі «Хатини дядька Тома», на виході обертається страшною, зворушливою і невимовно сумною історією в кращих традиціях «південної» американської прози з одного боку і хоррором Стівена Кінга – з іншого. Один з найбільших романів ХХ століття – і, безперечно, головна книга про американське рабство з часів «Гекльберрі Фінна». Катарсис гарантований.
Герта Мюллер (Нобелівська премія 2009 року). “Серце-звір”
Герта Мюллер, виходець із сім’ї банатських швабів (німців, що живуть на території Румунії), стала, мабуть, найбільш невідомим нобеліатом за останні 30 років – на момент отримання премії на англійську був перекладений тільки збірник її есеїстики, а російською – лише пара віршів. Однак після публікації перекладу її найвідомішої книги стало очевидно, що Нобелівський комітет не помилився з вибором.
«Серце-звір» – це частково роман, частково спогади про юність, що припала на роки розквіту режиму Чаушеску. Як і сама Мюллер, героїня-оповідачка походить із родини «зрумунених» німців. Дочка колишнього есесівця, вона їде з темного, безрадісного села в місто – вчитися в університеті, але місто не краще села. Там теж все просякнуте страхом і брехнею, а сховатися від очей «охоронців» ще складніше – якщо взагалі можливо. Жахи тоталітаризму і щемлива безпритульність юності, упаковані в формат поетичної співучої прози, крім об’єктивних переваг немов спеціально відформатовані під нашого читача: так, все впізнається, все як в нашому соціалістичному минулому, тільки ще жорсткіше.
Еліс Манро (Нобелівська премія 2013). “Ти ким себе уявляєш?“
Канадійка Еліс Манро отримала премію як «майстер сучасного короткого оповідання», і це безумовна правда: краще неї оповідань в сьогоднішньому світі не пише ніхто. Втім, «Ти ким себе уявляєш?» – не стільки збірка оповідань, скільки роман, розбитий на кілька взаємопов’язаних епізодів, що розповідають про життя двох жінок – Фло і її прийомної дочки Рози. Роза намагається вибратися з убогості, закінчити університет, застрибнути в майже зачинанені двері соціального ліфта, закохатися, вийти заміж. Фло намагається захистити Розу від реальності й від неї самої – або ж утримати її поруч, задушити любов’ю і ревнощами, замкнути в своїй соціальної стратегії, позбавити майбутнього. Банальність в дусі «Одного життя» Мопассана в переказі, а в реальності – найтонша, зіткана з півтонів і півтіней, віртуозна за задумом та виконанням історія людської душі. Якби Чехов жив сьогодні, він певно писав би як Еліс Манро.
Боб Ділан (Нобелівська премія 2016 р.) “Хроніки”
Формально «Хроніки» Боба Ділана – це автобіографія, однак рамки жанру для Ділана тісні, а читацькі очікування він, як автор контркультурний, бачив в гробу. Саме тому пише він не про роки своєї слави та вже тим більше не про те, як народилися найголовніші, найуспішніші його пісні, а про дрібні деталі, що мають значення головним чином для нього самого. Третина книги – про рік, що передував переїзду Ділана в Нью-Йорк, сто сторінок – про один запалий йому в душу зимовий день, менш ніж двадцять сторінок – про Вудсток і пік слави в середині 1960-х…
Читати: 10 найцікавіших фактів про Боба Ділана
Однак з цієї специфічної вибірки, з демонстративної відмови відповідати якимось канонам і вимогам, з замовчувань і недомовок, народжується образ Боба Ділана куди більш живий, вірогідний і цілісний, ніж з будь-якого найбільш докладного життєпису. У російському перекладі виходила тільки перша частина «Хронік» – і то мізерним тиражем, але тепер на хвилі нобелівської популярності, можливо, руки у видавців дійдуть і до останніх двох томів.
Галина Юзефович
Джерело: meduza.io
19 thoughts on “7 хороших книг нобелівських лауреатів, які ви не читали. А варто було б”