«Срібна зірка». Фрагмент роману The New York Times Bestselling Author Джанет Волз

фото: www.chaffey.edu

«Срібна зірка» — захоплюючий і спокутний роман про безстрашну дівчину, яка кидає виклик несправедливості світу дорослих. Це історія про двох сестер-підлітків, яких покинула мати в пошуках «власного простору та рівноваги», а вони вирішують їхати через всю країну від Каліфорнії до Вірджинії аби уникнути опікунських служб і почати нове життя в маленькому містечку. Наприкінці літа роман вийде в українському перекладі у видавництві “Кальварія”. 


Дванадцятирічна Бін Холладей та її 15-ти річна сестра Ліз знаходять в Байлері (Вірджинія) свого дядька Тінслі, який після смерті дружини живе затворником у старому довоєнному особняку і проводить дні, вивчаючи геологію та історію своєї родини. Ліз і Бін починають нове життя в маленькому містечку, і дізнаються, що дорослий світ сповнений безпорадності і несправедливості, але також великої любові, хоробрості і краси. Книжка має і пізнавальний бік: побут, звичаї та стиль спілкування маленького американського містечка, сприйняття його мешканцями політичних подій, шкільне життя підлітків — після прочитання ви уявлятимете все так, наче самі прожили там довгий час.

Джанет Уолз (Jeannette Walls) — письменниця й колумністка — дебютувала з автобіографічної публіцистичної книги «Скляний замок» (The Glass Castle, 2005), яка буквально за кілька тижнів перетворила журналістку на одну з найпопулярніших авторок Америки, а сама книжка 100 тижнів займала топ-позиції в списку бестселерів The New York Times. Наступна її книга — дебют Авторки в художній прозі, документальний роман про власну матір (яку Авторка витягнула з вулиці, де вона бомжувала й пила) Напівдикі коні (Half Broke Horses: A True-Life Novel, 2009) також привернув увагу і рецензентів, і читачів та потрапив до ТОП-10 The New York Times Book Review, списку бестселерів The New York Times і Publishers Weekly Bestseller.

Її роман, який стане другою книжкою серії The New York Times Bestselling Author — «Срібна зірка» (The Silver Star, 2013) у видавництві Кальварія — на сьогодні остання з виданих її книжок і перша — сто процентна белетристика, тобто, просто добре розказана історія. Вона також увійшла до списку New York Times® Bestseller.

Walls (1)

Срібна зірка
уривок з роману
переклад із англійської Наталки Макесі

Розділ 3

Ми чекали, що мама повернеться того вечора чи наступного дня, але до вихідних від неї так і не надійшло жодних новин. Щоразу, коли я починала хвилюватись, Ліз заспокоювала мене, адже мама завжди поверталась. А потім ми отримали цього листа.
Ліз першою прочитала листа, потім віддала його мені й сіла в метеликове крісло біля вікна, задумливо вдивляючись у мальовничий краєвид за склом.

Моя люба Ліз і солоденька Бін.
Зараз третя ночі і я пишу з готелю в Сан-Дієго. Знаю, що останнім часом справи в мене йдуть не найкращим чином, і щоб довершити свої пісні — і бути такою мамою, якою я хочу бути, — мені необхідно трохи часу і простору для самої себе. Мені потрібно знову знайти магію. Також я прагну віднайти рівновагу.
Ви обидві повинні знати, що мої дівчатка — це найважливіше в світі для мене, і ми скоро будемо знову разом, і життя буде кращим ніж будь-коли!
200 доларів, які я вам пересилаю, вистачить на курячі пироги до мого приїзду. Вище голову і не забувайте чистити зуби ниткою!
З любов’ю, мама.

Я всілася біля Ліз на підвіконні, і вона стисла мою руку.
— Вона повернеться? — запитала я.
— Звісно, — запевнила Ліз.
— Але коли? Вона не сказала коли.
— Думаю, вона й сама не знає коли.
На двісті доларів можна купити багато курячих пирогів. Ми купували їх в кулінарії Спінеллі на Болзам-стріт, кондиціонованому приміщенні з дерев’яною підлогою і великим холодильником у кінці кімнати, в якому зберігались пироги. Пан Спінеллі, чорноокий чоловік з волохатими руками, який постійно фліртував з мамою, іноді викладав їх для продажу. Тоді ми могли купити вісім штук на долар і зробити запаси.
Ми їли свої пироги ввечері за червоним пластиковим столом, проте нам не хотілось грати в «Жуй і не плюй» чи «Брехню», тому після обіду просто прибрали, зробили домашнє завдання і пішли спати. Ми й раніше дбали про себе самі, коли мама від’їжджала, та думка про те, що її не буде багато днів, змусила нас серйозніше поставитись до своїх обов’язків. Коли мама була вдома, вона інколи дозволяла нам пізно лягати спати, та за її відсутності ми вкладалися вчасно. Також тепер мама не могла написати нам пояснювальні записки, і тому ми не запізнювались до школи, і не пропускали день, як це іноді дозволяла нам мама. Ще ми ніколи не лишали брудний посуд у раковині і чистили зуби.

Ліз заробляла доглядом за дітьми, і оскільки мама не з’являлася вже тиждень, вона вирішила працювати ще більше, а я знайшла роботу з доставки «Гріт», газети з корисними історіями. Наприклад, про запобігання розгризання білками дротів у двигуні автомобіля завдяки мішечкам із нафталіном у старих панчохах, повішених під капотом. У той момент проблем із грошима не було, а для накопичування рахунків виправданням слугував той факт, що мама все одно сплачувала їх завжди із запізненням. Проте ми розуміли, що не можемо жити так завжди, і щодня на повороті біля кварталу по дорозі зі школи додому я дивилась на проїжджу частину з надією побачити, як коричневий «Дарт» зупиняється біля нашого бунгало.

Одного дня, коли мами не було вже два тижні, я пішла після уроків до Спінеллі за курячими пирогами. Здається, курячі пироги ніколи не мали б мені набриднути. Проте мушу визнати, що вони почали таки трохи набридати, особливо через те, що ми їли їх навіть на сніданок. Кілька разів нам вдалося купити пироги із яловичиною, але вони рідко траплялися в продажу. До того ж Ліз говорила, що м’ясо в них можна побачити лише крізь збільшуване скло.

Пан Спінеллі мав гриль за прилавком, де він готував гамбургери та хот-доги, загортаючи їх у фольгу та нагріваючи під червоним світлом, від чого булочки розігрівались і ставали м’якими та мокрими. Вони так апетитно пахли, проте наш бюджет не дозволяв їх придбати. Тому я купила кілька курячих пирогів.

— Давненько не бачив твоєї мами, міс Бін, — посміхнувся до мене пан Спінеллі. — Чим займається?
На мить я застигла як вкопана, а потім відповіла:
— Вона зламала ногу.
— Співчуваю, — перестав посміхатися пан Спінеллі. — Ось що. Візьми-но собі сандвіч-морозиво. Я пригощаю.
Того вечора ми з Ліз саме робили домашні завдання за розкладним пластмасовим столиком, коли в двері постукали. Ліз відчинила, і за дверима стояв пан Спінеллі, тримаючи в руках коричневий паперовий пакет, з якого стирчала буханка хліба.
— Це для вашої мами, — сказав він. — Я прийшов провідати її.
— Вона не тут, — відповіла Ліз. — Вона в Лос-Анджелесі.
— Бін казала, що вона зламала ногу.
Ліз та пан Спінеллі подивились на мене, але я роззиралася навсібіч, уникаючи їхніх поглядів. Я знала, що поводжусь, як винуватий гончак, що вкрав кістку.
— Вона зламала ногу в Лос-Анджелесі, — спокійно пояснила Ліз. Вона завжди вміла швидко викрутитись. — Проте нічого серйозного. Друг привезе її додому через декілька днів.
— Гаразд, — сказав пан Спінеллі, — тоді я прийду до неї пізніше. — Він простягнув пакет із продуктами Ліз. — Ось, візьми це.
— І що нам тепер робити? — запитала я Ліз, коли пан Спінеллі пішов.
— Я думаю, — відповіла Ліз.
— Пан Спінеллі надішле до нас бузогризів?
— Можливо.

«Бузогризи» — слово, яке Ліз взяла з «Аліси в Задзеркаллі» — своєї улюбленої книги, означає хороших урядових клопотунів, котрі шпигують та розвідують, чи діти живуть у таких сім’ях, в яких вони мають жити, на думку клопотунів. Минулого року в Пасадені, за декілька місяців до того, як ми переїхали до Лост-Лейка, до нас завітав бузогриз. Це трапилося після того, як я розповіла директорові школи, що в нас відключили електроенергію, бо мама забула заплатити рахунок. І в нього з’явилася думка, що мама недбайливо ставиться до виконання своїх материнських обов’язків. Мама розгнівалась. Вона сказала, що директор — це ще один настирливий клопотун, і попросила нас ніколи не обговорювати своє домашнє життя в школі.

Ліз пояснила, якщо за нами прийдуть бузогризи, вони можуть забрати нас до інтернату чи центру для неповнолітніх злочинців. Вони можуть розлучити нас. Можуть запроторити маму до в’язниці за те, що вона покинула своїх дітей. Але ж мама не покидала нас, їй лише потрібна невеличка перерва. І ми можемо самі розібратися з цією ситуацією, лиш би бузогризи залишили нас у спокої. Їхнє втручання тільки створює проблеми.

— Я подумала, — сказала Ліз. — Якщо виникне потреба, ми можемо поїхати до Вірджинії.
Мама була родом з маленького містечка у Вірджинії, яке називалось Байлер, де в її батька була бавовнопрядильна фабрика, на якій виготовляли рушники, шкарпетки та нижню білизну. Мамин брат, дядько Тінслі, продав фабрику кілька років тому, але надалі жив у Байлері зі своєю дружиною Мартою у великому старовинному маєтку, який мав назву Мейфілд*. Мама виросла в цьому маєтку, але поїхала звідти дванадцять років тому, коли їй було двадцять три, тієї ночі, коли вона, від’їжджаючи, забула мене на даху авто. Відтоді вона не підтримувала стосунки зі своєю сім’єю, не приїздила навіть тоді, коли її батьки померли. Проте ми знали, що дядько Тінслі все ще живе в Мейфілді, бо інколи мама жалілася, як несправедливо те, що він успадкував маєток лише через те, що старший та чоловік. Якби з дядьком Тінслі щось трапилось, маєток дістався би мамі, а вона продала б його вмить, адже він не означав для неї нічого, крім спогадів.
* Англ. Mayfield — «Травневе поле». — Прим. перекл.

Оскільки мені було всього кілька місяців, коли ми переїхали, я не пам’ятала ані Мейфілд, ані мамину родину. А от Ліз мала деякі спогади, до того ж гарні. Певною мірою навіть магічні. Вона пам’ятала білий будинок на вершині схилу, оточений височенними деревами та яскравими квітами. Пам’ятала, як тітка Марта та дядько Тінслі грали в чотири руки на великому фортепіано в кімнаті з французькими дверима*, крізь які світило сонце. Дядько Тінслі був високим, усміхненим чоловіком, котрий тримав її на руках, коли гойдав чи підіймав, щоб вона могла зірвати персики з дерева.

* Французькі двері, франц. portes-fenêtres — світлопрозорі конструкції, що одночасно є дверима і вікнами, мають вигляд рам, засклених від підлоги до стелі.

— Як ми дістанемось туди? — поцікавилась я.
— На автобусі.
Ліз зателефонувала до автовокзалу, щоби дізнатися про вартість квитків до Вірджинії. Вони виявилися недешевими, та ми мали достатньо грошей на два прямих квитка.
— Якщо до цього дійде, — підсумувала Ліз.

Наступного дня, повертаючись зі школи додому, я здалеку помітила біля бунгало поліцейське авто. Поліцейський у блакитній формі приклав долоні до очей і заглядав у панорамне вікно. Той пан Спінеллі таки здав нас. Намагаючись придумати, як би вчинила Ліз у такій ситуації, я ляснула себе по чолі, щоб всі, хто міг мене побачити, зрозуміли, що я щось забула.

— Я залишила домашнє завдання на парті! — закричала я для переконливості, розвернулась і помчала назад.
Я тинялася біля школи, чекаючи, доки в сестри закінчаться заняття. Нарешті Ліз зійшла сходами і підійшла до мене.
— Ти чому така збентежена? — запитала вона.
— Копи, — прошепотіла я.
Ліз відтягла мене вбік від інших учнів, що проходили повз, і я розказала їй про поліцейського, що заглядав у вікно.
— Отже, — одразу вирішила Ліз, — Бінер, ми їдемо до Вірджинії.

Ліз завжди носила наші гроші під устілкою черевика, тому ми пішли відразу до автовокзалу. Навчальний рік вже майже закінчився, а отже, вирішила Ліз, учителі не помітять нашої відсутності. Зрештою, ми з’явились посеред року. Крім того, був розпал сезону збору полуниць, абрикосів і персиків, а вчителі звикли, що сім’ї емігрантів завжди від’їжджали в період збору урожаю.
Поки Ліз купувала квитки, я чекала біля вокзалу, розглядаючи срібний знак із зображенням хорта на даху. Був початок червня, на вулицях запала тиша, а у яскраво-блакитному каліфорнійському небі — жодної хмаринки. За кілька хвилин Ліз повернулась. Ми боялись, що касирка поцікавиться, чому це діти купують квитки самі, та Ліз сказала, що жінка просунула їх у віконечко, і оком не повівши. Принаймні хоч деякі дорослі не лізли в справи інших.

Автобус від’їжджав о шостій сорок п’ять наступного ранку.
— Може треба подзвонити дядьку Тінслі? — запитала я.
— Гадаю, буде краще, якщо ми просто приїдемо, — відповіла Ліз. — Тоді вони не зможуть нам відмовити.
Тієї ночі, доївши курячі пироги, ми з Ліз витягли валізи, що лишились з часів, які мама називала своїми дебютними днями. Це був набір коричневих твідових валіз, оздоблених темно-коричневою крокодиловою шкірою та ременями і мідними замкам. На них були монограми з маминими ініціалами: ШАХ — Шарлотта Анна Холладей.
— Що нам брати з собою? — запитала я.
— Тільки одяг, ніяких речей, — відповіла Ліз.
— А Фідо?
— Покинь його тут, — наказала Ліз, — І залиш йому їжі та води. До повернення мами з ним буде все гаразд.
— А якщо мама не повернеться?
— Повернеться. Вона не покине нас.
— А я не хочу кидати Фідо.
Що могла відповісти на це Ліз? Вона зітхнула і похитала головою. Фідо їде з нами до Вірджинії.
Пакування дебютних валіз нагадало мені про всі випадки, коли ми терміново збирали речі та від’їжджали. Мама робила так, коли їй все набридало. «Ми в глухому куті! » — оголошувала вона, або: «Це місто кишить невдахами», — або: «Тут затхле повітря». Іноді це були сварки з сусідами, іноді — коли її кидали бойфренди. Деколи місце, до якого ми переїжджали, не відповідало її очікуванням, а інколи здавалося, що їй просто нудно. Тоді вона просто проголошувала, що потрібен новий старт.

Протягом останніх років ми переїжджали до Веніс Біч, Таоса, Сан-Хосе, Тусона та інших маленьких містечок, про які більшість людей навіть не чули, на кшталт Бісбі чи Лост-Лейка. Перед тим як ми переїхали до Пасадени, ми переїжджали до Сіетла, бо мама вважала, що життя в плавучому будинку на Саунді допоможе розвинутися її творчим здібностям. Після переїзду виявилось, що плавучі будинки дорожчі, ніж ми сподівалися, тож довелося зупинитись у цвілому помешканні, а мама постійно жалілась на дощ. Через три місяці ми забралися звідти.
І хоча ми з Ліз неодноразово залишались самі, та нам ніколи ще не доводилось подорожувати без мами. Це не було чимось надзвичайним, але я все думала, чого чекати, коли ми опинимось у Вірджинії. Мама ніколи не говорила про це місце добре. Вона завжди розповідала про відсталих бавовноголових, які керували машинами з крилами, заклеєними скотчем, та про представників «М’ятного джулепа»*, які жили у великих старих маєтках, продавали портрети своїх пращурів, аби заплатити податки та прогодувати фоксхаундів*, постійно згадуючи про ті дні, коли «кольорові» знали своє місце. Це було давно, коли мама росла. З того часу все дуже змінилось, і на мою думку, Байлер теж.

* «М’ятний джулеп» — освіжаючий коктейль з обов’язковим додаванням м’яти, один з головних напоїв південних штатів. Високо цінувався плантаторами Півдня, вперше описаний у 1803 р. британським істориком Дж. Девісом, який зазначив, що жителі Вірджинії п’ють його з самого ранку.
* Фоксхаунд, англ. Foxhound, лисячий гончак — мисливська гонча порода собак, виведена в Америці.

Ми вимкнули світло і лежали поряд. Я спала в одному ліжку з Ліз скільки себе пам’ятаю. Почалось це після нашого від’їзду з Вірджинії, коли я була ще немовлям, — мама помітила, що коли вона вкладала мене біля Ліз, я припиняла плакати. Потім досить довгі періоди мешкали в мотелях, у стандартних номерах з двома ліжками, або в мебльованих квартирах з ліжками Мерфі*. В Лост-Лейку ми спали на такому маленькому ліжку, що нам доводилось повертатися разом в один бік, а та з нас, що лежала ззаду, мусила обіймати ту, що попереду, бо в іншому разі ми стягували б ковдру одна з одної. Коли в мене затерпала рука, я легенько штовхала Ліз, навіть якщо та спала, і ми перевертались одночасно. Більшість дітей мають власні ліжка, тож дехто може подумати, що спати в одному ліжку з сестрою — це щось особливе, що це затісно, але мені подобалось так ночувати. Адже мені ніколи не було самотньо вночі, і я завжди мала з ким поговорити. По суті, це були найкращі розмови, лежачи в обіймах сестри в темряві та пошепки розмовляючи з нею.

* Ліжко Мерфі, англ. Murphy Bed — розкладне ліжко, яке ховається в нішу у стіні або шафу. — Прим. перекл.

— Як гадаєш, нам сподобається Вірджинія? — запитала я.
— Так, тобі там сподобається, Бін.
— Мама ненавиділа її.
— Мама знаходила щось погане в усіх місцях, де ми жили.
Я заснула швидко, як завжди. А коли розплющила очі, було ще темно, але я почувалася бадьоро, так, як коли ти прокидаєшся, вистрибуєш з ліжка і розминаєшся, тому що попереду в тебе чудовий день і не можна гаяти ані хвилини.
Ліз теж прокинулась. Вона увімкнула світло і сіла за кухонний стіл.
— Треба написати мамі листа, — пояснила вона.
Поки я розігрівала нам курячі пироги і виливала у склянки залишки апельсинового соку, Ліз працювала над листом. Вона сказала, що має написати його в такій формі, щоб окрім мами його не зміг зрозуміти більше ніхто.
Лист був класикою у стилі Ліз.

Дорога Королево Сердець!
Через раптову появу в наших краях бузогризів ми вирішили, що має сенс полишити ці місця і навідати Божевільного Капелюшника Тінслі та Сонька Марту. Ми чекатимемо тебе по той бік Задзеркалля, в твоєму старому покинутому лігві, країні бавовноголових, де народилась Ліз, і пичха́ють пи́ршаві пса́шки.
З любов’ю,
Твідлді та Твідлдам.

Ми залишили лист на кухонному столі, поставили на нього глянцеву ірисово-синю чашку, яку мама зробила в свій кераміколіпильний період.

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

10 thoughts on “«Срібна зірка». Фрагмент роману The New York Times Bestselling Author Джанет Волз

    Залишити відповідь