Витончена француженка створює дуже зворушливі і, незважаючи на удавану зовнішню простоту, глибоко душевні тексти. Народжена у престижному передмісті Парижа, випускниця Сорбонни, переможниця конкурсу на найкращий любовний лист – проте її книжкам зовсім не притаманний рожево-ванільний флер жіночого чтива.
Ставати письменницею Гавальда не планувала. Хотіла займатися журналістикою, а стала викладачем французької. Її перша книжка складалась з уривків оповідань, ідеї яких вона записувала на перервах між уроками. Але у видавництвах автор-початківець одразу отримувала відмову за відмовою. І лише один видавець погодився опублікувати творіння майбутньої зірки.
«Мені одразу казали «ні», зі мною ніхто навіть не хотів зустрічатися. А потім один видавець погодився опублікувати мої оповідання. Але ми теж не зустрічалися – лише поговорили по телефону. Тож я спершу взагалі подумала, що це жарт».
Вона цілком виключає притаманну багатьом жінкам-письменникам автобіографічність зі своїх романів. За її словами їй не цікаво писати про себе, її ця тема не інтригує. «Для того щоб писати про себе, потрібно бути генієм», – вважає вона. Більшість персонажів Гавальди – чоловіки, і всі вони трохи схожі один на одного своїм дивацтвом. Дивні люди, маргінали здаються їй більш цікавими. За роботою над книжкою вона часто ловить себе на думці, що хотіла б зустріти своїх персонажів у житті і потоваришувати з ними.
«Хіба не всі люди самотні? Навіть якщо у них є друзі, все одно в глибині душі вони самотні. Хіба ні?»
Незважаючи на те, що Гавальда не вірить, що в житті у самотніх, знедолених може все скластись так добре, що вони стануть щасливими, своїм героям вона дарує таку можливість – просто тому, що після всього ними пережитого інакше бути не може. Вона ніколи не знає, чим закінчиться та чи інша історія і каже, що пише саме для того, щоб дізнатися. Письменниця зізнається, що коли вона починає нову книжку, щораз знову почувається дебютанткою, попри звання нової зірки французької словесності.
Їй не приємна популярність. Більш того, вона вважає, що популярність псує письменника, і воліє не розміщувати свої фотографії на обкладинках книжок. Вона не читає критику, а вивчає листи читачів і засмучується, коли найкращі з них приходять без зворотної адреси.
«Моє життя, моя робота, моє задоволення – бути свідком і спостерігати за людьми. У цьому головна принадність того, що я роблю. Але коли тебе всі впізнають, спостерігати і залишатися непоміченою вже неможливо».
Гавальда зізнається, що постійно перебуває в депресії і з неї черпає натхнення. Власна недосконалість і недосконалість світу мотивують її писати. Трапляється, вона плаче над новою роботою. Але не від сюжету, а від втоми. Часто пише вночі, і коли події повертаються на тонку грань людських взаємин, раптом починає жаліти себе.
Сюжети її невеликих творів і є саме життя, з маленькими і великими радощами і засмученнями, життєвими історіями, почуттями та досвідом. Її називають «новою Франсуазою Саган» – той самий пронизливий смуток і водночас тепло і надія.
«Мені подобається, коли людина сумнівається, як на мене, це правильно, так і треба. Люди, які не боятися показати свої сумніви і тривогу, мені подобаються більше, вони значно цікавіше, ніж ті люди, які ні в чому не сумніваються. Це і називається чутливістю».
18 thoughts on “Зворушлива Анна Гавальда”