Чому цього року серед Шевченківських лауреатів немає письменників

На початку тижня Шевченківський комітет офіційно оприлюднив прізвища свіжих лауреатів Національної премії. Вперше за 55 років існування премії в списку нагороджених нема жодного письменника. У ЗМІ цей факт назвали “сенсацією”, яка нібито “спантеличила суспільство”. Насправді жодних сенсацій, бо суспільству плювати як на щорічні перегони за Шевченківкою, так і на минуле, сьогодення та майбутнє її лауреатів. І не тому, що люди в нас байдужі до культури, не читають, політизовані чи зубожілі.

Активна частина суспільства живе в окремому від Шевченківського комітету світі. І саме цей світ є справді реальним. Державна структура, яка визначає кращі здобутки в царинах культури й мистецтва, з року в рік демонструє все нижчий рівень компетентності. Суспільний прошарок, який справді цікавить культура і який водночас репрезентує креативний клас, давно навчився розділяти справжню актуальну культуру та пріоритети Шевченківського комітету. Який до всього ще й очолює поет Борис Олійник – людина настільки чесна й відверта, що чесно й відверто не приховує своїх комуністичних поглядів.

На цьому слід було б поставити крапку. Оцінювати діяльність роботи державної структури, якою керує комуніст, повинні не ЗМІ, а щонайменше Український інститут національної пам`яті. Проте нині маємо не сенсацію, не спантеличене нею суспільство, але – прецедент: письменники проігноровані Шевченківським комітетом узагалі.

Дотепер відділи культури та профільних журналістів у списку шевченківських лауреатів найбільше цікавили саме письменницькі прізвища. Від 2005 року, коли Шевченківку отримала Марія Матіос за роман “Солодка Даруся”, не було жодного випадку, коли б кандидатури нагороджених письменників не піддавалися спершу сумніву, потім – критиці. Причому критика мала два напрямки: “Дали не тим!” та “Хто ці люди й чим знамениті?” Тепер комітет визначився: достойних нема, а значить – не дамо нікому.

Насправді діапазон проблеми значно більший, ніж від криків про корупцію та упередженість Шевченківського комітету до поганої інтегрованості шевченківських лауреатів у актуальний інформаційний простір. Її корінь – у озвученій нещодавно ініціативі депутата Остапа Семерака накласти ембарго на російські книжки й дискусії, котрі не вщухають довкола досі.

Ось тут можна говорити не лише про реакцію культурної спільноти, а й певний суспільний резонанс. Бо пан Семерак, сам того не розуміючи, відкрив скриньку Пандори. Її вміст категорично не подобається навіть записним українофілам, котрі бачать порятунок України та передусім української мови в культурній ізоляції. Тобто, нам категорично не треба російського, але й західне нам шкодить, у нас вистачає всього свого: від хліба до видовищ. Та варто було копнути глибше – і приходить розуміння: українські видавці не мають можливості ані в короткостроковій, ані навіть у середньостроковій перспективі замістити російську книжку українською на полицях книгарень у тому ж обсязі.

На одного україномовного автора художньої прози припадає щонайменше два десятки лише російських дебютантів, а є ж іще старі, перевірені та плодовиті. В Європі, куди Україна повільно, але нарешті безповоротно рухається, актуальних письменників ще більше. Про те, що їх читають десятки тисяч, а ідентифікують – сотні тисяч співгромадян, краще взагалі заздрісно помовчати. З одного боку, видавнича галузь розвивається. З іншого, книга на Заході – це не лише культура, а й виробництво, досить розвинена індустрія, а в Росії, крім того, – ще й ідеологічна зброя в інформаційній війні. Здобуття премії – це теж конкуренція. Але нема конкуренції там, де проти розвинутих індустрій не виставиш навіть трьох сотень літературних спартанців.

І те ж саме – про інші сегменти та царини культури. Взяти хоча б українське кіно, яке зараз нарешті почало розвиватися. Але нові українські стрічки на екрани виходять навіть тепер, у кризовий період. Коли великого кіно не було навіть половини від сьогодняшніх обсягів, Шевченківський комітет у повному складі дивився телевізор, відзначивши двадцять років тому два багатосерійних телефільми Олега Бійми за творами Івана Франка. Можна ж і тепер моніторити ефір. Або – нагороджувати українське документальне кіно, воно зараз на шаленому підйомі. Тим не менше, цього року Шевченківську премію отримав український політв’язень Олег Сенцов.

Формально нашого героя підтримали. Скажу більше: дати Сенцову державну премію – те саме, що зробити Надію Савченко народним депутатом і делегатом ПАРЄ. А реально на Сенцова плюнули. Бо фільм “Гамер”, за який нагороджений полонений українець, за інших обставин Шевченківський комітет ніколи б у житті не зацікавив. Доказом цих слів є дата створення “Гамера” – 2011 рік, і за цей час стрічка вже зібрала кілька професійних, в тому числі – міжнародних відзнак. Де компетентні фахівці з Шевченківського комітету були раніше – Бог його знає.

З письменниками ситуація ще гірша. Так, їх в Україні небагато. Тих, хто працює наполегливо й видається регулярно – ще менше. Суспільний резонанс та читацькі симпатії взагалі здобувають одиниці. Але живий літературний процес, актуальне літературне, кінематографічне, театральне, загалом сучасний український культурний процес та реальні, резонансні здобутки Шевченківський комітет не цікавлять за визначенням. Існував перелік “кращих із гірших”, яким треба було дати Шевченківку. Далі надійшла черга “гірших із гірших”. Проте й малозначущі імена теж колись вичерпуються.

Тому станом на 2016 рік формат Шевченківської премії такий, що український митець, який себе поважає, не запропонує нічого на розгляд. А сам комітет не готовий розглядати нічого питомого, бо не знає сучасних вимог, процесів, тенденцій, трендів.

Колонка вперше опублікована на сайті Еспресо