Людинолюбна Людмила Уліцька

Російська письменниця Людмила Уліцька вміє торкнути найпотаємніші струни душі, не залишає і сама не залишається байдужою до, здавалося б, буденних речей.

Письменницею вона стала не випадково, але несподівано для самої себе – надто велика і складна історія була в її родини, щоб співробітниця Інституту загальної генетики АН СРСР могла тримати її в собі. Та й взагалі, за словами Уліцької, вона народилася в “схильній до письменництва” родині. Їй довелося пожити в комунальній квартирі, де проживало ще сім родин. Єдиним укриттям, яке вона могла собі дозволити, була книжка. Завданням письменника цей досвідчений автор вважає формування в людей звички думати самостійно.

Перша книжка вийшла, коли Уліцькій було 50 років, і, як вона сама зізнавалася, їй довелося довго боротися із синдромом “самозванця”. Зараз її романи та оповідання перекладено на 25 мов, а сама письменниця є першою жінкою-лауреатом премії Російський Букер і власницею безлічі престижних міжнародних нагород, отриманих у Франції, Італії, Австрії.

«Людина – творча тварина. Це нормально, природно і правильно. У будь-якій роботі є місце для прояву цього прекрасного дару».

Вона вважає життя бурхливим потоком, в якому іноді краще вчитися плавати, а не боротися. На її думку, людині тільки здається, що вона щось вирішує, а насправді більша частина таких рішень є єдиною можливістю в кожному конкретному випадку. Вона досить жорстка, прямолінійна і похмура, але це не заважає її всепоглинній людяності – як у книжках, так і в житті. Людська особистість для неї – безумовна остаточна цінність.

Уліцька закохана у своїх друзів, з деякими з яких знайома з трирічного віку. Вона називає їх “любими, коханими, дорогоцінними друзями”, почуває себе з ними як за кам’яною стіною і вважає найбільшим життєвим досягненням. І це все незважаючи на те, що дуже любить побути одна. Письменницька спільнота у неї не викликає захоплення і з роками справжнє задоволення вона отримує від прочитання хороших науково-популярних книжок.

«Ви повинні визначити самі, що ви читаєте, а що ні. До того ж ми змінюємося, і є речі, які нам важливі в юності, а потім перестають бути важливими, – таке відбувається навіть з хорошими книжками».

Вона ненавидить перукарні – дотик чужих рук і холодних ножиць. Ходить на мітинги, збирає книжки для тюремних бібліотек, і допомагає хоспісу. Вона не боїться смерті, бо бачила багато красивих і благородних відходів у інший світ, і значно більше боїться своєї недостойної поведінки.

Після кожного великого роману письменниця думає, що він останній, і хоче закінчити цю непосильну, як вона говорить, працю і нарешті взятися за читання товстих книжок і спілкування з онуками. Але їй все ще є що сказати.

«Я з дитинства дуже добре знаю, що доля готує нам зустрічі, незустрічі, дотики, парні випадки… З роками це мереживо – з римами, рефренами, повторами, попередженнями і навіть легким глузуванням – стає густішим, рельєфнішим. Не знаю, навіщо воно так спроектовано, але спостерігати за цим страшенно захопливо».

Купити книги автора в Yakaboo.ua